Богдан Гук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №39, 2013-09-29
Bohdan Hud, Ukraińcy i Polacy na Naddnieprzu, Wołyniu i w Galicji Wschodniej w XIX i pierwszej połowie XX wieku. Zarys historii konfliktów społeczno-etnicznych, Warszawa: Pracownia Wydawnicza, 2013, 400 s.
Поява в липні 2013 р. книжки львівського історика Богдана Гудя в перекладі польською мовою – мабуть, невипадкова. Цього ж бо самого місяця опубліковано польською книжку Володимира В’ятровича «Druga wojna polsko-ukraińska 1942–1947». Таким чином дослідницький твір з довгим заголовком «Ukraińcy i Polacy na Naddnieprzu, Wołyniu i w Galicji Wschodniej w XIX i pierwszej połowie XX wieku» можна розглядати як внесок у цьогорічну дискусію про волинські події 1943 р. Недаремно в першому абзаці «Вступу до польського видання» автор констатував: «На жаль, сьогодні заново появилося питання так званої волинської різанини» (с. 9).
Викласти свій науковий доробок мовою сусіда українців Б. Гудь узявся після багаторічних досліджень. Сьогодні його перу належать публікації «Українці-поляки: хто винен? У пошуку першопричин українсько-польських конфліктів першої половини ХХ століття» (Львів, 2000), а також «Загибель Аркадії. Етносоціальні аспекти українсько-польських конфліктів ХІХ – першої половини ХХ століття» (Львів, 2006; перевидана як «Українсько-польські конфлікти новітньої доби: етносоціальний аспект», Харків 2011). Проаналізувавши зміст заголовків, можна прослідкувати хід думок дослідника. Від лобової атаки типу «Хто винен?», за якою прочитується намір або можливість автора дати відповідь на питання щодо провини та навіть її першопричин (!) за національним ключем: поляки або українці. Читач отримав дозріле, вивершене дослідження, де національний фактор поступився соціальному. Таким чином українсько-польський конфлікт став не національним, а етносоціальним. Це промовистий доказ того, що в ході досліджень Гудь поступово віддавав перевагу дотриманню принципів наукової методології та відсторонювався від національної ліцитації.
До речі, хоч він так і не виклав прийнятих та вжитих (а тут бувають поважні розбіжності між авторськими заявами і результатами цих заяв…) методологічних принципів, посилання автора на дослідження Даніеля Бовуа як на маґістральні – це не пусті слова. З соціологічного погляду, який у книжці домінує, «героями» є шляхта й селяни (у якийсь нехитро сплетений історичний момент: поляки та українці), з культурного – латиняни і візантійці (ось тут можна б додати: у якийсь історичний момент: поляки та українці). Виклад теорії цього конфлікту – трохи скромний, хоч автор і посилається на багатство теорій конфлікту, однак базується на економічному формулюванні Бовуа – «боротьба за землю». Цим ідіомом француз передав політичну (якщо слово «земля» перекласти словом «територія») суть, а не форму вияву конфлікту, не його практику. Важливо, що Гудь як послідовник Бовуа висвітлив форму конфлікту – постійну селянську «жакерію» людей, які ніколи не читали «Націоналізму» Дмитра Донцова, але кількасот років уважали поляків своїми ворогами. Я не перебільшу, ствердивши: тут Ґудь був безжальним, він навів стільки прикладів селянських повстань проти шляхти в ХІХ і на початку ХХ століть, що конфлікт на Волині 1943 р. втратив попольському дівочий рум’янець унікальної незайманості і став у ряді сотень селянських бунтів останнім акордом довготривалої соціальної ворожості двору й села.
Дослідження складається зі вступного слова, шести розділів та закінчення. У першому розділі автор вказав на вади, зокрема, національні спрощення в дотеперішній історіографії українсько-польського протистояння. У другому – представив картину суспільних відносин у правобережній частині Великої України від 1795 р. по січневе повстання 1863 р. У третьому – описав царську політику щодо польської шляхти у 1863–1914 роках (тут Гудь пішов далі, ніж Бовуа, який зупинився на кінці ХІХ ст.). У наступному розділі автор проаналізував трагічний кінець Аркадії, побудованої в Україні польською шляхтою всупереч здоровому глуздові, але у згоді з економічною користю. Б. Гудь ретельно – на основі документів та спогадів очевидців – описав, можна сказати, Волинь до «Волині», тобто стихійне нищення польських дворів (на жаль, не поінформував про долю латинських костелів і духовенства) у 1917–1918 роках у Київській, Волинській та Подільській губернії. Тут автор майстерно обіграв Сенкевичеву ідіому «вогнем і мечем», назвавши розділ «Вогнем і… сокирою». Інакше кажучи: шляхтич убивав мечем, селянин – сокирою. Здавалося, що після 1918 р. польські землевласники (а не жандармські чи військові полки) візьмуть на себе відповідальність за своє життя. Сталося навпаки. Про це автор написав у п’ятому розділі. Виявляється, що ІІ Річ Посполита продовжила політику економічного розорення селянства, що уможливлювало його полонізацію, і тим самим взяла на себе політичну відповідальність за долю поляків на Волині та в Галичині у 1943–1944 роках. «Польська влада на Волині, ймовірно, зробила більше для виникнення антипольського настрою, ніж націоналісти й комуністи», – констатував дослідник (переклад з польської – Б.Г., с. 305).
Взаємозв’язок соціального й етнічного питань найглибше показав Б. Гудь в останньому, шостому, розділі: «Криваві роки війни» (сс. 309–335; до речі, це новий розділ, якого не було в «Загибелі Аркадії»). На зламі ХІХ і ХХ століть соціальне почали вважати синонімом етнічного та, що гірше, навпаки. Події 40-х років ХХ століття сягають соціально-культурних процесів понад 100-річної давності: періоду Речі Посполитої. Такий погляд дослідника – це глибоке переосмислення витоків українсько-польського конфлікту. Зокрема, важливий тут відхід від акцентування на національному, що в дотеперішніх працях польських та українських істориків стало цивілізаційними перегонами: чия культура вища, той завинив менше, а постраждав більше.
Важливим науковим здобутком публікації «Ukraińcy i Polacy na Naddnieprzu, Wołyniu i w Galicji Wschodniej w XIX i pierwszej połowie XX wieku» є і те, що Волинь 1943 р. розглядається в контексті більшовицьких практик у 1917–1919 роках в Україні та селянських погромів у ці ж роки. Трагедія поляків на Волині не є чимось унікальним – вона була явищем соціально-етнічно закономірним, повторюваним, якоюсь мірою – історично реґулярним. Новиною, крапкою над «і» було те, що 1943 р. селянсько-упівське нищення польськості сягнуло самих основ – так, щоб поляки ніколи не змогли повернутися в Україну як панівна група, нація чи держава.
Ідеологію ОУН і практику УПА львівський історик потрактував як один з багатьох чинників, які формували кривавий спалах під час ІІ Світової війни. Серед таких чинників була також ідеологія польських партій і практика Армії крайової. Якщо йдеться про відповідальність за вбивства, то Гудь є прихильником погляду Івана Лисяка-Рудницького: відповідає той, у кого була влада і більші засоби. Це не означає, що автор применшує значення УПА в розгортанні «волинської рабації» – навпаки, організовування селянства, я б сказав, це якраз роль ОУН та УПА.
До основних вад книжки зараховую дві. По-перше, автор не врахував соціально-економічного значення Римо-католицької церкви в Україні. До речі, його попередник, Д. Бовуа, ідентично зробив у своєму «Українському трикутнику» і написав потім окрему, але неповну статтю саме на цю тему. Вміло використовуючи польські мемуари й дослідження, Б. Гудь, мабуть, піддався їх баченню латинської безневинної та «не від світу сього» Церкви, якої, попри те, що вона була великим землевласником, не повинні були стосуватися звичайні соціальні і, як погодився автор, етнічні питання. По-друге, він, присвятивши чимало сторінок виявленню соціально-економічних причин конфлікту українців з поляками, обминув увагою принципово важливий момент: звідки в бідного українського селянина бралася готовність до вбивства поляка (с. 340)? Адже пропаґанда комуністів чи націоналістів у 40-ві роки ХХ ст. не пояснює джерел готовності селянина піддаватися їй: акти вбивства вимагають осмисленого підходу. Це можна зрозуміти лише в рамках антропологічного й культурного аналізу та інтерпретації внутрішнього психологічного світу українських селян. Яж і польських шляхтичів, оскільки їх економічна політика також була спрямована на знищення українства як факту культури.
Українська історіографія дослідницьким твором львівського історика доказала свою спроможність вести повноцінний діалог з польською. Сьогодні львів’янин представив найповнішу, методологічно ретельну й витриману в далекому від антагонізму стилі концепцію суспільно-культурних процесів в Україні, які вилилися в міжнаціональний конфлікт у 40-ві роки. Українське дослідження в перекладі польською мовою читається легко, виклад – дохідливий, з відчутною дозою іронії, притаманною публікаціям авторів, для яких історіографія не є фетишем. Недаремно тут зазначено: нема ідеальних націй, нема єдиної правди, нема жертв лише на одному боці…
На мою думку, видання «Ukraińcy i Polacy na Naddnieprzu, Wołyniu i w Galicji Wschodniej w XIX i pierwszej połowie XX wieku» доводить те, що Б. Гудь – це нині найповажніший український дослідник генезису українсько-польського конфлікту. Польським партнерам годі злегковажити його книжкою, насамперед тому, що в ній не тризуб та не орел мають першорядне значення, а боротьба людей за своє етносоціальне місце на землі. ■
