Спогади та історії колишніх мешканців

Богдан Гук ■ ЛІСТОРІЯ ■ №25, 2017-06-18

Корінний улючанин Станислав Левкович. Фото автора статті

Люди молилися в церкві або впритул до неї, але той, як сказали б предки, «ветхий деньми» чоловік стояв на схилі Дубника кількадесят метрів далі. Дивився перед себе, а перед ним росли дерева. Якби не зелена гущавина, він міг би побачити навіть другу церкву Улюча, куди, як мені здавалося, безпомилково прямували його очі. Однак Станислав Левкович, народжений 1932 р. кількасот метрів від Дубника, даремно натужував свій погляд. Не чинила перешкод лише пам’ять…
– Смутно, як приїхав я перший раз, зайшов на свій пляц і заплакав коло яблінок, бо був у нас великий сад. Якийсь хлоп там косив кропиву. «Panie, pan tu mieszkał? – Tak, mieszkałem. – Chciałby pan wrócić? – W żadnym wypadku. Ciągnie mnie tu, bo tu się urodziłem, jestem z tej ziemi, ale jak bym miał tu przyjść i zaczynać od nowa, to chyba bym się powiesił…».
В Улючі Левковичі мали 6 моргів. на півночі Польщі в пана Станислава – 70 гектарів землі, бо, крім отриманої по депортації, він купив кількадесят гектарів поля у зліквідованому пеґеері. Обробляє її машинами (комбайном і трьома тракторами) тепер більше син, ніж він сам.
– Тяжко було би вертатися… У церкві я бачив людське лайно… Іншим разом мого знайомого хтось замкнув у храмі, видерся він вікном… Я би дав раду, але то не на мої роки. Тепер тягне мене вертатися там… Там теж можна прирости. То останній раз, як я приїхав до Улюча.
Приріс в Осєку-Мілосній у ґміні Ґодково Вармінсько-Мазурського воєводства. У Моронзі в 70-ті роки працював у лісовому транспорті. Не сходив з машини, щоб тільки щось заробити. Нині його синові не легко продати те, що вирощує на своїх гектарах.

Не знає, як було

<strong>Єва Руцінська, дочка Станислава Левковича, біля хреста свого прадіда Івана Левковича.</strong> Фото автора статті
Єва Руцінська, дочка Станислава Левковича, біля хреста свого прадіда Івана Левковича. Фото автора статті

Пан Станислав приїхав з Ілави до Ряшева сам. Тут чекала дочка Єва, яка прибула разом з сином з-під Зеленої Гори. Коли була ще малою, батько багато розповідав їй про Улюч і свою родину. Отож вона тут удруге. Показала мені хрест на могилі свого прадіда. Її батько вже не зміг сам увійти на Дубник. А хотів. Знала, що він вперше приїхав на з’їзд улючан ще на початку 90-х рр. Не міг пізнати місця, де стояв його дім, поки не знайшов криницю та слід по млинській турбіні на потоці Борівниці.
– Dziś pójdziemy na to miejsce, chcę je zapamiętać. Lewkowiczów w Uluczu było nie mniej, jak 4 rodziny. Trochę się kontaktujemy, jak i z innymi uluczanamі. Znam Stefanię Jawornicką z Zielonej Góry, widziałam tu dziś jej syna Irka. Wieczorem tato chce się spotkać ze swym kolegą ze szkolnych lat, panem Jarosławem Cholewką, który teraz mieszka w Sanoku.
– Pani przyjeżdża sama?
– Nie, z synem i mężem, który jest Polakiem, zachwyconym Uluczem, uwielbia łowić ryby… Ja przyjeżdżam, bo mało kto może mieć tak ciekawą przeszłość, ta wieś jest jak okręt na Sanie.
Єва українською не розмовляє, мати в неї полька, але, як сама каже, розуміє не менше як 80% українських слів. Дуже багато читає про події 40-х років минулого століття, про відносини між поляками та українцями. Більше, ніж Славоміра Копера, цінує Ґжеґожа Мотику. Книжки Сємашків у неї викликають обурення через представлений там образ українських дітей, котрі нібито добивають поранених поляків.
І за мить у швидкій розмові таки проговорюється про «банди» УПА.
– Nie wierzę Ewie Siemaszko. Tak mówić o dzieciach..? Ale przeczytałam trylogię rodzinną Ewy Cielesz «Córka cieni». O małżeństwie młodych Polaków, którzy przed wojną uciekają w Bieszczady, zadоmоwiają się tam, ale potem opowieść dochodzi do band UPA…

Єва має власний погляд на УПА. Не цілком ясний. Вона у пошуку. Батько про партизанів не згадував. Не знає чому, бо ж так любить розповідати. Однак знає, що чоловіки з її сім’ї служили в цій повстанській армії. Не цілком добровільно, бо Михайло Левкович просто отримав наказ іти. Його друг, що також вернувся з Німеччини з робіт, наказу не послухав і наступного дня висів на дереві. Єва про це знає. Була на Михайловій могилі на цвинтарі в Доброшеві коло Новоґроду-Бобжанського, де спочиває немало улючан.
– Zapaliłam mu świeczkę, ale do teraz nie wiem, jak to było.

З дідом Василем

<strong>Сім’я Бадирів біля могили діда Василя на улюцькому Дубнику.</strong> Фото автора статті
Сім’я Бадирів біля могили діда Василя на улюцькому Дубнику. Фото автора статті

Іншу свічку, та не на переселенських землях, а на Дубнику, – одну з багатьох, що горіли там цієї неділі 28 травня, – запалили інші люди. На вигляд: сім’я з трьома дітьми підліткового віку. Під деревами на краю галявини, що колись була великим цвинтарем, який простягався в напрямку каплички. Тепер каплички вже нема. Вона стояла на кінці хребта, на другому боці якого збереглася донині церква Вознесіння Господнього.
Здивування викликало те, що стояли ці люди майже непорушно на одному місці за хрестом. «Закам’яніли чи що? Може, це біля предківської могили?» – думав я, підходячи до них.
– Стоїмо коло могили мого діда Василя, то для нього горить цей вогник. Хрест поставили ми тоді, як мій найстарший син Василь мав 6 років, а нині йому вже 18, – каже Петро. – Хрест і досі стоїть.
Петро Бадира – улючанин. Його дружина Єва Бадира (дівоче прізвище Ващур) родом з Бережниці-Вижньої, бойкиня.
Я познайомився з ним чи не на першому з’їзді улючан, тобто 25 років тому. Багато змінилося – улючан поменшало. Нема кому зустрітися навіть для спогадів про чергові з’їзди, а що казати про час перед вигнанням. Виникає, мабуть, нова пам’ять, яка охоплює нове життя Улюча – після 1989 р. Трійка дітей Єви і Петра – це ті, хто може жити лише цією новою пам’яттю, як Єва Руцінська зі своїм сином, що вже знає про хрест прапрадіда Івана Левковича. В сім’ї Бадирів говорять українською мовою. У батьків нема-бо комплексів або капітулянтської виховної стратегії, мовляв, як підростуть, то самі навчаться.
Поринає у спогади і Надія Середницька, улючанка-львів’янка. Народилася в Улючі того року, як їх виганяли з села. Кожного року, коли приїжджає зі Львова до Улюча, її папка (teczka – поль.) з матеріалами до майбутньої книжки про рідне село щораз більшає.
– У мене чотири течки матеріалів. Сьогодні я всім роздаю буклет про Улюч, який маю українською, англійською та польською мовами. А книжка невдовзі таки буде.
Пані Надія збирає інформації, розпитує. Кілька днів буде тут. У суботу пополудні молилася разом з усіма біля каплички в Грушівці та в Улючі на місці, де стояла церква Святого Миколая. Нема тепер цієї церкви. Не могла надивуватися, що в церкві на Дубнику є іконостас! Не було, а є! Це заслуга Андрія Батруха, нині лікаря в Німеччині, а якби не Акція «Вісла» – сусіда з-за Сяну, з села Кінського. ■

Поділитися:

Категорії : Історія