Спогади та історії колишніх мешканців

Богдан Гук ■ ЛІСТОРІЯ ■ №25, 2017-06-18

Корінний улючанин Станислав Левкович. Фото автора статті

Люди молилися в церкві або впритул до неї, але той, як сказали б предки, «ветхий деньми» чоловік стояв на схилі Дубника кількадесят метрів далі. Дивився перед себе, а перед ним росли дерева. Якби не зелена гущавина, він міг би побачити навіть другу церкву Улюча, куди, як мені здавалося, безпомилково прямували його очі. Однак Станислав Левкович, народжений 1932 р. кількасот метрів від Дубника, даремно натужував свій погляд. Не чинила перешкод лише пам’ять…
– Смутно, як приїхав я перший раз, зайшов на свій пляц і заплакав коло яблінок, бо був у нас великий сад. Якийсь хлоп там косив кропиву. «Panie, pan tu mieszkał? – Tak, mieszkałem. – Chciałby pan wrócić? – W żadnym wypadku. Ciągnie mnie tu, bo tu się urodziłem, jestem z tej ziemi, ale jak bym miał tu przyjść i zaczynać od nowa, to chyba bym się powiesił…».
В Улючі Левковичі мали 6 моргів. на півночі Польщі в пана Станислава – 70 гектарів землі, бо, крім отриманої по депортації, він купив кількадесят гектарів поля у зліквідованому пеґеері. Обробляє її машинами (комбайном і трьома тракторами) тепер більше син, ніж він сам.
– Тяжко було би вертатися… У церкві я бачив людське лайно… Іншим разом мого знайомого хтось замкнув у храмі, видерся він вікном… Я би дав раду, але то не на мої роки. Тепер тягне мене вертатися там… Там теж можна прирости. То останній раз, як я приїхав до Улюча.
Приріс в Осєку-Мілосній у ґміні Ґодково Вармінсько-Мазурського воєводства. У Моронзі в 70-ті роки працював у лісовому транспорті. Не сходив з машини, щоб тільки щось заробити. Нині його синові не легко продати те, що вирощує на своїх гектарах.

Не знає, як було

<strong>Єва Руцінська, дочка Станислава Левковича, біля хреста свого прадіда Івана Левковича.</strong> Фото автора статті

Єва Руцінська, дочка Станислава Левковича, біля хреста свого прадіда Івана Левковича. Фото автора статті

Пан Станислав приїхав з Ілави до Ряшева сам. Тут чекала дочка Єва, яка прибула разом з сином з-під Зеленої Гори. Коли була ще малою, батько багато розповідав їй про Улюч і свою родину. Отож вона тут удруге. Показала мені хрест на могилі свого прадіда. Її батько вже не зміг сам увійти на Дубник. А хотів. Знала, що він вперше приїхав на з’їзд улючан ще на початку 90-х рр. Не міг пізнати місця, де стояв його дім, поки не знайшов криницю та слід по млинській турбіні на потоці Борівниці.
– Dziś pójdziemy na to miejsce, chcę je zapamiętać. Lewkowiczów w Uluczu było nie mniej, jak 4 rodziny. Trochę się kontaktujemy, jak i z innymi uluczanamі. Znam Stefanię Jawornicką z Zielonej Góry, widziałam tu dziś jej syna Irka. Wieczorem tato chce się spotkać ze swym kolegą ze szkolnych lat, panem Jarosławem Cholewką, który teraz mieszka w Sanoku.
– Pani przyjeżdża sama?
– Nie, z synem i mężem, który jest Polakiem, zachwyconym Uluczem, uwielbia łowić ryby… Ja przyjeżdżam, bo mało kto może mieć tak ciekawą przeszłość, ta wieś jest jak okręt na Sanie.
Єва українською не розмовляє, мати в неї полька, але, як сама каже, розуміє не менше як 80% українських слів. Дуже багато читає про події 40-х років минулого століття, про відносини між поляками та українцями. Більше, ніж Славоміра Копера, цінує Ґжеґожа Мотику. Книжки Сємашків у неї викликають обурення через представлений там образ українських дітей, котрі нібито добивають поранених поляків.
І за мить у швидкій розмові таки проговорюється про «банди» УПА.
– Nie wierzę Ewie Siemaszko. Tak mówić o dzieciach..? Ale przeczytałam trylogię rodzinną Ewy Cielesz «Córka cieni». O małżeństwie młodych Polaków, którzy przed wojną uciekają w Bieszczady, zadоmоwiają się tam, ale potem opowieść dochodzi do band UPA…

Повний зміст статті можете прочитати, придбавши друковану або електронну версію газети

Опубліковано в Історія, Останній номер.

Коментарі закриті.