Спогади про Команецьку республіку

ІСТОРІЯ ■ №46, 2018-11-18

4 листопада ми відзначили 100-річчя з часу проголошення Команчанської (Команецької) або Східно-Лемківської Республіки. Це була перша в українській історії декларація возз’єднання Лемківщини з Україною. Держава протрималася неповних три місяці.

Поразка Австро-Угорської імперії в I Світовій війні сприяла посиленню державницьких прагнень українців. Проголошення 1 листопада 1918 року Західноукраїнської Народної Республіки також мало вплив на посилення національно-визвольної боротьби на Лемківщині. Про це, зокрема, читаємо у спогадах отця Пантелеймона Шпильки, греко-католицького пароха з ВислокаВеликого, провідника Команчанської Республіки: «Політичний переворот в Австрії, а зокрема захоплення влади українцями в сусідній Галичині вночі з 31.10. на 1.11.1918 року, застав мене в Вислоці Вижнім, де я повнив свої обов’язки як гр.-кат. самостійний сотрудник. З 3.11.1918 р. я дістав зі Львова щоденник «Діло», де була надрукована проклямація «Української Національної Ради» у Львові, що її змістом проголошено постання Західньо-Української Республіки на всіх територіях Австрії та Угорщини замешкалих українцями. Ввечорі того ж дня поїхав я з тією проклямацією до о. Михайла Теслі, гр.-кат. пароха в Вислоці Нижнім. По короткій нараді ми оба покликали учителя Гриця Судомира з Вислока Нижнього та в трійку постановили, що конечно треба скликати негайно з цілого Великого Вислока зібрання визначніших громадян, яке мало відбутися в місцевій школі. На цю нараду прийшли всі радні та много громадян так, що велика шкільна заля була повна людей. На тому зібранні я зачитав згадану проклямацію і сказав присутнім, що в так важному та вирішальному моменті не можемо сидіти з заложеними руками, бути байдужими та вижидати, що далі буде, але ми всі мусимо ділом, активно прилучитися до творення нашої держави, свою сторону мусимо боронити, бо поляки також проголосили свою республіку з претенсіями на наші українські землі. Далі порадив я вислати зараз таки ввечорі післанців по всіх дооколичних селах із запрошеннями, щоб кожна громада вислала своїх заступників, по одному чи по двох, на нараду, яка мала відбутися на другий день вполудне в Вислоці Нижнім у школі. Пропозицію мою прийнято. Проти неї піднісся тільки один-однісінькій голос протесту, а саме повернулого із російського полону чоловіка на ім’я Панько (прізвища не пам’ятаю) з Вислока Нижнього, який заявив, що хлопи воювати не будуть, ні хлоп руський (сц. український), ні хлоп польський битися не будуть, війни і держави треба панам-буржуям, отже ж хай вони бються».

Проголошення Команчанської Республіки

У зв’язку з тим, що в Сяноці, де розташовувалося польське військо, неможливо було заснувати повітову Українську Національну Раду, вирішили, що Українська Національна Рада Сяніцького повіту буде створена у Вислоці.

4 листопада 1918 року у залі школи у Вислоці-Нижньому зібралися по два представники сіл: Полав, Полян, Дарова, Суровиці, Нижньої і Вижньої Волі, Яселя, Чистогорба, Довжиці, Явірника, Репеді, Прибишова, Полонної, Карликова, Радошиць, Прилук, Туринська, Кальниці, Вислока та багато інших – усього близько 70 людей. До ідеї приєдналося близько 30 сіл (приблизно 18 тисяч населення). На зборах зачитали та пояснили прокламацію Української Національної Ради у Львові.

Учасники зборів заснували повітову Українську Національну Раду з осередком у Вислоці-Великому, проголосили створення «Східно-Лемківської Республіки», в українській та польській історіографії відомої також як Команчанська або Команецька, адже саме у селі Команчі знаходився головний оборонний штаб. Головою Ради обрали отця Пантелеймона Шпильку, а керівником повітового комісаріату став учитель Судомир Гриця. Усі делегати зі сіл, які приїхали на збори, увійшли до Ради.

На цих зборах було ухвалене рішення – заснувати у кожному селі відділ озброєної міліції з метою забезпечення спокою та порядку. Учасники прийняли також постанову про запровадження в усіх школах української мови навчання.

«Щоб не було грабунків, схвалено, що села мали давати демобілізованим воякам, що верталися на батьківщину, нічліг і допомогу в прохарчуванні. Польських легіонерів, що з Сянока та Загіря зачали нападати на українські
села, села мали відбивати. Діялося це так, що міліція, яка була завжди на поготівлі, в випадках грозячого нападу алярмувала ціле село та давала знати про це на сусідні села, щоб ішли з допомогою. Зазначую, що наша міліція мундурів не мала, а тим самим не було теж жадних відзнак. Двічі трапився нашій вислоцькій міліції неприємний випадок, а саме поляки, які вешталися озброєними ватагами по шляхах, лісах і полях, забрали в полон 2 наші поліційні стежі, що були на службовому обході на дорозі до Бурівська, оточивши хату, де міліціянти грілися. Це було в зимі 1918/19», – читаємо у спогадах пароха з Вислока.

На зборах ухвалили також зразок і вигляд печатки (зі словами: «Комісаріят повіта Сяніцького у Вислоці Великім») та вирішили не входити до жодних польських урядів, староств, судів, податкового уряду тощо. Усі необхідні справи мав залагоджувати голова Ради. Збори Ради (з огляду на зиму і сніги) відбулися ще лише двічі – у Вислоці та
Команчі.

Організація збройних формувань

Найбільшою турботою голови повітової Ради була організація оборони республіки. Бажаючих було чимало, однак бракувало відповідного керівництва та зброї.

«Згодом виникла конечна потреба постаратися про старшин з метою зорганізування протипольського фронту для оборони границь Української Держави, бо ця частина її, Лемковина, була найдалі на захід висунена. Треба було
теж використати запал людей до самооборони. Повставали різні пляни щодо організації цеї військової оборони. Мої парохіяни, Вислічани, а зокрема бувший австрійський цуґсфірер Конрад з Вислока, намічували щось у роді за-
гального ополчення, тільки плян його реалізації був трохи дивовижний, дуже примітивний, пригадував дещо відоме
з польських історичних часів «посполіте рушенє». Вислічани проєктували зібрати наперед людей — хлопів зі свого села, рушити з цією «армією» на різні села в горах та напридорожні, що лежать на шляху до Сянока, по дорозі
виганяти чоловіків зі сіл та зібравши в цей спосіб кілька соток, чи навіть тисячів людей, заатакувати місто Сянік з метою зайняти його силою та вигнати поляків, які там загніздилися і звідтам чинили збройні напади на наші лемківські села, рабуючи майно селян, вбиваючи населення та підпалюючи забудування. Вислічани говорили, що хто не пристане до їх відділу, того спалять. Сянік — думали легко та скоро захопити, говорили бо, що поляків там дуже мало і вони жиють у постійному страху перед українським наступом», – згадує священик, який був проти планів наступу на Сянік.

Для організації сил протидії польському фронту та надійної охорони кордонів проголошеної республіки отець Шпилька привіз з Угорщини офіцерів. Шестеро з них призначили комендантами станиць у Вислоці, Суровиці, Команчі, Щавнику, Куляшному, Репеді. Решта добровольців отримали складніші завдання, пов’язані з організацією війська, але для боротьби з польським наступом вони не підходили.

«Спровадження (…) підстаршин аж ніяк не розв’язало проблеми організації збройної сили, це були люди — ніде
правди діти — солідні, працьовиті та жертвенні, свою службу робили добре, але до розв’язки такої справи як організація війська, його вишкіл, провід, організація боєвого фронту та відпору польським нападам і т. п.
вони зовсім не надавалися. На цьому відповідальному та тяжкому фронті треба було мати вправних, метких, відважних та досвідчених старшин тим більше, що польська сила помітно зростала, польські збройні відділи з Сянока щораз то частіше натискали і нападали на наші села, які майже щоденно були алярмовані», – згадує Пантелеймон Шпилька.

Боротьба і кінець Республіки

Зважаючи на всі ці та деякі інші труднощі, пов’язані з проголошенням повітової Української Національної Ради, Команчанська республіка не могла протриматися довго. Увечері 23 січня 1919 року відділ польського війська захопив Вислок. Солдати одразу кинулись до парафії, шукаючи отця Шпильку, який у цей час перебував у селі Габура на Пряшівщині (Словаччина).

«Люди розказували мені, якто поляки, вчинивши несподіваний напад на Вислік ввечорі дня 23.1.1919 р. в першу чергу кинулися на приходство, де пограбували всеньке моє майно, зокрема забрали мої гроші, які я тримав у перехованні в моїй кімнаті, подерли на шматки мою реверенду, зрабували мені коня, та всі ліпші та вартісніші речі. Ці безрадісні вістки та втрата нашої Батьківщини і самостійности дуже мене хвилювали, я довший час не міг з тими фактами погодитися, мені все здавалося, що це сон, який скоро минеться. Майже щодня ходив я пішки з Габури на команду чеської добровольчої легії в Межилябірці довідуватися, чи може наші не вигнали поляків», – читаємо у спогадах греко-католицького священика, за видачу якого було встановлено винагороду у розмірі 5 тисяч австрійських крон. Священик на Лемківщину вже не повернувся.

Уранці 24 січня 1919 року польська армія захопила Команчу. Не маючи безпосереднього зв’язку з Центральним Урядом ЗУНР, українською армією, не отримуючи від них жодної допомоги, Команчанська Республіка перестала існувати.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Схожі статті

Коментарі

  1. Як можна придбати цю книгу? Мій дід, проживав у с. Височини і був активним учасником цих подій.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*