Ігор Щерба ■ ГРОМАДА ■ №27, 2016-07-03
Зараз у Польщі на політичній сцені, зокрема у ЗМІ, панує клімат розбурханих пристрастей, детонованих річницею Волинської трагедії 1943 р.
Найчастіше з уст польських політиків різних таборів лунають слова «ludobójstwo i banderyzm». Ці слова наводяться в контексті польсько-українських відносин, зокрема вини українців відносно скоєння волинських злочинів.
Отож, викликаний до дошки такими «політичними гарцівниками», серед яких не останню роль грають футбольні фанати («кіболі»), визнаю причетність свою і своєї родини до «бандеризму». Хочу нагадати всім про те, що у світлі польського законодавства я маю право на свій «бандеризм», так само як вони на свій націоналізм та пропаґування ідеї «Великої Польщі».
Мій дід Іван Смут «ходив 1941 р. по селі Верхраті і вихваляв „колабораційний” уряд Ярослава Стецька» (із записів Служби безпеки, які зберігаються в архівах Інституту національної пам’яті).
Потім, уже на вигнанні, в селі неподалік Ольштина дід став «meliniarzem kurierów OUN, przybyłych z Monachium».
Навіть посланникам Степана Бандери вдалося тоді установити радіоконтакт із централею в Мюнхені. Бідний дід не знав, що все це від початку до кінця було під абсолютним наглядом польських і радянських спецлужб (Operacja «Bumerang»).
Від діда вимагали визнати свій «бандеризм», але дід Іван Смут цього не зробив і відсидів винесений вирок за ґратами тюрми на вулиці Раковецькій у Варшаві. Відсидів повністю. Не покаявся. І слава йому!
Другий дід віддавав харчі «нашим хлопцям» з УПА в лісі, однак свого сина (мого батька) не відпустив ні в ряди дивізії «Галичина», ні в УПА. Зате дрюком по спині відрядив його вчитися до гімназії в Сокалі. Батько свій «бандеризм» 33 роки відпрацював у ліцеї в Ґурові-Ілавецькому.
Уже на вигнанні у зруйнованій хаті в селі неподалік Ольштина мій другий дід Юліан Щерба показав мені, тоді ще дитині, вирізаний невправною рукою на одвірках (пол. – framuga) тризуб. «За це нас вигнали з Річиці», – зі сльозами на очах він визнав мені свій «бандеризм».
Мій особистий «бандеризм» проявився в тому, що я пішов вчитися в український ліцей у Лігниці. Нині мій син, остерігаючись нападу місцевих хуліґанів, настроєних на завзяту боротьбу з «бандеризмом», заявляє мені телефоном, що у Варшаві відчувається небезпеку, не лише повертаючись ввечері у вишиванці з занять у суботній українській школі. Воліє, в розмові не вживати рідну мову («Przecież jadę tramwajem!»).
Усе те тому, що пам’ятаємо напади в столиці на «інакомовлячих», також заробітчан, про що неоднократно повідомляли ЗМІ.
Варто в цьому місці ще раз заявити всім поклонникам «кресової ідеї», бородатим ксьондзам вірменського походження та музикантам-невдахам про те, що я й мої рідні – українці, народилися тут, зроду громадяни Республіки Польщі, усі ми з Вами рівні перед законом!
Нині нам усім, полякам та українцям, приходиться миритися з плюралізмом думок, які допускає державний закон, а також єднатися у християнському дусі із європейським товариством.
Колишня міністр інфраструктури польського уряду Ельжбєта Бєньковська, коментуючи ситуацію, коли треба було затиснути зуби та змиритися з обставинами, які панували у країні, сказала: «Sorry, такий у нас клімат»… ■
