Мирослав Левицький ■ ПОДІЇ ■ №35, 2013-09-01
Те, що ще двадцять років тому здавалося неможливим, завершилося 18 серпня 2013 р. Початок історії собору датується 2002 роком, проте цьому передувала ще майже десятилітня історія.
Оце 1993 р. були спроби віддати Кирилівську церкву в Києві під собор греко-католиків. Але такий намір викликав хвилю протестів з боку Російської православної церкви, якій здавалося, що вона вічно та неподільно буде панувати на українській землі. Тодішній глава УГКЦ кардинал ІванМирослав Любачівський заявив, що ніколи не піде на конфлікт з іншими Церквами через храм. Потім, того же 1993 р., відбулося пам’ятне освячення місця під собор на Львівській площі (не плутати з Василіанською церквою, яку в народі називають «церквою на Львівській площі»), проте будівництво так і не розпочалося. За конфіденційною інформацією, яку я свого часу отримав у Київській міській адміністрації, збір потрібних для будови документів блокували комерсанти. Враховуючи, що врочисто освячене 1993 р. місце під собор досі пустує, напрошується висновок, що блокування «львівської площі» мало більш політичний, ніж комерційний характер. Дивлячись на це питання з перспективи 20-ти років, можна сказати: добре, що з львівською площею не склалося. Невеличка територія не дала би тих можливостей, які дає лівий берег Дніпра з відведеною площею 1,72 гектара. Там, окрім 50-ти метрового собору, який може вмістити 1,5 тисячі осіб, є величезна адміністративна будівля.
Розуміння того, що львівська площа «вигоряє», стало поштовхом до пошуків іншої території. З-посеред різних місць Синод єпископів 2002 р. вирішив про зведення Патріаршого собору УГКЦ Воскресіння Христового на лівому березі Дніпра. На початку 2000-х років це був пустир, і такий вибір багатьох дивував. Сьогодні це великий житловий та адміністративний район, а рішення про місце побудови собору нинішній глава УГКЦ назвав відважним і далекоглядним: «Закладаючи і будуючи Патріарший собор блаженнійший Любомир наважився на неможливе», – сказав Святослав Шевчук. Не залишилася поза його увагою і велика праця, яку виконав перший будівничий собору владика Василь Медвіт родом з Перемишля (нині єпископ-помічник Донецько-Харківського екзархату УГКЦ).
Освячення наріжного каменя собору відбулося 27 жовтня 2002 р. з участю тодішнього глави УГКЦ блаженнійшого Любомира (Гузаря). Там поставили хрест, який потім підпалили й зрізали невстановлені особи. Попри це, будівництво пішло швидким темпом. Вже за два роки, у жовтні 2004 р., освячено та встановлено на бані п’ять хрестів собору. У цій події взяли участь владики – учасники засідання синоду УГКЦ. Тоді всі ми були переконані, що за рік-два собор постане в повній красі.
Проте не так сталося. Влітку 2008 р. будівельники сказали, що за два роки вони можуть закінчити будову за умови, що будуть гроші… На жаль, виконання цієї умови затягнулося аж на п’ять років.
«І те, що ми зуміли знайти мільйон доларів, щоб за 4 місяці довести будівництво до придатного для освячення стану, це просто чудо Боже», – сказав на врочистості глава УГКЦ.
Велике богослужіння з нагоди перенесення осідку глави Церкви до Києва супроводжувалося акціями протесту, які проходили з портретами російських імператорів та під стягами дому Романових. Після запальних закликів до захисту російського православ’я в липні 2013 р., які висловив у Києві патріарх Кіріл, я побоювався, що й освячення собору супроводжуватиметься пікетуванням.
Цього, на щастя, не було. Такі акції нині не вигідні, в першу чергу, владі. З цього можна зробити висновок, що всі попередні пікетування були організовані проросійськими політиками, щоб виглядати в очах частини східного електорату захисниками «істинного православ’я», хоч у більшості людей, принаймні в Києві, було позитивне ставлення до інших конфесій. Приїжджі з-за кордону українці допитувалися в зустрічних осіб, як їм добратися до патріаршого собору УГКЦ. І я не чув жодної відмови допомогти (а був я свідком доброго десятка таких випадків), хоч дехто вперто пояснював російською. Напрошується висновок, що для киян УГКЦ та її київський собор стали природними елементами релігійного ландшафту. Більшість, здається, була байдужою до цього свята греко-католиків. Хтось 18 серпня, в неділю, поїхав за місто, хтось – у крамницю, а ще хтось пролежав на пляжах Дніпра чи міських озерець. І лише де-не-де в потоці буденно одягнутих людей світилася вишиванка. Такі краплини-вишиванки на підході до собору стікалися в ручай.
На свято приїхало менше людей, ніж про це заявляли в анонсах. Це також віддзеркалює нинішній стан України. Точніше – нинішні можливості українців, що Церква розуміє, допомагаючи найбіднішим сім’ям виряджати дітей до школи.
Оскільки небуденною була подія 18 серпня 2013 р., то й небуденним було слово глави УГКЦ до вірних, сущих у всьому українському світі. Він сказав, що патріарший собор Воскресіння Христового в Києві «є видимим знаком єдності й соборності нашої Церкви як в Україні, так і далеко поза її межами». Собор будувала вся українська спільнота цеглинками-пожертвами, які надходили з усього світу… «Цей собор збирає всіх синів і дочок Володимирового хрещення, закликає їх до єдності, до відновлення у вірі, до джерела небесної поживи в духовній пустелі сучасного світу».
За словами блаженнійшого Святослава, український народ отримав у Києві собор Воскресіння Христового як знак непорушної присутності Воскреслого Христа, який нам обіцяв: «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку».
Освячення собору було поєднане зі святкуванням УГКЦ 1025-річчя Хрещення України-Русі. Глава УГКЦ нагадав, що нинішня Українська греко-католицька церква – пряма наступниця Церкви Володимирового хрещення, спадкоємство якого вона поділяє з іншими Церквами, які тісно пов’язані з нами в приязні, спільній вірі й переданні, хоч не в повному сопричасті. За словами блаженнійшого Святослава, нині УГКЦ знову святкує відродження після жорстокого нищення її на землях Наддніпрянщини протягом століть. А київський собор сяє, як Новий Єрусалим, на весь світ! Він повинен також стояти як нагадування про єдність, до якої нас закликає сам Господь, бо лишень у єдності та любові можна нам давати живе свідчення Євангелія.
На релігійному ґрунті – ще далеко до єдності, хоч усі Церкви, включно з Римо-католицькою церквою в Україні, яка 4 серпня відзначала 1025-річчя Хрещення України, є наступницями Церкви Володимирового хрещення. Велика частина нинішніх українських римо-католиків – нащадки колишніх греко-католиків, які після ліквідації царським режимом 1839 р. унії не захотіли підкоритися російському православ’ю.
На закінчення пастирського слова глава УГКЦ, звертаючись до паломників з усього світу, сказав, що київський собор УГКЦ буде не тільки першопрестольним домом молитви отця і глави Церкви, а й батьківським домом для всіх дітей Божих.
Про єдність з Україною через церкву говорили паломники з-за кордону, які брали участь у передачах новоствореного УГКЦ живого телебачення, доступного в соціальних мережах за ключовими словами: «живе телебачення» або за адресою: zhyve.tv.
