Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №51, 2017-12-17

Syrop z piołunu. Wygnani z akcji «Wisła», Paweł Smoleński, Wydawnictwo Czarne, Wołowiec 2017, str. 224.

Нова книжка Павла Смоленського «Syrop z piołunu…» про депортованих українців у рамках Акції «Вісла» нової інформації не приносить. Професійні історики вже давно зрозуміли, що їх і не буде без відкриття російських архівів. А Москва, як легко догадатися, не зробила винятку для Смоленського.

Остаточне вирішення
Автор побудував книжку на власній репортерській діяльності, особистих висновках, публікованих раніше спогадах і працях істориків. Читач знайде тут посилання на відомі видання про найновішу історію українців у Польщі Ігоря Галагіди, Євгена Місила, Богдана Гука, Ґжеґожа Мотики і Яна Пісулінського. Цитати з публікацій цих авторів підкреслюють, що ряд створених комуністичною пропаґандою міфів уже давно роззброєно. Ідеться про виправдовування післявоєнною польською владою необхідності депортувати понад 140 тис. українців, оскільки вони нібито у своїй масі підтримували УПА, яку в тих обставинах не було можливості побороти. Насправді, і це підтверджують документи, йшлося про «остаточне вирішення українського питання в Польщі». З другого боку, з підтримкою для УПА не зовсім було так, як представляла це комуністична пропаґанда. В одному з наведених Смоленським спогадів говориться про те, що звичайні люди навіть своїм партизанам намагалися не попадатись на очі, бо: «(…) як появилися свої, було відомо, що зараз приїдуть чужі, коли своїх уже не буде». Втрату підтримки видно і в документах УПА, і у звітах комуністів. Самі люди просто вже мали досить постійної втечі, переслідування й ховання в кущах зі страхом, що хтось прийде і знову все почнеться. У лютому-березні 1947 р. в реґіоні польсько-українських зіткнень появився польський Корпус внутрішньої безпеки. Все це показує, як відзначає П. Смоленський, що Акція «Вісла» взагалі не мала б сенсу, якщо би влада серйозно поставилася до боротьби з УПА.

Провини
У «Сиропі з полину» багато не чорно-білих картинок. Життя одного українця рятує жінка, працівник безпеки, яка стає потім його дружиною. В іншому випадку молоду українку засуджено до смерті за те, що вона опікувалася пораненими упівцями. А хто виносив вирок? Тодішній віце-міністр безпеки, відповідальний за вбивство сотні євреїв в одному з сіл Люблінщини, а потім у 70-ті пацифікував робітників на Помор’ї. Загалом праця Смоленського нагадує, що в «польського месії народів» є свої провини. Звичайно, ключова з них – Акція «Вісла». Але автор говорить і про приниження українців, чим було нищення православних церков, яке проходило у правовому маєстаті ІІ Речіпосполитої. Вже тоді переслідували діячів нацменшин, гнобили духовних осіб, планували депортацію. Українців тоді вважали «русифікованими» під час заборів поляками. Повну полонізацію або знову-таки «остаточне вирішення» планували провести до 1941 р., та спалахнула ІІ Світова війна. У книжці є й описи жорстокості, які в нинішньому польському публічному просторі «зарезервовані» для польських жертв українського підпілля на Волині. Смоленський нагадує, що так само брутально гинули з рук поляків українські діти, жінки і люди похилого віку, – ті, що жили в Терці, Пискоровичах, Павлокомі, Завадці-Морохівській тощо.
Автор пише й про концтабір у Явожні, непростий шлях до компенсації для невинно ув’язнених у ньому та переслідування українців після депортації. У праці представлені й жести духовних ієрархів Польщі та України щодо примирення і взаємопрощення: «Хай через очищення історичної пам’яті всі будуть готові поставити на перше місце те, що об’єднує, а не те, що ділить, щоб разом будувати майбутнє, яке спирається на взаємопошані, братерській співпраці і справжній солідарності», – звучать у книжці слова папи, нині святого Івана-Павла ІІ. Як сам Смоленський відзначає, велика проблема полягає в тому, що Івану-Павлові ІІ в Польщі встановлено багато пам’ятників, чимало вулиць названо ім’ям папи, але його навчання над Віслою, на жаль, легковажене. Якщо комусь ці слова здаються необґрунтованими, то для перевірки суджень хай відстежить публічні вислови теперішньої правлячої команди щодо польсько-українських взаємин. Солідарності, братерства чи взаємопошани навіть при великому заряді доброї волі там не знайти.

Страх
Дуже промовисто про те, чим була Акція «Вісла», говорить автор тоді, коли відзначає, що на рідних землях українців 1947 р. «верещала людська кривда», а потім на місцях депортації «поселився страх». Трагічність ситуації полягає в тому, що нині відроджується той страх. У державі систематично зростають антиукраїнські настрої. Ненависть виливається на вулиці, збирає свої жнива в Інтернеті, невідомі зловмисники нищать пам’ятники українців, імміґрантів б’ють у транспорті, припиняють українські заходи тощо. Влада, яка повинна захищати конституційні права громадян усіх національностей, ставиться легковажно до таких випадків, чим посередньо заохочує до дальшої неґативної активності. Самою своєю позицією показує, що українство у Польщі має функціонувати у визначених владою рамках. Тому обмежено кошти на діяльність нацменшин і не надано фінансової підтримки на заходи, присвячені 70-м роковинам Акції «Вісла». П. Смоленський пише й про ці небезпечні явища нашого сьогодення. Такий легковажний підхід він бачив, зокрема, беручи участь в одному з засідань сеймової комісії нацменшин, під час якого Об’єднання українців у Польщі просило депутатів про реакцію на антиукраїнські випадки. Відповіддю парламентаріїв з боку правлячого «ПіС» на це звернення було нагадування про долі поляків на Волині. Цю ситуацію Смоленський описує в розділі «Маю перед очима невинних діточок». Сучасний страх українців, той, якого в демократичній державі вже не повинно бути, мабуть, найсумніший і найбільш тривожний факт, що пробивається зі сторінок книжки. Частина її українських героїв воліє сховатись за ініціалами, інші кажуть, що не будуть заохочувати молодших членів сім’ї до зберігання рідної ідентичності, ще іншим нинішня атмосфера нагадує ту з-перед десятиліть, коли за ними польські колеґи кидали камінням. Ніхто нині не знає, в якому напрямку ситуація розвиватиметься. Не знає цього і Смоленський, хоч оптимістичного сценарію, скоріш за все, не слід сподіватися. «Syrop z piołunu…» – це своєрідний дзвінок. Його тривожний звук повинен почути не лише українець, який багато що відчуває на власній шкірі, а середньостатистичний польський громадянин. Влада над Віслою на цього роду сиґнали поки що глуха. ■

Поділитися: