Наталя Кравчук ■ ЛЕМКІВСЬКА СТОРІНКА ■ №19, 2018-05-13 – №40, 2018-10-07
Найперше до Михалова приіхало сімнадцет родин з-за Буга. Заняли они, має ся розуміти, найкращы господаркы, положены близко себе коло битой дорогы, но і найліпшы поля. Решта домів стояло два рокы пустком і жаден порядний громадянин бы ся ту не оселив, хыбаль жебы го привязали за ногу до угла. Нич в тім дивного, бо решта ґаздівок, розшмареных купками по великім лісистім хотарі з барз підлом піщаном земльом, была в руіні. Мешкальны колиси хыжы і господарскы забудуваня оголочено найперше з меблів і рільничых устаткувань; по них заберано вікна, двері, підлогы, повалы і вшытко, што лем становило даяку будовельну чи опалову вартіст. Так то, з колиси понімецкых ґаздівок, остали ся лем оплаканы решткы.
І втовды привезли ту шіст, може сім родин з Холмщыны, а кільканадцет днів пізнійше – тридцет родин з Фльоринкы. То тяжко, барз тяжко, та де там – неможливо словами оповісти, што нашы люде втовды чули, думали і потихіцькы собі бесідували, што ся в іх душах діяло. Прецін кождий тото знає, же як домового пса привяже ся до чужой буды, то на новім місци не буде ів довго, лем з підвитым хвостом буде сковычав і выв. Вільны люде называют то психічным стресом і наказуют ся з такым звірятом обходити барз деликатно і оказувати му своє серце.
А як приняли нас ту в Михалові в сорок семім люде розумны?
Комуси, видно, залежало на тім, жебы до нашого болю доляти іщы жовчу. Одже, не дост того, же несправедливо огваряно нас, же розпущано о нас неправдоподібны брехні, але офіцийно на зобранях перед нашым прибытьом до Михалова остерігано мешканців, же оселят ту на пів дикых лемків, котры то сут найгіршым племеном украіньского народу, і же тоты лемкы в карпатскых лісах грабували і мордували спокійных громадян, но і войско іх выімало по лісах і за кару ту іх оселят. І нич дивного, же по такых зобранях забужане однесли ся до нас барз ворожо (зрештом, гнеска тіж деякы з них ставляют ся до нас подібно) і спали з сокырами під головом, ден і ніч контролювали наш кождий крок, і были з нами (як то самы повідают) «на воєнній стопі». Лем мы о тім довго нич не знали і спали зме зо спокійным сумліньом. Аж по якысім часі забужане нам о тым оповіли. Прецін люде з людми мусят жыти, бо взаімно сут собі потрібны.
Повідают вчены люде, же добродійством для чловека єст процес забываня прикрых подій. Але сут прикры справы, котрых чловек не в силі забыти і мусит з нима зыйти до гробу. Присмотрме ся такому образкови: в хыжы розпука, жаль, помер хтоси найближчий – мати, няньо, брат, сестра, дітина. Біль то природний, звязаний зо смертьом, з неминучым. Так єст на цілім світі, так было і буде, покля існувати будут люде. Але мы зазнали і неприроднього болю. Одже, до труны забили юж остатній цвях, надышла хвилина оддати землиці тіло померлого, а ту неє де, бо нерозумны сусіде не пущают на цминтар, бо померлий інакше бесідував, інакше од них ся крестив. Хто быв свідком такых сцен, хто сам таке пережыв, не забуде того до гробовой дошкы. Же выникли такы болючы справы – не без вины ту католицкы польскы ксьондзы.
То они пильнували, жебы не дай Боже, не забыли зме, одкаль мы і хто мы. То они зо своіх амбон метали на нас перуна «за одщепеньство, геретизм і схізму», пригадуючи своім вірным гайдамаччыну, а на лекциях релігіі нашы діти слухали высцаны з пальця наклепы на наш східній обряд.
Ой дивний тот світ, дивний. І хто бы собі подумав колиси, же немилосерна доля вышмарит фльоринчанів з іх прекрасного гірского села і змусит жыти ту, де сосны роснут в садах, олені ся пасут на загороді, дикы свині копают компері, роі комарів гучат ціле літо коло уха, а літо – не літо, і зима – не зима. Світ для них якбы ся выкопыртнув догоры ногами. Як на іронію до того, коли выйдете на каленицю в погідний ден, можете відіти, як го сьні, вершок найвыжшой горы в Карконошах – Сьнежку. А хыбаль лем зато, жебы іщы барже заболіло вас серце за страченыма Карпатами. А што бы было, якбы не рушали никого з місця, з Карпат, яка бы гнеска была Фльоринка, котру тівкы вікы будували єй родовиты жытелі?
І ту, на новім місци, фльоринчане взяли ся за роботу – ремонтували, як могли і чым могли, призначены ім зруйнуваны хыжы і господарскы забудуваня. Ходили до богатых ґаздів на одробок, за хліб, компері, нанимали ся до роботы в лісах, жебы заробити піняз, бо юж такій світ, же без пінязя ніт хліба.
Але не лем о хлібі фльоринчане думали. Незадовго по приізді засьпівали они в Михалові своє «Господи помилуй» – зорганізували церков.
Фльоринчане мали вельке почутя гумору. Так то они назвали «Пшемків – столицьом лемків», бо і там мешкат дуже нашых, родом з Фльоринкы. Місце, де стоіт церков, назвали «Центром», зас дальшых пару хыж за лісиком – «Предмістьом», а там де была зруйнувана цегельня – «Цегельньом». Натоміст тоту част села, де жыли холмщакы, фльоринчане назвали «Украіном». І ту ани капкы ся не помылили, бо тота назва як найбарже пасувала до люди, якы, жебы ся не сполячыти, юж од ХVІ столітя одперли од себе єзуітів. Но, і врешті найдальше оддалена од центра кольонія, яку назвали юж часто по-фльоринскы – «Куриівком». Фльоринска Куриівка была высоко в горах. То была дост велика поляна, на котрій стояли три хыжы. Назвали єй Куриівком для того, же як ся зачала псути погода, то найперше «закурило» ся на тамтій горі. Куриівка была для фльоринчанів майже барометром, бо як ся на ній «закурило», то быв знак, же треба з роботом поспішати, складати копы або втікати з сухым сіном чи зерном під дах.
Особливого значыня набрала Куриівка під час німецкой окупациі, бо не єден чловек, якого переслідувало окупацийне право, находив ту притулище, хліб і воду. На Куриівці одпочывали польскы офіцеры, котрых потім фльоринчане перепроваджали аж на Мадяры. Ту приходили радяньскы партизане і отримували од Юрка Дідовича чи Гриця Габуры лікарства, о котры лемкы ся старали в околичных аптыках. Партизане приносили добры новины до села, бо мали радия і знали, што ся діє в світі. Врешті ту ся переховав фльоринскій жыд, Салек Попель. Ту він ся дочекав кінця війны
Вернийме ся до церковці в Михалові. Дивна то была церков і нихто бы ся не досмотрив хоц маленькой архітектурной подобы до той, котру фльоринчане лишыли в рідным селі. Была в ній лем тота сама фльоринска атмосфера, коли ся люде до ньой зышли, но і званя – церков Св. Михаіла, бо фльоринчане свою церков мусіли лишыти, але патрона свого взяли зо собом в незнаний світ і нихто не міг ім го одобрати.
До невеликого поміщыня помедже стінами двох ґаздів – Ваня Канючка і Ваня Дубеця, бо то они офірували част свойой спільной хыжы для уряджыня місця духовых потреб мешканців Михалова і околиц. Отже, до того малого поміщыня зышли ся фльоринчане і повіли: ту буде наша церков. І так ся стало, і так єст до днес.
Єст церков, але як же церков без дзвонів? Де взяти хоц єден, хоц невеличкій? Нашли на звалиску злому поранений війном як і они, постріляний в пятьох місцях. Нашли і принесли, завісили на штырьох телефонiчных стовпах, під стіном, ні – коло церкви, і назвали тото місце «дзвіницьом», а маленьку комірчыну, што просто сіни, де священик переховує своі рызы – «клебанійом». Хто быв на першій одправі в тій церковці іщы в сорок семім, тот николи того не забуде.
Не забуде і першых в тім селі сорок семого Різдвяных свят. Церковця не помістила і половину люди, што ся ту зіхали з околиці на всеночне, котре, як звычай каже, одправляло ся в ночы. Было то не лем врочысте, як завсе на Лемковині, всеночне, было то штоси чародійне і неповторне, праві незрозуміле в гнесьніх часах і таємниче, як зо Шекспіра выняте, як з сєнкевичовского «Quо vadis» перенесене. Лем же з катакомбів першых християн не доходив жаден шелест, нихто не знав, же там є люде. Натоміст з грубых мурів колишньой корчмы, якбы ся вырвало підхоплене і посилене стократно през тых, што стояли на дворі, понесло в темну ніч, рознесло по селі, через Предмістя, Цегельню, Украіну і Куриівку величаве «З нами Бог, розуміте язици…». Стояв ту Петро коло Ваня, Гриц на Миколая позерав, бо не віділи ся они іщы од Фльоринкы; стояли «явожникы», котрых більше як по піврічным вязненю звільнено «од кары і вины», і котры выглядали як зняты з хреста. «Як там было нонашку?» Слова молитвы переплітали ся з нетерплячым пытаньом, як бы іх автор ся бояв, же нонашко зас му щезнут, як в червци… Але нонашко лем раменами порушыли, рекли лем «за што…», бо дальшы слова ім жаль в гыртани задусив, а слезы заляли очы. Грубы муры колишньой корчмы з обох боків насякали лемківскым теплом і запахом карпатской мірры, насякали нашым потом і східнім словом. Минула перша зима. Хоц была она незвычайно легка і ласкава, то для нашых лемків была найтяжша зо вшыткых. В якых умовах мы єй прожыли, ліпше не споминати, бо і о чім ту бесідувати, коли в хыжы заміст вікон – дощкы, заміст пеца – будяке палениско.
Весна сорок осмого пришла скоро, і юж в половині квітня можна было пасти худобу. Не было втовды жадных приморозків, а коли надышли нашы Великодны свята (третього мая), то вшытко вам так квитло і росло, як гнеска даде початком червця.
Великден – хвилина, повна надіі на краще, ден перемогы жытя над смертьом для скривдженых, выгнаных, терплячых, пониженых, огвареных – праздник над праздниками.
Стає ден. Іщы ся мало видно в Михалові, а юж люде выходят з лісів і несут на плечах паскы, а в руках кошыкы зо всякым добром, на яке тяжко працювали в наймах. З далекых сел іхают лемкы фурманками, роверами, ідут пішкы, жебы, Боже заваруй, ани єдна родина не была на Великден без свяченины. Посередині подвірця, яке належало двом ґаздам, згромаджены люде коло невеликого креста, поставленого на столі; неє русскых ани украінців, неє православных ани унияків, сут лем люде, што бесідуют єдном бесідом, котрым дорога традиция іх предків, котры пришли ту на свій Великден, жебы ся найти. Ідут мовчазны в першій процесиі коло церкви на чужій землі, як церквом можна назвати тот крест серед подвіря. На самім переді іде повільным кроком найстарший ґазда з Михалова. Несе в своіх мозолистых руках вельку книжку, притискат єй до зруділой гуні,
а його беззубны уста шепочут молитву, незнану нашым предкам:
«Боже, чи видиш нашы слезы і наш біль, што єс нас так окрутні покарав, як мы од віків хвалили Імя Твоє і возносили святы храмы посеред гір!
Чом єс позбавив нас святых місц пересякненых потом нашых предків!
Чым мы гіршы од другых люди, як прецін выліпив єс нас з єдной глины!
Де моя хыжа деревяна, повна тепла і радости. Боже, де моя прекрасна святыня, околена шыроколистныма
яворами, де тамта херувимска музика трьох церковных дзвонів, в яку вслухували ся не лем мы, фльоринчане, але люде з Вафкы, Білцаревы і Брунар!
Де тамтот Великден, Боже, направду святий і повный радости, одгороджений од гіршого світа мережком синіх гір!
Боже, Боже… Нич юж не мам, лем тоту Євангелию правды, котрій вірний і буду вірным аж до смерти!
Так мі, Боже, допомож!».
На «дзвіници» зачеберчав розбитий дзвін. Його голос вдер ся в розбиты людскы душы. Зачеберчав не з розпуком, а з надійом: радію в тот Великодний ден, же сте вшыткы пришли до мене, окаліченого, як і вы, же ся не встыдате, же сте окрадены, в обдертых гунях, з діравыма керпцями; радію, же сте продовжыли моє існуваня, а я продовжу ваше…
Іщы дзвін не скінчыв свойой бесідыскаргы, як з людскых сердец вырвало ся «Христос воскрес із мертвых…». Позабыли на хвилинку знеможены люде о своій недолі – воскресна пісня піднесла іх понад горе. І мали бы зме ся выречы той радости лем зато, же дахто нерозумний, хоц міцний, стрілят над нашыма головами зо свого бича? «Земличка зі сну збудилась, в трави, цвіти примаілась, звір і птиця веселится, миром Божим світ красится, мир дав людям Бог з небес…».
Мир… Жебы тото слово набрало свойой вартости, жебы не было лем пустым чеберком, десяткы мільйонів Богу духа винных люди оддало жытя. Чи не хотіло ся жыти, наприклад, тым сто тисячам, што пішли на багнеты на Дуклянскім перевалі і там юж навікы остали? Ой, іщы як! Мир, Покуй, Пакс, Фріден – кричат цілы народы. Дост війны! Але іщы тепер люде вертают з воєнной поневіркы до своіх краін, цілуют своі довго не топтаны порогы і воздвигают з руін рідны гнізда. Лем мы, не мали той насолоды, той втіхы, як вшыткы іншы. Але в тій хвилині люде ту згромаджены о тым не думают, сьпівают «…покланяємося Твоєму тридневному воскресіню». При тых словах єдны падают на коліна, другы стоят, і зато тота містерия выглядат іщы краще; здає ся, тоты люде то гордий карпатскій ліс, в якім вітер похылив лем декотры дерева, жебы своі вершкы зас звернути до чыстого неба.
Розвиднило ся, зашло сонце, священик паскы юж давно посвятив, але люде зо свяченым ся не спішат домів, як то было в Фльоринці – поставали в купочкы, витают ся іменом Христовым і радят:
– Но, а на Словаках лемкам не гварят. І сидят си на своім, як ся належыт.
– Треба ся было старати, жебы нас прилучыли до Закарпатя.
– Хто ся мав старати, як нашы лідеры іщы пред війном заложыли в Лабові комітет, і ся старали, жебы нас з Лемковины переселили деси… на Сибір. При палюнці сьпівали «Я Сибіру не боюся, Сибір тоже русская земля». Но, а де Рим, а де Крим, воліли сьпівати «Над Сибіром сонце сходит, хлопці не внівайте», бо ім
ближший быв «чупчык кучерявий», ниж славний на цілу Украіну Кармелюк.
– А мі родина з Гамерикы прислала «Карпатску Русь», і єст там написане, же нам поможут, же ся будут о нас старати, жебы нас вернули домів.
– Юж ся они о нас постарают, як ся дотля старали! А помочы можут, чом бы ніт. Добрі ім за том вельком млаком писати, бо далеко сут од нашой біды. І вы, приятелю, вірите іщы газетам? Бо я юж не вірю.
Перед війном мали зме добру газету – львівского «Лемка», – то єй не хтіли чытати, лем редагували свою в Креници, тіж «Лемка», і бортачыли в ній нашу бесіду; заміст хыжа, писали – дом, заміст няньо – тато, заміст улий – уль…
– Повідают, же Ваньо Гунянка переіхав з Гамерикы до Росиі.
– До якой там Росиі, прецін мешкат го Львові, на Украіні.
– Ей, з Ваня то тіж добра поплета, і добре ся му там поплітало, як му нихто нич не гварив. Най бы ту так сприбував…
– А вы, одкаль, приятелю?
– Та, з Телича.
– А вы?
– Зо Щавника… Злоцкого… з Фльоринкы… Білцаровы… зо Солотвин…, з Бортного… Регетова, з…
– А, неє там, приятелю, даде вільной хыжы? Бо нас три родины дусят ся в єдній рудері.
– Йой, та неє, мі ся самому ліє на голову.
– Йой, Боже, гора з гором ся не зыйде… А ты одкаль єс ся взяв, Ваню? Не віділи зме ся юж «русскій місяц», а докладні два рокы – од фронту під Прагом.
– Мене підшкулило, як єм прелітував якуси уличку, аж ня взяли потім на європлян і завезли до Тибілісі. Коли вылічыли, товды пустили до Лабовы.
– То хоцкі тя за твоє терпіня превезли європляном і може жес си попив грузиньского вина. А я, як ся война скінчыла, то зас єм машерував назад, аж до Долини коло Станіславова, і аж по якісим часі казали мі іти домів.
– За што зме воювали?
– А чи я знам? Хыбаль не зато, жебы потім нам дахто копнув в оне… ой, не зато!
– Волів чловек поіхати з тамтыма до Росиі.
– А мислите, же там ся нашыма людми барз тішат? І там ся сьміют з нашой бесіды і хоц як называют.
– Но то што маме робити?
– А нич поза тым, лем пазурами і зубами тримати ся свого і вірити, же тота нужда мине і даколи юж направду мудры люде подадут нам свою руку і вытягнут нас з той пекельной топели. А дощку рятунку юж маме – в тій то церковці. Хто одыйде з нашой громады, не буде по нім ани сьліду!
– Ой, та вам ту іщы пів біды, є вас гідні, зыйдете ся, по свойому побесідуєте, порадите єден другому, поскаржыте ся на недолю. Но, і найважнійше, мате свого єгомосьця, котрий вам в неєдній біді поможе – хоц бы добрым словом. А наш, як видів, же не буде мав з нас хісна, то лишыв як сироты, і пішов до міста одправляти по латині. Ей, жебы так його отец знав, кому буде служыв його сын, то бы му зламаного грайцара не дав на науку, ой, не дав бы!
– Ліпше бы пішов до каменьоломів робити, як ся мав выречы своіх люди, ой волів. Не мав він в своіх грудях серця, лем камін, лем камін.
– Та то, видите, вшытко залежыт од чловека, бо наша єгомосьць нич о нас не знали по выселіню, але по місяци нас ту нашли. На тамтім горбку охрестили пару діти, што ся юж ту народили, а єдно з них пришло на світ в дорозі. Пак помогли нам выправляти тото грішне місце, посвятили го, юж зме мали свій куток, де зме ся могли выплакати перед Богом і самы перед собом. Най ім даст Бог здоровля, най ім даст!
Такы то были початкы, тодішны, нелегкы і неласкавы. Треба было обробляти запущену землю і привернути ій родство, плідніст – жебы жыти, жебы існувати. Выдерали михалівчане по загоні довгорічным тлокам рілю, і сіяли зароблений в чужых люди хліб, орали чым могли – бычатами, коровами – і обтерали з чела піт. Ой, тяжка то была початково тота не своя земля, оплетена сітком пырю і нерідко коренями дикых кряків.
Дорогом іхат чужий газда. В него гарды унровскы коні, міцний кутий віз, а на нім пару мішків зерна, а до воза причыплений, малюваний сівник. І заміст перейти коло чловека – як чловек, і повісти «Щестя, Боже дай», то він кричыт: «Гей, Іване, тримай быка, бо процесия іде! Господи помилуй!». Тым немудрым жартом іщы недавно дрочыв люди там за Бугом, на кресах, а тепер робит си кепкы з нас, жебы нам іщы більше обрыдити тото тяжке жытя.
Світе! Нич єс ся не змінив од своіх початків.
А яку гіркоту приходило ся нам гывтати, бо де чловек не пішов, чи то до уряду, до млина, до склепу чи на колей, всяди лем ся чуло найгіршы бредні о нашім украіньскім народі. Така то была втовды мода, яку часто поперала преса, радіо, а пізнійше і телевізия. По такым, і цілком добрий сусід бочив ся на чловека, а мы в його очах тратили авторитет, на якій чесно, уцтиво і сумлінно працювали зме довгы рокы.
В такых умовах выростало, дозрівало наше поколіня, і нич дивного, же тото вшытко ся одбило на його психіці. І гнеска можна споткати такых власне люди, часто з освітом, котры з нас вышли, але вырекли ся свого, вырекли ся нас, што гірше, тоты бредні о нас, котрых ся наслухали в молодости, трактуют як нашу історию.
Але на нашу потіху, такых неє дуже, хоц ліпше бы было, жебы ся николи не народили, бо славы они нам не приносят. А коли іде о Михалів, то нич подібного там не найдете. Молодіж, хоц іде на науку до міст, не забыват рідного слова і не нехтує старыма лемківскыма традициями і звычаями. Де бы сте ся не зышли з молодым михалівчаном, то він не завстыдат ся забесідувати до вас по лемківскы, а противно, почуват себе гордым, же належыт до того маленького суспільства.
Минули довгы рокы, і тоты фльоринчане, котрых пригнано ту до Михалова в весні жытя, спостерігают юж за своіма внуками, якы ходят до ріжных шкіл, а декотры юж іх покінчыли. Але як ся вшыткы зыйдут на свята, чи на даяке весіля, то старым фльоринчанам аж ся серце радує, же то іх внукы роснут на люди, же знают чуже, а своє не забывают.
Придте даколи на нашу велию Різдва Христового, а будете свідком того самого святочного настрою, што і в Фльоринці быв перед роками. Старий ґазда гварит «Отче наш», а вшыткы, до найменшой дитины, за ним повторяют. Не кроіт він хліба ножом, а як звычай каже, ламле го своіма спрацюваныма руками і подає кождому, хто лем при столі сідит. На велию будете істи дванадцет страв – од честку по кеселицю з олійом. Не забывают там і о худобі, яку годуют, а для ней по лыжці чи окрушынці стравы одкладают до начыня. По вечері газда зберат вшыткы лыжкы і звязує іх повереслом. А, звідайте ся, чом так робит, то вам кожда дитина одповіст: «жебы на другий рік зас вшыткы дочекали святой вечери, жебы нихто од них не одышов на завсе». Потім вшыткы ходят коло стола і сьпівают колядкы, ходят по соломі і сіні, яке розстеляют часто на дорогы килимы і меблі.
Придте даколи до Михалова на весіля, а не будете знати на што ся перше смотрити, чи на вродливы дружечкы, чи на вышываны блюзочкы і горсеты, на фартушкы з фрындзликами і віночкы, в котрых дружечка позберана. Хотіли бы сте вшытко нараз відіти? А то ся вам не вдаст. Придте, а будете відіти «дзядівку» комічно позберану, з ненормально великым бріхом, котра при людях ся сумітує, же то він, пан молодий, ій так пристроів. «Дзядівка» за всяку ціну хоче сісти за стіл, коло молодого, жебы з ним іти під вінці. Має ся розуміти, же дружбове єй стримуют, але то чорт, не баба (міцний паробок) і ледво ій дают рады. В результаті «дзядівка» прилюдно краде єдну або дві фляшкы палюнкы і втіче з ньом на двір. То заплата за добрі одограну ролю. Спомнув єм ту лем о єднім образку з богатых звычаів лемківского весіля.
В Михалові неє дому культуры чи іншого одповіднього поміщыня, де бы можна было справляти весіля гучне, як то в нас гварили – «на цілы горы». А і з тым михалівчане сой порадили. Попросили они Митра Гойдича, жебы ім одступив порожню, і не дуже му потрібну стодолу, а як єй вырыхтували, послухайте:
Як юж будете весільным гостьом, то гвойдете до той «стодолы». Як посмотрите ся довкола по вшыткых стінах, то од разу забудете не лем о весілю, але о цілім світі, бо будете стояти посередині села, а пред вами, зо вшыткых сторін, де ся лем не обернете – буде Фльоринка з єй горами, потоками, полянами і хыжами, яку вычарував педагог, магістер Михал Романяк. Хто ся там родив, і хоц кус запамятав тамту красу природы, то незалежно од його волі, забє болячо в його грудях серце. Перед нами буде стояв довго весільний напиток, але він го не рушыт, бо буде пяний од зворушыня.
Насамперед будете глядати свойой хыжы, обернете ся навет плечами до молодой пары, бо о цілім світі забудете і тихіцько повісте: – О, єст! Не будете чути граня гудаків і весільных сьпівів, пропаде вам з перед очы весільна громада і будете зором мандрувати по Фльоринці, де сте ся родили і потім, помаленькы, познавали вшыткы тайны того колиси барз велького села.
Будете відіти Дершкову, де жыв Осиф Мерена; пригадате сой, же на дасі його хыжы вітряк ся крутив. А там кус выще, притулены до Вавківской горы, стоят хыжы Габурів, Пецухів і іншых газдів.
По другій стороні річкы Білой стоіт корчма, што єй звали «Під Облазом», а над Облазом – Василів, де сте може ходили коровы пасти і спотыкали ся з пастухами з Білцаревой.
Потім перейдете по Провалині, в котрій, як то оповідали нам дідове, мали своі печеры збійникы.
Выйдете на Кычеру і сой загукате, а ваше дівча одозве ся на Волощанах. Одтамаль, як на долони, видно притулену до Холму, Вафку, де сте ходили в місячны ночы на танці, де може сте згрішыли з шаленом в любови вафчанком, але о тім навет на сповіди ся не признате, лем тоту милу серцю таємницю носите замкнену в найдальшім закутку свойой душы.
А там, на заході небосхилу, синіє найвыща гора Зелярка (што єй полякы назвали Явоже, 886 м), під котром дримле стара Білцарева. Під Зелярком, недалеко від Богушы, вродив ся Ярослав Трохановскій (дахто бы повів, же разом з гушельками), і лем зачав ходити по рідній земли, як доля-мачоха шмарила ним на західні землі. Але Зелярку юж запамятав, снила ся му коли підріс. Оженив ся, на світ пришли і діточкы, а горы не давали му спокою ни в ден, ни в ночы. Аж праснув вшыткым, родину взяв за руку, гушелькы під пазуху, і вернув до гір, жебы ім сьпівати, бо і они му сьпівали.Выводит гнеска Славко своі і сусідовы діточкы на сцену, грают Лемковині, а «Лемковина» йому,
а вшыткы спільно несут спраглым людям пожыву.
Медже нима і Славків брат – Петро. Вродив ся юж на заході, але любов до Лемковины мав хыбаль защыплену в генах. Так його поетична душа погнала гу Ній, од Ньой бере творчу наснагу, Она не дає му спати, а він Єй осьпівує в своіх пречудовых поезиях.
Ту, під том гором Зелярком, на Шкарлівці, росло од віків родове дерево братів Горощаків, што так гарді сьпівают в тій «стодолі», но і на концертах «Лемковины».
Ту, під гором Зелярком, дримле стара Білцарева зо своіма черешньовыма потоками і сливковыма садами. А може сте ходили помагати, тамтым дівчатам, сушыти в давных сушарнях сливкы, грушкы, ябка? Може сте сьпівали в тиху осінну ніч «Ніч яка зоряна…»? Може Гнатко з Волещаківкы зо свойом «бандом» грав вам на гушлях і басах, аж голос ішов по горах? Напевно сте были і в тій церковці св. Димитрія, а потім родина запросила вас на кермеш…
През Дів і Машкову вернете ся зас до Фльоринкы, і Сиголками, попід Журавцьом выйдете на Закутя. По дорозі, зараз над вельком муруваном школом, по правій стороні цісаркы, што летит до Крениці, минете мурувану хыжу (втовды іщы рідкіст на Лемковині). З той хыжы вышов шыроко знаний серед нашыма людми учытель музикы і сьпіву, педагог Михал Дуда.
Зачынав малий Михась свою жытьову дорогу, як і каждий інший лемківский хлопчына. На лані Сиглах, на Медведім пас худобу і так, як і його ровесникы, пискав на вербовых листках, на вільховых пищалках пастушы мельодийкы, але якоси інакше од іншых хлопців. Приберав їх по свойому, якбы іх наново творив. Чи здавав собі тот хлопчына справу з того, же натура обдарувала го талантом?
Засмакував потім Михал Дуда той самой долі што і його краяне, але іскра Божа – тот дар превеликій, помагала му предерати ся през гущу фальшывого світа, жебы гнеска ту, на заході, в україньскім ліцею мав хто вчыти нашых діти і внуків грати і сьпівати нашы пісьні.
Хто з нас не памятат кілько завдячує в своім жытю свому учытельови. Не раз мали зме спосібніст переконати ся, же што навчыв нас добрий учытель, нихто нам того юж не одобрав. Вчыт нашых діти і внуків маестро з Фльоринкы тых самых сьпіванок, што і нас в двадцетых і тридцетых роках вчыли в Фльоринці учытеле, Янчур і Сорока, а в Білцаревій – Гуцалюкы. «Садок вишневий коло хати», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої», «Як умру, то поховайте» – безсмертного Кобзаря. «Співаночкы моі», «Взяв би я бандуру», «Ой верше мій, верше»…
Придте, наприклад, на стрічу родичів з педагогами лігницкого ліцею – привитат вас хор учнів, якым диригує Михал Дуда. Придете до Кошаліна на наш фестиваль – там тіж стріне вас тот хор, буде він в Зеленій Горі, Гожові, Вроцлавю, Кракові…, а всяди диригувати ним буде маестро Дуда.
Є в Лігниці при улици Розенбергів костел св. Дівы Мариі. На його стіні є вмурувана таблиця з написом, же девятдесят років тому, в тому костелі быв великій сын польского народу, Станіслав Виспяньскій. Не так давно, бо 31 жовтня 1982 року были зме свідками єднаня, яке мало місце в тій святыні. Была то урочыстіст зорганізувана з ініциятивы Комітету польской рады екуменічной. В тім дни святыню заповнили люде ріжных языків, переконань, віросповідань; в тім дни тота прекрасна святыня гостила своіх братів і сестер во Христі східнього обряду. Перед великым вівтарьом релігійне містериюм провадило пятьох православных священиків, єден пастыр євангелицковзбурского костела і єден польско-католицкого. На очах соток люди «обнимали друг друга», як бы перепрошували себе за довгы вікы непорозумінь, за заподіяны собі кривды, гнівы, свары. Стояли ту протестанты, православны, уніякы, римо-католикы і неєден з них думав, як таке єднаня перенести за грубы муры того костела. Чи то є можливе?
Коли веде ся містерия на фоні великого вівтаря, з высокых хорів, якбы з неба, доходит сьпів прекрасний, величний: «Іже херувими», «Достойно єст», «Вірую», «Отче наш», чарыдійне візантийске «Кіріє елейсон», котре пришло з Грециі і цілий ряд композиций, якы дав нам перед віками Іоан Злотоустий. А хто так чудово сьпіват? То нашы діти з ріжных закутків краю, котры в украіньскім ліцею в Лігниці нашли опіку Михала Дуды. То він показав нашым сусідам, же маме богату музичну традицию, яка належыт до надбань європейской і світовой скарбниці.
То він нам показав, як выколысане нами дітя музикы, з-під хыж нашых выпровадити так, жебы в серцях, памяти нашых діти і внуків, жывом іскром ся заняло і залишыло на вікы.
Як юж будете на Закутю, і посмотрите на полудне, то ся вам буде здавало, же дале юж неє по што іти, бо сусідні горы стоят так близко себе, же ледво предерат ся тади цисарска дорога і быстра річка Мостиша. Але вы добрі знате, же як лем кус підыйдете в холодні тіни ялицьового ліса, то трафите до Полян, де зараз над траком в помалюваній на жовто хыжы, жыв Осиф Поляньскій. Можна было в нього напити ся холодного грибовского пива і закусити краківском кобасом.
То ту, в тій сонячно-жовтій хыжі вродив ся Осифови сын, Ярослав. Вродив ся під щасливом, карпатском звіздом. То мати під стріхом поляньского неба сьпівала сынови лемківскы колысанкы, а потім выправила до школы. На поляньскых убочах пас Славко коровы, пас як іншы хлопці і сьпівав з нима. Але найбарже чудували го ключы журавлів, котры на весну летіли в рідны стороны, сьпівали весело, аж душа Славка раділа, а коли на осін повертали і перелітували зас над його селом, так тужливо сьпівали своі пісьні, же серце мліло. Не раз поблудили в карпатскім безконечнім тумані, і Славко своім сьпівом провадив іх в далеку дорогу. Любив бездомны, перелітны птиці, бо іх і наша лемківска доля має подібний смак.
Водит гнескы маестро Поляньскій ключ «Журавлів», сідат з нима то в горах, то над морем і сьпіват… і сьпіват так, же горы відгомоном одповідают, а світ затихат – красом нашой пісьні в зачудуванім здивуваню чує.
Помаленькы, смакуючи власну долю, вернете ся коло річкы Мостишы, зас на Закутя. В тім місци передерат ся Мостиша через лозины і весела, як молода челядниця, підскакуючы по каменях влітує до Нускового трача. Там наріже з грубых кльоців – брусів, бельок, дощок, лат і попід берегами полетит просто до подвірця Ваня Лабовского, де намеле мукы на разовий хліб, ярчугы для свинь і вівса на кеселицю. Потім заз пожене през Фльоринку, жебы юж в Ільковім млині обертати, як забавками, великыма камінми, трясти «ґачами», рушати ситами і робити пытель на перогы, стеранку, чыр, начынку, чи мастило. З Ількового млина вылетит спінена, як молода кляч по першім дни яри, перелетит попід вербы і впаде до Білой. В тім місци найліпше было імати блищачы пстругы, тріщачы оконі, баюсаты гличы або слизкы і зимны як лед, слижы.
Мостиша, як рідна фльориньска матір, мыла і купала в банюрах своі діти – мазураты лемчата, быркаты (кучерявы) циганчата, пейсаты жыденята і пыркаты ляшата, а веселе карпатске сонце своіма горячыма променями ласкаво малювало іх вшыткых на єдну подобу, на колір бронзы.
Вшытко вам ту ся пригадат – і добре, і зле – війна і спокійний час. Пригадат вам ся фестин на луках коло Штефана
Мерены, на котрім грали устяньскы цигане, і весіля Гаврилове з Білцарок, і одпуст на Крижа, і…
А потім страшна окупация, як то німці розстріляли Василя Дубеця за то, же чытав радяньску летючку. Розстріляли Гриця Вільчацкого за то, же препроваджав польскых офіцерів на Мадяры. Його брата розстріляли в перший ден, як ту лем пришли, розстріляли Антонія Пєха тіж за препроваджаня польскых жовнірів на Мадяры, Палку за то, же заколов своє пацятко, бо не мав што юж до горночка вложыти. Гриця Ключника розстріляли за то, же быв вчений і не хтів з нима співпрацювати, лем штоси протів ним повів.
А там коло Кузьмы Мерены зараз по першій війні світовій, легіоны Пілсудского забили кольбами Тимка Максимчака, же не хтів з нима іти на Киів, бо він быв прецін громадянин Фльориньской Республикы, што єй президентом выбрано Ярослава Качмарчыка з Білцаревой. Повідали, же Тимко Максимчак то быв красний і міцний хлоп.
Пониже білой церкви, коло старой деревяной хыжы, крытой ґонтами, ходит малий хлопец. Позерат то на горы, то сонце, котре ся юж піднесло з нічного сну. В єдній руці тримат кляпач, в другій наструганий кавальчык дровна. То Гриц Пецух. Нич за то, же мати му часом жугре, за засьмічану хыжу трісками, то нич, же його забавкырізбы часами згоріли в огни – він дале стругат. Нашли ся в селі розумны люде, якы ся познали на Грицьовім таланті і намовили його вітця, жебы го оддати до шкіл. Але не довго ся тішыт том науком, по котрій сой так дуже обіцяв, бо приходит війна.
Під час окупациі закоштував невільничой праці в Німеччыні. Для рабів не было там місця на мистецтво, але Гриця штоси все пхало до різбліня. Тото «штоси» было сильнійше од страху перед консеквенциями за непослух панам жытя і смерти. І так в стаєнных ночах вырізбив Гриц з грушкового дерева себе верхом на кони. Через довгу окупацию, різба як реліквія залишыла ся при боці художника, і до днес остала з ним.
По війні Грицьови пощастило трафити до школы Кенара в Закопаному. Потім – Академія мистецтва в Варшаві, выставы різб, схвальны рецензиі, вызнаня. Своіма сучасныма різбами, якы вырастают з лемківского кореня традициі, славит артиста Пецух рідну Фльоринку на шырокім світі.
Звернийте тепер очы на Журавец – гору невеличку, каменисту, од котрой в дітиньстві зачали сте познавати жытя і любити горы, свій край, рідну землицю. Лем сте ся пустили маминого кабата, зараз сте летіли на Журавец і там бавили ся, як в діда на колінах, а він терпів вшыткы вашы збыткы. Журавец з помедже кыртавых кряків, выставляв до світла своі мохом оброснены камениска і вчыв вас сьпівати розмаіты сьпіванкы – о пастушій долі, о збійницкій сваволі і емігрантскій недолі. Засьпівайме з ним єдну з них:
Журавец, Журавец,
Гора невеличка,
Женив бым ся з Ганцьом,
Не дає мамичка.
Н е дає мамичка,
Н е дає єй отец,
Піду в світ за очы,
Бо єм бідний хлопец.
Журавцю, Журавцю,
Горо камениста,
Може маш залогу,
Дай мі на дорогу.
Так ішли нашы дідове за море, до Гамерикы, єдны ся вертали, другы оставали там на завсе, і до кінця жытя снила
ся ім Фльоринка і струнка, як двадцетлітня ялиця, Ганця з під Журавця.
На конец зас підыйдте до свойой хыжы, там на горбку і тихо запукайте до своіх двери. Але юж нихто вам іх не отворит. Потім підскочыте до вікна і будете пястуком товчы по віконній рамі, аж забренчат шыбы: «Пусте ня, то я Фльоринчан – будете кричати, – то моя хыжа, то я ґазда з того села!». Але вас юж нихто не буде чув; ваш голос буде лем тілько значыв, якбы сте кричали в самім серци амазоньского ліса. Привидит ся вам, як ся закурила Куриівка, а фльориньске небо вкрыли чорны хмары. На вашій твари, на пригорбленім од роботы хырбеті почуєте заз тот страшний вітер, котрий над Фльоринком колиси задув і праснув нами, і нас розсіяв…
…і рука без вашой волі потягне ся по погарик з пекучом водом, выпєте єй, і закрутит ся вам в очах, і по вашім зморщенім лици покотят ся вам грубы слезы і впадут на весільне пристерало.
Семан МАДЗЕЛ ЯН
Тшмель, липец 1982р.
До друку підготувала Наталя КРАВЧУК
Редакція сердечно дякує сім’ї Мадзелянів за згоду на передрук вітцівського знаменитого твору. Його появу на «Лемківскій сторінці» присвячуємо пам’яті автора, який рідним словом увічнив образ залишеної не з власної волі Лемківщини.
