Семан Мадзелян ■ ЛЕМКІВСЬКА СТОРІНКА ■ №21, 2018-05-27

«З той хыжы выгнано ня з родином в неділю о 3-ій годині рано 30 червня 1947 року», – так підписав фото Семан Мадзелян (на знімці), зроблене його братом Василем 1976 р.

Вернийме ся до церковці в Михалові. Дивна то была церков і нихто бы ся не досмотрив хоц маленькой архітектурной подобы до той, котру фльоринчане лишыли в рідным селі. Была в ній лем тота сама фльоринска атмосфера, коли ся люде до ньой зышли, но і званя – церков Св. Михаіла, бо фльоринчане свою церков мусіли лишыти, але патрона свого взяли зо собом в незнаний світ і нихто не міг ім го одобрати.

До невеликого поміщыня помедже стінами двох ґаздів – Ваня Канючка і Ваня Дубеця, бо то они офірували част свойой спільной хыжы для уряджыня місця духовых потреб мешканців Михалова і околиц. Отже, до того малого поміщыня зышли ся фльоринчане і повіли: ту буде наша церков. І так ся стало, і так єст до днес.

Єст церков, але як же церков без дзвонів? Де взяти хоц єден, хоц невеличкій? Нашли на звалиску злому поранений війном як і они, постріляний в пятьох місцях. Нашли і принесли, завісили на штырьох телефонiчных стовпах, під стіном, ні – коло церкви, і назвали тото місце «дзвіницьом», а маленьку комірчыну, што просто сіни, де священик переховує своі рызы – «клебанійом». Хто быв на першій одправі в тій церковці іщы в сорок семім, тот николи того не забуде.

Не забуде і першых в тім селі сорок семого Різдвяных свят. Церковця не помістила і половину люди, што ся ту зіхали з околиці на всеночне, котре, як звычай каже, одправляло ся в ночы. Было то не лем врочысте, як завсе на Лемковині, всеночне, было то штоси чародійне і неповторне, праві незрозуміле в гнесьніх часах і таємниче, як зо Шекспіра выняте, як з сєнкевичовского «Quо vadis» перенесене. Лем же з катакомбів першых християн не доходив жаден шелест, нихто не знав, же там є люде. Натоміст з грубых мурів колишньой корчмы, якбы ся вырвало підхоплене і посилене стократно през тых, што стояли на дворі, понесло в темну ніч, рознесло по селі, через Предмістя, Цегельню, Украіну і Куриівку величаве «З нами Бог, розуміте язици…». Стояв ту Петро коло Ваня, Гриц на Миколая позерав, бо не віділи ся они іщы од Фльоринкы; стояли «явожникы», котрых більше як по піврічным вязненю звільнено «од кары і вины», і котры выглядали як зняты з хреста. «Як там было нонашку?» Слова молитвы переплітали ся з нетерплячым пытаньом, як бы іх автор ся бояв, же нонашко зас му щезнут, як в червци… Але нонашко лем раменами порушыли, рекли лем «за што…», бо дальшы слова ім жаль в гыртани задусив, а слезы заляли очы. Грубы муры колишньой корчмы з обох боків насякали лемківскым теплом і запахом карпатской мірры, насякали нашым потом і східнім словом. Минула перша зима. Хоц была она незвычайно легка і ласкава, то для нашых лемків была найтяжша зо вшыткых. В якых умовах мы єй прожыли, ліпше не споминати, бо і о чім ту бесідувати, коли в хыжы заміст вікон – дощкы, заміст пеца – будяке палениско. (Далі буде)

До друку підготовила Наталя Кравчук

Категорії : Bez kategorii

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*