Павло Лоза ■ ІСТОРІЯ ■ №24, 2017-06-11
Щорічною релігійною процесією вшановуємо пам’ять бійців Української галицької армії (УГА) та воїнів Української Народної Республіки (УНР), похованих на українському військовому цвинтарі в Пикуличах. Але історія української армії зв’язана не тільки з Пикуличами. Вона була частиною життя українців, жителів Перемишля і навколишніх сіл. Сліди після петлюрівців у місті залишилися до сьогодні.
Місцеві люди знали й допомагали
Про інтернованих українських вояків УГА та армії УНР у Пикуличах знали всі перемишляни. У найважчий час 1919 р. з приводу масової епідемії дизентерії (сzerwonka – поль.), тифу та браку відповідних санітарних умов у таборі вмирало денно до ста осіб. Великий вклад у підтримці життя полонених мали українська спільнота Пикуличів, Перемишля й довколишніх сіл.
– Тесть розповідав, що спочатку інтерновані в Пикуличах виходили поза територію табору, але згодом це змінилося. Люди знали, що ув’язнені хворіють і вмирають, – говорить Роман Феснак з Лешна (колишній Поздяч). Його тесть Тарас Макар (нар. 1911 р.) із села Вовчого (сьогодні Вовче є частиною Перемишля) кільканадцятилітнім хлопцем носив зі своїм двоюрідним братом ліки для полонених.
– Медикаменти здобував український лікар. Але часто доставляли їх у табір діти, які мали більше шансів щось внести на територію табору, ніж дорослі, – розповідає житель Лешна і зазначає, що інколи сторожа ловила дітей.
– Коли мого тестя спіймали, всю ніч тримали його. Додому повернувся весь у синяках. Але йому й так пощастило, бо коли спіймали його двоюрідного брата, то випустили щойно через два тижні, – продовжує Р. Феснак.
Полоненим допомагали здебільшого українці, які об’єднувалися в організаціях «Самаритянська допомога» та «Союз українок». Засновано 1921 р. добродійну організацію «Брат братові», яка мала за завдання допомогти інтернованим воїнам і сиротам, що були дітьми петлюрівців. Багато членів організації, які допомагали полоненим, самі захворіли на тиф.
Перепоховання і відзначення
Померлих українських військових спершу хоронили у припаркових місцях. Про це розповідає Ярослав Піцура з Перемишля, вуйко якого (Роман Гриців з Вовча, нар. 1910 р.) брав участь у перепоховані останків інтернованих до спільних могил на території сьогоднішнього українського військового цвинтаря в Пикуличах.
– Поховання військових були розкидані по полях. Молоді хлопці з Перемишля і довколишніх сіл переносили тіла на пикулицьке кладовище і складали до загальних могил. Брат моєї мами ніколи не знав, скільки поховано тіл в одній спільній могилі, – розповідає перемишлянин.
Ексгумації українських військових відбувалися в 1922–1924 рр. Після ліквідації табору 1924 р. стараннями місцевої української спільноти український цвинтар загосподарювали і насипали курган, на якому поставили металевий хрест.
Протягом 1924–1939 рр. українці Перемишля щорічно організовували похід на військовий цвинтар, під час якого відбувалися сутички з поліцією. В українців відбирали тернові вінки, тризуби і синьо-жовті знамена.
– Моя мама розповідала, що люди долали навіть 50 кілометрів, щоб повісити на хресті вінок. Поліція намагалася ловити людей на полях, але ні разу не було ситуації, що вінок не завис на хресті, – згадує Я. Піцура.
У часи Польської Народної Республіки територію цвинтаря перетворили на сміттєзвалище, а 1960 р. знищили металевий хрест. Зусиллями української громади Перемишля цвинтар відновлено щойно в 1990 р. Тоді також установлено копію знищеного металевого хреста і відроджено традицію походів української громади на військовий цвинтар у Пикуличах.
Слід згадати, що 2000 р. рішенням польської Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва територію цвинтаря розширено й перепоховано останки ексгумованих перед тим у селах Бірчі та Лішні 47 вояків УПА.
Бурса для дітей петлюрівців
Цвинтар у Пикуличах – це сьогодні не єдиний слід перебування в місті українських військових та їх сімей. Їх присутність тут зв’язана з деякими вулицями, об’єктами і пам’ятками в Перемишлі. Наприклад, у будинку на вул. Скaльній,12, колись була бурса ім. Симона Петлюри. Її побудували інтерновані бійці армії УНР, а фінансована була з внесків українських еміґрантів. Ініціатором побудови був Петро Шкурат (офіцер армії УНР), який брав активну участь у житті місцевої української громади. Він, зокрема, був головою відділу Українського центрального комітету в Перемишлі (УЦК – організація, яка об’єднувала наддністрянську еміґрацію). Від 1936 р. у бурсі перебували діти інтернованих, які навчалися в кількох перемишльських школах, були учнями, зокрема, української гімназії (вул. Словацького, 21), української школи ім. Маркіяна Шашкевича (вул. Смольки, 10). В українському Інституті для дівчат (вул. Капітульна, 4) навчалося багато дочок офіцерів армії УНР, а в будинку бурси для учнів української гімназії (вул. Баштова, 4) жили сини офіцерів УНР.
До сьогодні стоять теж будинки, у яких мешкали і працювали петлюрівці. Це будинок на вул. Смолки, 4, де працювала у 1922–1939 рр. іконографічна майстерня «Відродження», якою займався Борис Палій-Неїло (ад’ютант отамана Симона Петлюри); на вул. Бема, 4 у 1929–1939 рр. діяла артистично-малярська майстерня художника Павла Запорізького (поручник армії УНР); у приміщеннях книгарні на вул. Ринок, 14 містилася садиба перемишльського відділу Українського центрального комітету.
Звичайно, місць, зв’язних з військовими УГА та УНР і їхніми родинами, у місті значно більше. Багато хто з них спочив на кладовищах на вулицях Словацького і Пшемисловій, а також на цвинтарі при православній парафії на вул. Вільчанській. ■
