Перед виїздом у турне по Канаді та США виявилося, що за рішенням Міністерства внутрішніх справ частина хористів не отримала паспорта. Рада хору заявила, що поїдуть усі або ніхто. “Журавлі” твердо стали на своєму – завдяки чому хор відвідав 23 українські осередки за океаном.

Турне в Канаді та США, яке тривало від 23 вересня до 21 жовтня 1986 р., організував польський імпресаріо Генрик Михальський, який запрошував польські ансамблі до Америки. А для української діаспори у США він запросив “Журавлів”: проте спершу треба було виїхати з Польщі.
– Кожен з нас перед виїздом мав розмову з представником Служби безпеки. Ті натискали на мого директора, щоб мене не відпускав з роботи, але я викрутився, бо зразу пішов до інспектора, щоб залагодити справу, – згадує Іван Олійник. Але й сам виїзд не міг відбутися без нагляду відповідних служб: з хором поїхали представники УСКТ, зокрема голова організації Євген Кохан, секретар Олександр Гнатюк та інші, які відповідали за виїзд. Хористи називали їх “опікунами”. Звичайно, вже тоді почався нагляд.
– У Монреалі на закінчення концерту ми заспівали “Ще не вмерла Україна”. Потім Є. Кохан заборонив нам співати наш гімн. Тому на чергових концертах ми вже співали тільки саму мелодію (мурмурандо – спів із закритими устами), а люди співали слова за нас, – ділиться споминами Іван Падух.
Були ситуації, як-от у Торонто, коли під час концерту виявилося, що там проживає чимала еміґрація українців з Польщі: хор співав “Реве та стогне”, а всі вставали. Живучи в місцевих українців у хатах, “журавлі” часто розповідали про те, що відбувається в Польщі та в Україні.
– Я на той час у Польщі заробляв 20 доларів на місяць. Коли у США дізналися, що саме така у мене зарплата, зразу питали, як я можу з цього жити? Для них це було нереально, не могли зрозуміти, що стільки можна заробляти й прожити, – говорить І. Олійник. Проте й самі хористи, які приїхали з комуністичної Польщі, підкреслюють, що їх шокувало все, що бачили. Ось замітки одного хориста з цієї подорожі:
“…Сьогодні ми їхали близько 700 км простою дорогою”; “…їдемо автострадою, яка має шість полос”; “…у нашого водія Юджина зіпсувався автобус. Стояли 2,5 години, а він навіть не знав, що в нього пальне закінчилося, не знав, що з такою аварією зробити”; “автобус має кондиціонер”; “…їдемо дуже швидко, десь 100 км за годину”; “…сучасний центр. Хати зі скла, як у Жеромського» тощо.
– Сьогодні це здається смішним, але чому дивуватися? Тоді все для нас було нове. Ми пережили шок. Для нас це було трохи як рай. І я, молодий хорист, завдяки «Журавлям», мав змогу це побачити. Тут був також інший підхід до хорового співу, це був бізнес. Менеджер хотів заробити, тому продавали платівки, розповсюджували летючки про концерт, а й рівень мусив бути відповідно високим, – не вкриває своїх спостережень І. Падух.
Після повернення кожного кликали на розмову.
– Мене питали: що я там бачив? Я відказував, що «нам після концерту горілку ставили, ми щось трохи поспівали, от і людина втомлена зразу йшла спати». А вони знов питають: які там люди вас приймали? І я відповідав, що «нікого не міг впізнати, оскільки після концертів був утомлений, до цього там клімат зовсім інший, та ще як почастували горілкою, то чоловік на місці спав». Ну що ж мені було їм пояснювати? – розказує про свій візит у відділенні Служби безпеки І. Олійник.
«Журавлі» були першим українським колективом з Польщі, який поїхав на концерти до Канади і США; а оскільки виїзд пройшов без «зловживань» супроти тодішньої влади, то з часом з Польщі за океан поїхали чергові колективи – «Лемковина» й «Ослав’яни». З цього турне «Журавлів» не повернувся лише один хорист – Стефан Качмар.
Перед виїздом Служба безпеки не вкривала, що паспорт він отримує останній раз. Отже всі ми знали, чому він не повернувся з нами, – резюмує І. Олійник.