Дарина Крамар ■ КРИНИЦЯ ■ 2009-12-24
{mosimage}
Моніка Волянська вже призвичаїлася до того, що з-посеред учасниць сяніцького фольклорного колективу “Відимо” саме вона викликає найбільше зацікавлення публіки. Коли, вбрана в барвисту вишиванку, ця дівчина з’являється на сцені – та ще й з бубном у руках, українсько-польський гурт немовби починає променіти нетутешньою південною енергією. Нетипова як на карпатський реґіон врода, погідна вдача та велике захоплення автохтонною культурою дають підстави знайомим Моніки називати її “перлиною Бескидів”.
Моніка народилася в польсько-африканській сім’ї в селі неподалік Ряшева. Дивно, але про українську культуру ця афрополька знає стільки, що багато українців могли б в неї повчитися. Як вона сама зізнається, найбільший вплив на її виховання мала бабуся. Власне бабця прищепила дівчинці цікавість до народної культури, зокрема й української. Коли Моніка була дитиною, бабуся нерідко брала її на концерти фольклорних гуртів. Реґулярно вдома слухали першу програму Польського радіо, де часто лунали народні пісні. Зрештою, бабуня й сама полюбляла співати, зокрема пісень свого дитинства, яке провела в Кальникові.
Оті дитячі враження, пов’язані з народним мелосом, не минули без сліду. У дорослому віці Моніка так захопилася співанням, що нині бере участь відразу у двох фольклорних гуртах – “Відимо” та “Вадада”. У першому виконують пісні Карпат. Другий гурт – це специфічне поєднання африканських етнічних мотивів зі слов’янськими. Серед улюблених українських пісень вона називає сумовиту і розлогу “Пливе качка по Тисині” та грайливу “В зеленім гаю”.
Окрім народної пісні, Моніка Волянська серйозно займається традиційними ремеслами карпатського реґіону. Зацікавлення добряче призабутими техніками рукоділля переросло в професійну діяльність. У Волі-Сеньковій, де Моніка тепер мешкає, вона очолює Університет народних прикладних ремесел. Цей заклад став своєрідним центром відродження та популяризації перерваних ІІ Світовою війною реґіональних традицій. Сама ж пані директор найбільше захоплюється валянням вовни. Застосовуючи архаїчну техніку, можна cтворити справжні дива – елеґантні, проте водночас міцні торбинки, пояси, браслети, а навіть ориґінальні чохли на мобільні телефони.
До речі, Моніка Волянська була однією з тих, хто доклав чимало зусиль до появи у Волі-Сеньковій унікальної скульптурної композиції “Ексодус”, яка увічнює вигнання українців з їхніх батьківських земель.
Моніка каже, що під час концертів вона не вельми переймається надмірною увагою до своєї скромної особи. Співаючи, вона просто на цьому не зосереджується: “Я концентруюся на звуках, на гурті, на енергії, яку хочу піснями передати слухачам, і тоді вже ніщо не має значення, тільки музика”. Кожна зустріч з людьми та музикою, за словами Моніки, для неї незвичайна справа. Кожен концерт – це нові враження, нові емоції, які неможливо передати словами.
Живучи в Карпатах, ця народна майстриня з душею співачки відчуває себе громадянкою світу. Їй здається, що всі ми нині, в епоху інтернету, мешкаємо в ґлобальному селі. На запитання про свої мрії Моніка відповідає, що мріє так, як дитина, тобто не задумуючись, що “реально здійснити”, а що “неможливо”, що “важливе”, а чого “краще не брати собі до серця”. А ще Моніка мріє відвідати батьківщину свого батька.
З Монікою Волянською цікаво спілкуватися, слухати її міркувань про місцеве та ґлобальне. А водночас приємно усвідомлювати, що на землі, з якої українців колись депортували, нині живуть і працюють такі люди, як Моніка, для яких автохтонна українська культура є неоціненним скарбом.
“Наше слово” №52, 27 грудня 2009 року {moscomment}
