ГРОМАДА ■ №48, 2018-12-02

Чи пам’ятаєте ви, в який момент усвідомили свою національну ідентичність? Що саме робить вас українцем? Наскільки комфортно ви почуваєтесь, живучи в Польщі? Учасників дискусії «Українська ідентичність: сіль в оці чи сіль життя?» ці запитання змусили заглибитись у себе, свої відчуття і навіть дитячі переживання.

Дискусія відбувалася у «ярмаркову» суботу, 17 листопада, у залі Європейського центру солідарності в Ґданську. На відміну від попереднього року, де учасники були умовно поділеними на тих, хто виступав, та публіку, цього разу організатори створили простір рівності. Всі, хто прийшов на дискусію, мали однакову можливість висловитися, і завдяки цьому захід набув певної камеральності. На нього зібралося близько 20 людей, які відверто поговорили про свій досвід «бути українцем у Польщі» та про проблеми, які постають перед нашою громадою. Вела дискусію культурознавчиня Кася Комар-Мацинська.

«І тоді я зрозуміла, що щось зі мною не так»

«У дитинстві я думала, що ми живемо в Україні. І дуже здивувалася, коли мій дідусь сказав, що Тучно (де ми жили) знаходиться в Польщі. А щонеділі ми їздили «на росіл» до тітки в сусідню місцевість Мілоґощ. Там збиралася ціла
наша українська родина – ці зустрічі асоціювалися в мене з Україною. І тоді я запитала дідуся: «Але Мілоґощ вже напевне є в Україні?» – виявилося, що ні. І тоді я зрозуміла, що щось зі мною не так в цьому укладі, якщо довкола Польща, а я – українка. Не пам’ятаю до кінця, як дід мені пояснив цю справу. Здається, що надто складно, аби дитина це зрозуміла, якщо я цього не запам’ятала», – розповідає Кася Комар-Мацинська.

Всі учасники дискусії, які народилися в Польщі, пригадували момент, коли відкрили для себе, що їхня національна тотожність відрізняється від більшості.

І це викликало в них тоді здивування. Отець Йосип Улицький розповідає, що в нього вдома також говорили завжди українською. Він додає, що важливу роль для його дорослішання відіграло навчання в українській школі в Гурові-Ілавецькому: «Там статус української мови був зовсім іншим. Вчитель говорив українською, ми вчилися граматики української мови, літератури, історії. Так що та свідомість набирала статусу дуже серйозного».

«В мене з’явилось усвідомлення, що я – українець, коли я познайомився із польською мовою – у віці 3 років. Це було у селі, де переважало українське населення. А в 3-4 роки для мене почали функціонувати вже 2 мови (…). До сьогодні не вмію розмовляти з моїм братом польською. Не йде. У стосунках між нами вона не працює», – посміхається Іван Саладяк.

Лариса Вуйцік, яка живе у Ґданську, розповідає, що також походить з місцевості, де жили переважно українці. «Коли я вийшла заміж, народила дитину, ми жили в гуртожитку. І, звичайно, ми говорили українською мовою. Коли мій син з одного боку говорив на двері «дері», а з іншого – «джі», тобто джві (drzwi), я зрозуміла, що ростимо українця, ми є українцями», – пригадує вона.

«Я усвідомив українську ідентичність, коли переїхав у 47 році (1947 – ред.). Коли ми пішли до школи, там говорили польською. Я не знав жодної літери. Та українська ідентичність вислизала від мене (…). Вона по-справжньому з’явилася тут, під час навчання у Ґданську. Тут були й інші українці, і в клубі УСКТ (Українського суспільно-культурного товариства) тоді можна було зустрітися, тож коли ми сходилися, ця українськість і виникала», – пригадує Роман Когут.

Пані Софії запам’ятався такий момент з дитинства: «Коли я прийшла до школи, мої колежанки запитували: а чому твоя бабуся говорить інакше? Мене навіть трішки маргіналізували. І я дозволила собі сказати вдома: „Бабусю, як мої колежанки прийдуть до мене, то нехай бабуся говорить польською”. А вона до мене: „Софія, що ти говориш, як ти так можеш?”. Мені стало соромно. „Я ніколи не буду говорити польською. Мене сюди привезли, я ся не просила тут їхати”, – тому моя бабуся весь час говорила українською. Нас було 5 внуків. І відтоді в наших дитячих голівках вклалося те, що ми є українцями, що ми вдома будемо говорити українською, а в школі, зрозуміло, польською. Для мене це було глибоке пережиття».

Єлизавета Кремінська, голова Поморського відділу Об’єднання українців у Польщі, народилася в Білому Борі: «Тут кожен знав, хто є українцем, хто поляком, а хто – перекинчиком. Хто ходить до церкви, а хто – до костелу», – жартує вона. Пізніше пані Єлизавета пішла на навчання і потім поїхала працювати до Щецінка. Там не було нагоди
розповідати про свою національність.

«Але настав момент, коли я виходила заміж і мала запросити колежанок з роботи. Я тоді сумнівалася: як я це зроблю? Адже моє вінчання відбуватиметься в церкві, тож вони дізнаються, що я – українка. Я переживала, але подумала: це той момент, коли я мушу відкрити карти і сказати, хто я є. Я їм передала ті українські запрошення. Вони прочитали і сказали, що так і думали, що я – українка, бо я завжди брала вихідні дні на українські свята». Усі ці жінки прийшли на вінчання пані Елі до церкви.

Якщо українці з Польщі згадували свої дитячі «відкриття» про власну тотожність або про складні моменти, коли потрібно було голосно розповісти про своє походження, то люди з України почали по-іншому сприймати свою національну ідентичність вже в дорослому віці, коли переїхали жити до Польщі. Вони ділилися розповідями про те, як їм було неприємно, коли інші земляки у Польщі нічого не знали про наші традиції та «забували» українську.

Марта Коваль, яка викладає у Ґданському університеті, живе у Польщі 9 років. Їй запам’яталася ситуація, коли одного разу чекала на когось біля місця, де відбуваються уроки української: «Прийшла мама, яка привела хлопчика на заняття. Допомагаючи йому зняти верхній одяг, вона сказала: „A teraz pójdziesz na lekcję ukraińskiego” (а зараз ти підеш на урок української). Я тоді раптом подумала: цей Пйотрусь не буде розмовляти українською. Для нього українськість є абсолютно штучною. Якщо його мама не говорить до нього українською, якщо він не чує української вдома, він ніколи не сприйме цю мову як свою рідну. Тому, що рідна – це та мова, яку ми виносимо з дому. Потім буде дуже багато різних мов, але ми закорінюємось у своїй національній ідентичності саме вдома. (…) І ніякі курси української, ніякі гуртки, ніякі школи в цьому не допоможуть. Це мої рефлексії, без критики, але вони допомогли мені усвідомити свою українськість». Марта Коваль додала, що такими моментами усвідомлення для неї стають також спостереження за людьми, які приїжджають зі сходу чи півдня України. Вони ніколи не користувалися українською вдома, а в Польщі вона стає для них чужорідним тілом.

Для Христини, яка живе в Польщі вже 5 рік і навчається на магістратурі, важливим моментом ідентичності були
події Революції гідності. «Я пам’ятаю, як ми сиділи на заняттях в школі. Тоді був Майдан, і почали стріляти в людей. Ми всі пішли дивитися новини. Пам’ятаю, що тоді я не витримала. У нас у школі була капличка, я туди пішла і почала дуже сильно молитися».

«Я виросла у російськомовній родині військових на західній України, — розповідає письменниця Катерина Бабкіна. — Я довго не задумувалася про ідентичність. Проте, коли я виїхала закордон, я зрозуміла, що моя українська ідентичність — свідома, а не принесена з родини».

Мовне питання, Гаррі Поттер* і лідерство

Коли учасники дискусії визначали фактори, які, на їхню думку, формують національну ідентичність, переважна більшість таким чинником назвала мову. Серед інших були історія, культура, традиції, спільнота. І лише одна
особа зазначила релігію.

Мовне питання було одним із ключових протягом всієї розмови. Що цікаво, один із учасників дискусії, молодий чоловік з Херсону, увесь час говорив російською, попри спроби перейти на українську. Для нього моментом усвідомлення своєї ідентичності була служба в прикордонній зоні, коли він був змушений говорити державною мовою.

Петро Комар з Перемишля розповів, що для нього мотивацією вчити українську (на той час – вчитися читати) стала популярна дитяча література, що видавалася цією мовою.

«Коли виходили книги про Гаррі Поттера українською мовою, тато почав мені їх читати, бо читати сам я тоді не вмів. відтоді я вже не читав жодної частини Гаррі Поттера польською – тільки українською. А оскільки українські переклади виходили раніше, ніж польські, я першим серед друзів знав більше», – розповідає Петро і додає, що після цього випадку почав завжди шукати альтернативи українською в музиці, книжках, фільмах.

Тома Кочанський з Лігниці також розповідає, що в дитинстві читав Гаррі Поттера українською. «Читання вирізняло мене з-поміж польських ровесників. Оце вміння читати і писати іншою мовою, завдяки якому можна було пізнавати цей світ іншими літерами», – зазначає він.

Як реагувати на те, що інші українці в Польщі не хочуть спілкуватися українською? Це запитання модераторка залишила відкритим для кожного.

Лариса Вуйцік розповіла, що вирішила зі своїми знайомими українцями, які знають українську, спілкуватися виключно цією мовою. Вона зазначила, що розуміє, що для когось це може бути неважливо: «Тобто я дозволю йому
(співрозмовнику – ред.) бути тим, ким він є, але якщо він не сприймає того, що я говорю виключно українською, я не мушу з цією людиною спілкуватися».

Учасники дискутували про те, яку роль відіграє виховання у збереженні української мови. «Мова – це звичка», – погодились вони, і цю звичку батьки можуть привити своїм дітям.

Цікавий досвід, про який згадали присутні, – кашубська спільнота. Коли кашуби відкрили свою програму на телебаченні кашубською мовою, спочатку її майже ніхто не дивився. А ле вони не здалися: після того, як до
програми додали титри польською, її перегляди стали одними з найвищих. «Ми повинні брати такий досвід за
приклад», – переконана Лариса Вуйцік.

Від мовного питання дискусія перейшла на тему лідерства. Редактор порталу «Простір» та автор «Нашого слова»
Ігор Ісаєв зазначив, що відчуває брак лідерів в українській громаді, і з цим погодилися інші учасники.

«Перестаньмо говорити про великі проекти, а робімо малі справи, і це буде нова якість нашої діяльності. З цієї
якості вийдуть нові лідери, для яких не буде проблемою встати і сказати щось таке, що поведе за собою більшість», – зазначила Лариса Вуйцік.

«Важливо робити малі проекти, з яких виростатимуть лідери, що потім не боятимуться вийти і сказати в потрібний момент: ні, з нами не можна такого робити. Робити те, що відбувалося зараз в Перемишлі під час перевиборчої кампанії, наприклад», – додав Ісаєв.

Кася Комар-Мацинська зазначила, що українці в Польщі часто роками чули на свою адресу неприємні закиди: «Про нас говорилися різні речі. Ми хотіли би жити в системі, яка була би для нас безпечною, комфортною, яка дозволяла б інтегруватися, функціонувати в суспільстві. Але часто ми не можемо цього зробити. Хтось буде тікати у безпечну зону, в якій можна розвивати свої компетенції і, може, у певну мить зіткнеться з кризовою ситуацією. А може, будуть люди, які відразу стануть на червону лінію і скажуть: ні. Важливо, щоб ми вміли в собі будувати і знаходити цих людей».

Учасники розмірковували, наскільки їм комфортно бути українцем у Польщі. Більшість оцінила ситуацію досить позитивно. Три години, відведені для дискусії, пролетіли непомітно. На завершення учасники дійшли висновку: національна ідентичність, як і будь-яка інша, є свідомим вибором кожного.

«Вона дозріває індивідуально в кожного, і в кожного має трохи інший вимір, інакше розуміння. І не все можна так просто звести до одного знаменника», – зазначив Тома Кочанський.

Марек Вільчинський, викладач Варшавського університету, народився у Ґданську, але його родина 300 років жила над Дністром. Сім’ю його батька переселили з України в Польщу, бо вони були поляками. «Ідентичність в Галичині була українська і польська, очевидно. Але була також певна спільна ідентичність – галицька або ще якась, котра дозволяє мені говорити українською тут із вами і котра дозволяє моєму батькові співати колядки українською».

Марек жартує про себе, що він українізувався, бо сам цього захотів. Також він згадав про те, як деякі з відомих нам українців насправді самі обрали свою національну ідентичність: це і Андрій Шептицький, і Тадей Рильський, і Володимир Антонович.

«Це – наш вибір, це вибір свідомий, це вибір дуже відповідальний. Стане наша українська ідентичність для нас травмою чи ні – це залежить від нас. Це залежить від того, як ми будемо до неї ставитись і наскільки ми будемо
готові брати на себе відповідальність за те, щоби цю ідентичність зберегти і передати. Це не означає, що ми зробимо з цієї ідентичності музей, і не означає, що ми перетворимо своє життя в якусь кунсткамеру з вишивками і піснями. А це залежить від того, наскільки ми свою українськість зможемо відкрити до світу», – завершила
дискусію Марта Коваль.

Поділитися: