Роксана Вікалюк ■ ПОГЛЯДИ ■ №16, 2018-04-22

Новели Марка Черемшини. Обрядові, молитовні.
Співані. Розіп’яті глибоким сумом.

Мої очі розплющив удар сонячного проміння, що прорізáв щілину у глибокому індиґо заслон на вікнах. Я відкинула ковдру й почимчикувала до вікна, назустріч промінчикові. Розхилила заслони-куртини й соло сонця уперіщило мовчазним фортіссімо, – неначе німа сцена геніального актора, – вкидаючи мене у стан повного нокауту… як і повинно бути за всіма правилами розвитку доброго театрального спектаклю. Сонце здійняло свою велетенську корону й опустило її на землю.

Коли мої очі звиклися з розлитим довкола золотом, я помітила, що опинилась у самісінькій її, корони, середині: скелясті зубці гір, куди не глянь, оточували невеличке плато з нашим будинком на ньому. Цією укоронованою місциною є Кран-Монтана, перлина казкової Швейцарії, ой, та таки ж благословенної країни. Була лише середина листопада, й минулого вечора, щойно прибувши з Берліна, ми з Вольфрамом крокували ще досить теплими, вологими вулицями Сієрри. Доки не підійнялися фунікулером нагору. А нині вранці, нависнувши 1500 метрів над Сієррою, ми вже хрумкотіли кроками, пробиваючись крізь цукор снігових заметів. Височеньких. Будинок наших безмежно гостинних друзів усіма своїми вікнами розчахувався на види гір, такі знайомі й такі ж недосяжні для колишньої совєцької людини: Монблан, Матергорн, Вайсміс…
«Слава Ісу», – раптово виринуло звідкілясь із середини єства… Слава навіки.
Ми ходили сонячними вулицями, було спекотно й зимно водночас. Круті підйоми й спуски, серпантини доріг, невеличкі, замерзлі вже, озерця тут і там, прості солідні житлові будинки у стилі 70‘ упереміш з типовою архітектурою, властивою для гірських дерев’яних будинків, подекуди з величезними коров’ячими дзвінками на широких, інкрустованих ременях, що їх господарі з любощами повивішували на дверях власних осель… Швейцарці дуже люблять корівок, пов’язують їм стрічки, уквітчують голівки… Зовсім, як у рідних Карпатах! Чічками…

Кран-Монтана вкинуло мене у далеке власне дитинство: чи то за справою змішання архітектури, такої рідної з дитинства, чи тому, що містечко це – як мініатюра Трускавця… а може ці пласти збитого мокрого снігу під ногами, котрі чомусь навіть на головних вулицях не завжди прибрано…
Так чи так, але я із задоволенням розчинялася у цій казці й раз-по-раз ловила себе на відчутті, що оце з татом крокую сонячними, засніженими, спокійними вулицями мого Тернополя на заняття з фортепіано…
Повітря. Саме тут я вперше у житті відчула, що таке кришталево чисте повітря. Це означає – жодного-жоднісінького запаху! Просто холодна прозорість. Як добра мінеральна вода без газу. А ще – майже не побачиш й не почуєш там птахів… тому вигляд ворони, що раптом опустилася на тафлю замерзлого озерця й, пригальмувавши, кумедно проїхалася по льоду, викликала неабиякий ажіотаж у реакції як нашій, так і перехожих, що це «па» помітили.
Разом з нашими друзями Хайке і Томасом, котрі вже кілька років живуть у Швейцарії, ми підіймалися канатною дорогою ще вище у гори. Наша кабінка іграшковим пуздеречком хиталася над засніженими скелями, а поглядам нашим відкривався перехоплюючий подих краєвид.
– Чи хотіла б ти тут заспівати?, – раптом кришталева блакить неба грайливо відбилася у весняних очах красуні Хайке.
Я?..
– «Гей, кроооооочком, коні, крооочкооом…», – викотилося раптом із грудей мені. Гори засяяли у відповідь, підхопили пісню… – Так! Я даруватиму цим горам лемківські та бойківські, я стоятиму у свиті, а, можливо, я по снігу боса ходитиму й співатиму, обрядуватиму… розповідатиму про братні-сестрині Карпати… Я хочу! Я хочу, щоб в оксамит альпійського горна втялися золотом дримба й цимбали, щоб завели разом трембіта й бетруф¹, щоб заголосила сопілка наша на всі ці простори… Я хочу, дуже хочу цього, Хайке.
Наші очі блищали від передчуття, що його дає надія, зроджена зворушенням. Ми проводжали сонце за обрій і надсилали тихі молитви наших бажань… Ми зродили віру.
***
А потім було ще багато розмов у затишку дому наших друзів. Було багато доброго вина та сміху, золоте озерце сиру пухкотіло в рондлі, а добрий швейцарський джазовий радіоканал затихав раз-по-раз, коли хто-небудь із нас засідав до фортепіано…
Ми вже вкладалися, коли раптом щось тінню затріпотіло-забилося в пам‘яті. Сон з повік здмухнуло раптове, защеміло ехом тихим: Чічка…
– Вольфе! Ось послухай, прошу! Я знаю, що ти не розумієш української, але – прошу, послухай, як пісню, серцем послухай те, що читатиму…
«У пригорщі брав би тото зелене село… село… хитається межи горами, гей дубова колиска у віночку, чічки розкидає. Хотів би тоті чічки позбирати²…»
Й далі, далі заводила… доки не заколисав мене цей рідний душі щем, дозволивши, врешті, поринути у сон… щасливий, немов оспіваний матір’ю³.

_____________________________

¹ Бетруф (з нім. Betruf-Trichter), дослівно – молитовна лійка. Дерев‘яна лійка для переливання молока, що від правіків донині служить своєрідним музичним інструментом, за допомогою якого швейцарці в Альпах виспівують т.зв. молитви захисту як у горах, так і у святинях.
² Марко Черемшина, новела «Карби».
³ Щем материних колискових є невід’ємною складовою загального, глибокого почуття щастя дитини. У дорослому віці залишається неусвідомлена потреба досягнення цього стану, і, здійснена, до кінця життя благословляє наш сон, роблячи його повноцінним.

Поділитися: