Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №7, 2018-02-18

Дискусія (або, як сказано на шпальтах нашого тижневика, «битва») за прикметник «перемиський» змусила мене задуматися над мірами компромісу. І над тим, що українські мовці бувають занадто непохитні, завищуючи очікування щодо інших. Я – за «перемиський», але проти того, щоб ми мали «битву».
У дитинстві і юності я читав більшсть книжок українською мовою.

Це був свідомий вибір: 90-ті роки, Україна і зокрема українська школа незграбно скриплять під повсюдним російським, що в той час і в тих умовах було абсолютним відповідником «радянського». Мої колеґи, фізики й математики за покликанням, ішли шляхом найменшого опору й читали російські видання, особливо якщо йдеться про західну літературу. Мені доводилося ходити в обласну бібліотеку, щоб узяти українською Мольєра чи Сервантеса, натомість моїм однокласникам вистачало взяти їх у шкільній бібліотеці.
Більше того, російською переклади були зрозумілішими. Не тому, що російська для когось була ріднішою від української. Ідеться про специфіку української школи перекладу: вона весь час змагалася (вела «битву») з російською, та оскільки не могла перемогти її числом, то намагалася взяти формою. Химерність, рідковживані слова і фразеологія, не завжди відомі більшості носіям української мови, проте старанно вибрані з говірок і старої літератури – ось одна з вирізних ознак Рильського, Лукаша, Кочура.
Читати було важко, особливо в середній школі, коли мовлення людини з відомих причин не таке багате на абстрактні поняття. Коли я читав літературу, у мене поряд лежав тлумачний словник української мови – на окремому стільці, бо він був настільки великим, що не вміщувався на стіл.
У мене ніколи не було враження, що українська мова гірша за інші. Навпаки. Я прочитав переклад «Міщанина-шляхтича» Мольєра українською, а відтак кілька абзаців російською, і мені здалося, що популярні досі в Україні думки про багатство російської стосовно інших мов реґіону – значно перебільшені. Але цього розуміння не можна було здобути у школі, це була власна праця: піти до дальшої бібліотеки по книжку, придбати словник і стільчик під нього.
Пізніше я став читати різними мовами, й упередженість зникала зворотнопропорційно зацікавленню. Мені дуже подобається англійська – з філософією. Це мова інклюзивна щодо кожного мовця, чи то члена королівської родини з Букінґемського палацу, чи то австралійця або мешканця Нью-Делі з їхніми чудернацькими вимовами, чи то громадянина Зімбабве, який виніс англійську не з дому, а зі школи і відтак нею користується в повсякденному житті. Кожному з цих людей англійська мова говорить: ти – свій, не важливо який у тебе акцент, ти твориш мову разом з нами.
І тоді я зрозумів, чому українська мова – совєтська, попри неймовірні зусилля поколінь інтеліґенції. Українська норма – надто штивна, і користувачі не готові сприйняти її інакше. Свідомі користувачі української, кожний з яких вважає себе найбільш правильним, не готові ділитися цією правильністю з іншими. Як мова, українська – авторитарна, і то не завдяки інституціям (вони якраз, як-от Українська національна комісія з питань правопису, досить демократичні), а завдяки мовцям, котрі безпосередньо творять мову. Авторитарність українській мові перейшла у спадок від періоду СРСР – єдина глобальна мовна реформа мала місце 1994 р., коли з еміґрації в Україну повернулася літера «ґ», а слова «Бог» чи «Євангелія» почали писати з великої літери.
Пізніші, запеклі дискусії над поверненням дещо модифікованого харківського правопису перетворилися на таке саме безглуздя, як гризня в Інтернеті на тему російської мови в Україні. Їхня мета – не досягнути компромісу, а витратити капітал та енергію на яскраву декларацію своєї позиції і приниження позиції іншого.
І як може бути інакше, коли в підручнику української мови для 10 класу, рекомендованому Міністерством освіти України, читаю, що «ключем до цілковитої нормалізації мовної ситуації в Україні є всебічний прогрес України як держави»? «Цілковита нормалізація», ага, ну тепер розумію, звідки так багато нормалізаторів. Або ще: «на наших очах в аудіовізуальних ЗМІ зникає неоціненне багатство – школа красного слова, яка базувалася на високому рівні мовленнєвої культури». Ось тут уже і винних маємо: «аудіовізуальні ЗМІ», як гарно і по-шевченківському висловився прихильник високої школи красного слова. Навдивовижу, адже «на мовному рівні науковці виявили такі психологічні риси українців: доброзичливість, шанобливість до співрозмовників, почуття власної гідності». Науковці якось дивно обійшли увагою цікавий пласт – від класичної української літератури з її Кайдашами чи бабами Парасками й Палажками до дебатів на резонансні теми в українському парламенті, вони віднедавна відбуваються винятково державною мовою – шанобливість там і поряд не стоїть, щастя, коли пику не натовчуть.
І знаєте, чого мені бракує в українській мові і дійсності? Розширення на іншість, постійного пошуку компромісу, сталого розвитку – замість закритості, неподоланних поділів і штивності. Поки що останнього більше, ніж першого.
А шлях до першого лежить через Перемишль. Саме з таким переказом відкривали в Україні експрес із Києва, у той же час скорочуючи сполучення з Росією. Саме тому українцям важливо прийняти «перемиський», і водночас бути толерантними до «перемишльського». Піти на компроміс із мовленням закордонного українства і зробити його частиною української мови. Цього не вдасться зробити емоціями (котрі у випадку «битви за перемиське» були, хоч, на щастя, значно менші ніж у випадку мовних баталій в Україні), тільки постійною працею, а саме слововживанням норм українців у Польщі в пресі українців у Польщі, навіть якщо вони суперечать комусь в Україні. Ми теж формуємо мову і почерез це – Україну, роль «Нашого слова» – не битися, а встановити власні, ліпші, альтернативні пострадянському підручникові правила. У нас, можна сказати, надія на нову, модерну якість української мови.
Адже ми – колектив людей мислячих і компромісних. ■

Поділитися: