Щоб не сказали майбутні, що нас не було…

Степан СеменюкІСТОРІЯ№35, 2013-09-01

У 60-ті роковини повстання в радянському таборі в Норильську своїми спогадами ділиться його безпосередній учасник Степан Семенюк

Степан Семенюк у тюрмі, Воркута, 1955 р. Фото з Центру національного відродження, м. Київ
Степан Семенюк у тюрмі, Воркута, 1955 р. Фото з Центру національного відродження, м. Київ

Норильськ 1953 р. на карті СРСР був селищем у Красноярському краю, десь уже за Полярним колом. Саме тут працював Нікелевий комбінат МВС СРСР, робочою силою якого були в’язні «Норильлагу», котрих вперше привезли туди 1935 р. Станом на 1953 р. було там тридцять тисяч в’язнів, розміщених у шести таборах: два з них були жіночими, а один – «Горлаг» № 3 – каторжний, у ньому теж був барак для інвалідів, яких тяжкі умови і робота, холод і голод позбавили здоров’я, вони лежали там, очікуючи смерті.
Континґент «Горлагу» № 3 в понад 80% складався з українців: родом від Кубані до Лемківщини. Крім них, у цьому таборі були також поляки, білоруси, литовці, естонці, євреї, росіяни і представники інших національностей. Переважно – люди молодого та середнього віку. Для збереження порядку в таборі влада тримала групу криміналістів, які безкарно знущалися над каторжниками, зокрема українцями – до певного часу.
Правди про те, скільки людей загинуло в Норильлазі, ми ніколи не дізнаємося. Різні джерела говорять про 500–800 тис. жертв. Беручи до уваги навіть меншу цифру, виходить, що за двадцять років існування табору в Норильську кожного року в ньому гинуло біля 25 тис. людей. А скільки таких місць було по всьому СРСР? І саме Норильське повстання протягом двох місяців 1953 р. розхитало цю систему ГУЛАГу.
Хоч безпосереднім приводом повстання стала провокація, проте до організованого опору була пройдена довга дорога. Першу спробу ми зробили 1946 р., але тоді більшість ув’язнених не підтримала нас. Після реформи ГУЛАГу 1948 р. було виділене окреме утворення, яке в Норильську називалося «Горлаг». Тут зібрали політичних в’язнів, встановили особливо тяжкий режим і повністю ізолювали їх від зовнішнього світу. Однак люди зживалися, знайомились, об’єднувалися і навіть творили підпільні організації, які видавали свою пресу та захищали перед терором криміналу.

Здається, 1951 р. ми отримали вірогідну інформацію про те, що коли НКВС «розправиться з троцькістами, то візьметься за бандерівців». І так дійсно сталося. Як троцькістів десь вивезли, то після того нас арештували: за те, що ми, бандерівці, мовляв, готуємо «погром русских». І «пришили» нам ряд інших надуманих звинувачень. У нас почали без причини стріляти, це і стало поштовхом до проведення страйків та опору. В таборах, де в’язні не приєдналися до активних підпільних сил, страйки були короткотривалими. Бувало, що на хвилі страйкового підйому його очолювали випадкові люди, а то й провокатори. Найкраще організованою силою опору був «Горлаг» № 3, тому він вистояв у боротьбі аж два місяці. Звичайно, не всі психічно витримували облогу. Влада вдень і вночі закликала через гучномовці покинути зону, інформуючи про те, що інші табори вже вийшли на роботу. Крім того, війська гарнізону щоденно вправлялись у штурмі табору.
Пізніше доля норильських повстанців склалася по-різному. Членів страйкових комітетів судили, хоч не всіх. Активних учасників посадили в політичний ізолятор або ув’язнили. Різною була і доля всіх тих, хто вийшов на волю. Вони роз’їхалися по всьому СРСР, бо не мали права повернутися на рідну землю. Декому вдалося виїхати за кордон. Але де б не були, вони продовжували змагання за волю людей і народів, за українську державність.
Безперечно, Норильське повстання треба вважати однією зі сторінок визвольної боротьби українців. Боротьба зі злом, яке гнітило всіх, була боротьбою за волю людини та народів. Без повалення системи ГУЛАГу не можна було б у життя втілити ідею незалежності народів. З іншого боку, всі держави – від Прибалтики до Японії – в Норильську поставили свої пам’ятні знаки загиблим там співвітчизникам, не зробила цього лише Україна. У цій справі мовчать Верховна Рада, уряд і президент.
Увіковічити пам’ять про повстання не буде легко, але зробити це треба, щоб, як писав Василь Симоненко, «не сказали майбутні, що нас на Землі не було». ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*