Фейлетон Григорія Сподарика ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-02-25
Диякон Петро Сивицький статтею “Якою повинна бути “мовно національна політика” УГКЦ в Польщі” в журналі “Grekokatolicy.pl” та о. Іреней Кондрів проповіддю в бартошицькій греко- католицькій церкві відкрили дискусію, у центрі якої – пропозиція введення польської мови в літургійне життя нашої Церкви. Як підставу для цього подано те, що є значна кількість мішаних подружжів та постійно йде вперед процес асиміляції українців у Польщі.
Винесену духовними особами пропозицію критикували на сторінках “НС” Степан Мігус та Марко Сирник, чути також окремі протести інших людей. Однак вирішальними у цьому суперечливому питанні повинні стати слова церковних ієрархів. Чим швидше вони пролунають, тим краще, бо зараз релігійна спільнота Української греко- католицької церкви у Польщі, як здається, знаходиться в тупику.
Визначення ситуації можна знайти в статті о. П. Сивицького, на думку якого польські вірні мають право очікувати від Церкви ведення літургії, проповіді чи катехизації зрозумілішою для них мовою, а українські – захисту власної мовно -національної самосвідомості. З іншого боку, беручи до уваги сучасні суспільно- економічні процеси, не можна вважати повною абстракцією можливість появи українсько китайських подружжів над Віслою. Цікаво, які ж тоді пролунають пропозиції мовних пропорцій, щоб не скривдити такої національно релігійної “меншини у меншині” та задовольнити її потреби? Зрозуміло, що основним завданням Церкви є поширення Христової науки, але це не відбувається в герметичній порожнечі. А тепер складається враження, що більша відкритість на польську мову пропорційно зменшуватиме потребу зберігати свою українську національну ідентифікацію.
Деякою мірою картину цього явища можна побачити, порівнюючи кількість у Польщі греко католиків (за даними Головного статистичного управління – 55 тис.) та кількість людей, які 2002 р. в переписі населення виявили свою українську національну ідентифікацію (31 тис.). Зрештою, подібне мало місце й у Словаччині – там у переписі 2001 р. українцями записалися близько 11 тис. осіб, а греко- католиками – понад 270 тис. Треба додати, що інший словацький перепис населення, який відбувся понад сто років тому – 1891 р., зафіксував на цій території майже 400 тис. людей української національності, а саме вони були основними носіями греко католицької віри. Отже “мовно національна політика” Церкви несе з собою відповідні цінності, що має величезне значення для національно -етнічної ідентифікації.
У Польщі Греко- католицька церква завжди сприяла збереженню української ідентичності через літургійну мову, уроки релігії тощо. Діти дякують Миколаєві за подарунки теж віршиком або піснею по- українськи. Як їх до цього заохочувати далі, коли почують, що в церкві, як і на подвір’ї чи в школі, звучить польська мова? А може, для мовної дискусії варто було пошукати інших вихідних даних? Якщо фактом є мішані подружжя, а їхня польсько -українська любов взаємна, то варто брати до уваги, що хтось захоче пізнати або й вивчити рідну мову свого чоловіка чи дружини, а не тільки польською мовою спілкуватися. Сьогодні лише діти та молодь можуть здобувати українську освіту, але якось не довелося досі чути про навчання української мови дорослих людей. Можливо, не Церква повинна це робити, але сприяти – напевно так. Думаю, що дослідження потреб і можливостей реалізації саме цього питання, також на сторінках видання “Grekokatolicy.pl”, було б не менш вартісним і цікавим, ніж виношування проблеми польської мови в літургійному житті Церкви. Беручи до уваги процес асиміляції, про неї ми ще встигнемо поговорити…
“Наше слово” №9, 27 лютого 2011 року {moscomment}
