Сагринь – втілення трагедії українців у Польщі

Професор Юрій Макар ■ ІСТОРІЯ ■ №10, 2014-03-09

Про події весни 1944 р., які спричинилися до того, що українці в Польщі не лише втратили місце свого тисячолітнього компактного проживання, але передусім – до загибелі тисяч ні в чому не винних людей, розповідає очевидець тих подій, науковець Юрій Макар.

Отак горів Сагринь 10 березня 1944 року Фото з Бібліотеки й архівів Канади
Отак горів Сагринь 10 березня 1944 року.
Фото з Бібліотеки й архівів Канади

Сумна доля колись великого, гарного українського села на Холмщині, яке лежить на півдороги між Грубешевом і Тишівцями, справді стала втіленням трагедії українського населення під час Другої світової війни, що проживало на теренах польської держави. Тут 10 березня 1944 р. загинуло, за різними даними, від 700 до понад 1000 мешканців самого Сагриня і навколишніх сіл, які шукали порятунку від неминучої смерті.
Загалом, Друга світова війна залишила по собі важкий, кривавий слід у свідомості значної більшості народів Європи. Не кажучи про широкомасштабні військові дії, від яких постраждали мільйони європейців, у пам’яті народів закарбувалися назавжди конкретні факти знищення міст і сіл разом з їхніми мешканцями.
Власне таким поселенням, знищеним дотла разом з мешканцями, став Сагринь. Щоправда, його трагедія не була якимось поодиноким випадком. Палали й інші села багатостраждальної Холмщини, а за ними й Надсяння, Лемківщини, Підляшшя… Але кількість загиблих у Сагрині значно перевищує кількість жертв в інших місцевостях. Про трагедію Сагриня багато написано і сказано в Україні, Польщі, на Заході. На превеликий жаль, навіть під час наукових українсько-польських дискусій їхні учасники здебільшого помічають тільки ті кривди, які заподіяла їхньому народові протилежна сторона, але намагаються не зауважувати кривд, заподіяних їх стороною протилежній. Автор пропонованого матеріалу свідомо не вдається до дискусії – хто розпочав першим, хто кому завдав більшої шкоди, бо це нічого не дасть.
Саме минає 70 років трагедії Сагриня, як зрештою, ще понад півсотні сіл тодішнього Грубешівського повіту. Я пропоную проілюструвати події 10 березня 1944 р. в Сагрині свідченнями очевидців, почерпнутими з фонду Володимира Кубійовича, який зберігається в державному архіві Канади в Оттаві (тепер – Бібліотека й архіви Канади, анг. Librari and Arсhives Canada). Там зберігаються протоколи, складені на підставі зізнань очевидців трагічних подій весни 1944 р. в грубешівському Українському допомоговому комітеті (УДК).
Отже, переді мною низка зізнань тих, хто пережив страхіття Сагриня. Візьмімо до рук перші два з них. Вони належать священикам Василеві Ляшенку та Михайлу Скабові. Отець Василь був тоді настоятелем православного храму в Сагрині. Свої зізнання склав у грубешівському УДК 13 березня, тобто через три доби після розправи над вірянами його приходу. Ось що повідомив духівник у своєму зізнанні: «Дня 9.3.1944 р. о год. 16 польські бандити спалили село Мяке та вбили людей. В Сагрині люди пильнувалися до год. 2 над ранком, потім багато пішло спати, думаючи, що вже не буде нападу. Я рівно ж пішов спати з родиною. Збудили мене стріли, я вибіг на двір і побачив, що в повітрі літали запальні кулі й було чути стрілянину… Я вбіг до помешкання та сказав родині та присутнім 3 жінкам та 1 мужчині, щоб втікали до пивниці». А далі отець Василь повідомив, що нападники знайшли криївку, змусили всіх вийти з неї. Він сам якимось чином урятувався, почав шукати дружину з донькою, які не були в пивниці. Йому довелося чути команди керівників нападників. Село палало… Люди гинули. Дружину і доню отець знайшов наступного ранку, про що повідомив у своєму зізнанні: «Мою дружину здибав я під сагринецьким лісом задушену, а потім перестрілену в голову. Дитину рівно ж вбито та переломано одну руку» (тут і в інших місцях цитування дослівні, без правок).
Отець Михайло Скаб склав свої зізнання у формі рапорту до Холмської консисторії 18 березня, в якому він спробував подати якісь узагальнення трагедії. Зокрема він зазначив, що 10 березня о четвертій годині ранку на Сагринь напав великий польський загін, близько 500 осіб. І далі: «Обступивши ціле село довкола, з віддалі 200 м запальними кулями запалили ціле село, крім одної невеличкої колонії, що має 20 хат. Село боронилося пів години, однак коли повстав в селі огонь, зробилось велике замішання і оборона мусила відступати, бо мала всього 60 крісів, а бандити біля 50 скорострілів, крім яких 450 крісів». Далі священик повідомляє, що підпалили церкву, приходські будинки та оселі селян. А парафія налічувала понад 300 господарств, 280 з яких згоріло під час нападу. По гарячих слідах отець підрахував, що «в Сагрині загинуло від 600 до 700 людей» і навіть зазначив, що корінних мешканців села протягом перших днів після розправи встигли поховати понад 200, а також близько 300 з тих, хто шукав порятунку в Сагрині. За його даними, «до Сагриня з’їздилися на ніч задля безпеки люди з М’ягкого, Пасіки, Теребіня, Модриня, Майдану, так що кожної ночі Сагринь був все чужинцями [тобто жителями з навколишніх сіл. – Ю.М.] переповнений. Кілько їх загинуло, ще не знати».
Серед свідчень очевидців є показання тих, що дивом уціліли – чоловіків, жінок і навіть дітей. Ось що сказала 14 березня в грубешівському УДК 15-літня Ніна Войтович: «Коли почали стріляти і палити село, то ми почали втікати… Втікали ми в сторону ліса, до Теребіня. Ми вже були близько ліса і побачили, що ми окружені… ми почали проситися, щоб нас не били. Мама пізнала 5 поляків і почала їх просити: „Ой що я тобі винна, пане Марцоля?…” Тоді цей Марцоля застрілив маму… тато зачав тікати, за татом побіг Марцоля і інші. Ми зачали плакати над мамою, тоді прийшли до нас двох… і повели нас до ліса… А потім один сказав до другого: „А пусьцьми їх, а тамтим повєми, же забіте”. І вернулися, а ми пішли до Грубешева, через Модринську колонію, Модринець, Черничин. До сьогодні тато не вернув».

Ще одне зізнання, складене 26 квітня в грубешівському УДК 28-літньою мешканкою Сагриня Ольгою Шидловською. Її показання, як і багатьох інших очевидців, починаються словами: «дня 10.03.1944 р. рано біля четвертої години побачила я, що село горить і сильно стріляють запальними кулями». А далі вона «зібрала свої діти, Софію, літ 9, Марію, літ 3, Анну, літ 6, і старого батька, літ 69 і сховалися до зовсім знищеного льоху». Звідти очевидиця бачила, як напали на її «сусідку Марію Носаль і вбили її, віддаючи до неї три стріли. Хотіли кинути ще Марію Носаль у вогонь, але один з них сказав, що вона і так згорить. Дитина Марії Носаль – Єфросина, літ 7, почувши, що мати її вже вбита, почала дуже кричати. Була вона в схроні. Бандити підійшли до схрону і наказали вилазити зі сховища, проклинаючи. Вилізло троє: Тимощук Антонина, Євстафій Тимощук і Ліда Тимощук. Всіх їх бандити постріляли. Пізніше трупи їх погоріли, а рештки поростягали свині. В цьому самому схроні було ще 7 чоловік. Бандити наказували, щоб вилазити, але ніхто не показався. Бандити кинули у схрон гранату, яка ранила двох людей. Бандити ще довший час були біля сховища і розмовляли поміж собою. Були певні, що в схроні граната всіх побила… Після цього вийшли на дорогу і приглядалися до нашого льоху, але якось нічого не робили». Як далі зізнала О. Шидловська, до них підійшов якийсь зверхник, облаяв їх брутально й наказав «паліць і біць», а попередньо «добже шукаць по льохах і схронах». Він же підпалив хату Шидловських. Серед нападників Шидловська упізнала двох сусідів-колоністів, які також постійно кричали «біць і паліць». За її словами, у схроні родини Яцюка вбили 15 осіб. Вона зі своєї криївки чула, що там твориться, як «6-літній хлопець просив, щоб його вбили. Казав: «моя мама не жиє, і я не хочу жити». За проводирів, які мали показувати місця схованок сагринців нападникам, останні використовували двох місцевих хлопчаків-поляків 14 і 12 років, обіцяючи їм при тому «добру заплату». Таким чином вивідали ще декілька криївок, убивши там людей.
Перелік подібних свідчень можна б продовжувати, бо в нашому розпорядженні, завдяки наданню копій документів Бібліотекою та архівами Канади, їх чимало. Однак і наведених прикладів очевидно достатньо. Хотів би лише дещо додати з архіву моєї родини. В одному з зізнань вище згадувалася сагринська родина Тимощуків. З неї походила Євгенія, яка вийшла заміж за двоюрідного брата мого батька Івана, Ростислава Макара, мешканця села Телятина Томашівського (під час війни – Грубешівського) повіту.
Отже, Євгенія Макар (Тимощук) на початку березня 1944 р. зібралася на декілька днів до Сагриня, щоб погостювати в батьків та, зрештою, у своєї численної родини. Час був дуже неспокійний, що підсилювалося напливом ще з осені минулого року польських біженців з Волині. Про волинські події літа 1943 р. і трагедію тамтешніх поляків читач добре знає. Автор цих рядків ніяким чином не оправдовує дій українського підпілля. Про це дуже багато сказано і написано обабіч кордону. Разом з тим, не підлягає виправданню те, що вчинили польські загони на Холмщині.
Однак повернімося до долі Є. Макар. На її нещастя, візит до рідного Сагриня коштував їй життя. В самому Сагрині вона не загинула. Проте її стортуровано і залишено повільно в муках помирати. Ще живу її наступного дня доставлено до шпиталю в Грубешеві, де вона через кілька днів померла. Похована, на відміну від своїх родичів і багатьох сагринців і жителів навколишніх сіл, на міському православному цвинтарі. А її син Олександр, якому заледве виповнився один рік, так і не запам’ятав рідного обличчя.
Закінчуючи сумну розповідь про те, що сталося з великим, заможним українським селом Сагринем 70 років тому, хотів би низько схилити голову перед невинними жертвами. Нічим не виправдана розправа над автохтонами Холмської землі навесні 1944 р. стосується 52 сіл лише на Грубешівщині. В її результаті позбавили життя не одну тисячу людей. А трагедія Сагриня стала уособленням трагедії всіх холмщаків тієї страхітливої весни. ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Коментарі

  1. Хочу взнати чи є памятний знак у польші бо ольга чорноба закопана просто в полі їй було 30 років

  2. Її маму вбили ,родину діти близнюки усіх постріляли вона вижила це жах просто

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*