ПОДІЇ ■ №33, 2018-08-19

Товариство глобальної солідарності разом з фондом «ЕЛЕОС Україна» і Центрами волонтерства та зустрічі культур організували в Любліні зустріч з українською молоддю, яка приїхала зі східних областей України та Криму на цикл майстер-класів. Від 5 серпня до 10 серпня українці мали можливість познайомитися один з одним, побачити Люблін, а також навчитися технік презентації і акторського мистецтва. Ці вміння вони використали у своїх розповідях про трагічні історії з власного життя в умовах війни. Послухати їх прийшло чимало люблінян. У Центрі зустрічі культур українців привітав керівник Центру міжнародної співпраці м. Любліна Кшиштоф Становський.

На сході України вже понад чотири роки триває збройний конфлікт. Про це розповідали 30 молодих активістів, які приїхали у Польщу при підтримці фонду «ЕЛЕОС Україна», що працює з переселенцями. Для більшості з них – це перший закордонний візит, а також можливість подивитись на життя ровесників у вільній країні. «Всі хлопці і дівчата були дуже мотивовані поїздкою у Люблін, кожен сам заплатив за квиток. Можливість розповісти свою особисту історію — це психологічне розвантаження. І тут ми бачимо людей, яким це цікаво і які розділяють наші емоції. Україна зараз захищає свою незалежність. Загинуло багато людей. Але, крім статистики загиблих, існують ще й трагічні історії життя», – говорить православний священик Київського патріархату, військовий капелан Дмитрій Сергієв (один із організаторів заходу). У групі були також інші священики та представники кримських татар на чолі з кримськотатарським громадським діячем Ерфаном Кудусовим. Для молоді з півострова Крим такий
виїзд до Польщі пов’язаний з неприємним поверненням додому, оскільки для російської влади, яка вторглася на Крим, кожен татарин вважається ворогом народу, його переслідують.

Ева Банкевич з Товариства глобальної солідарності розповіла, що більшість українців, що приїхали до Любліна, відчули на власному досвіді, що значить переселення, а саме – втрата власного дому і родини. «Мета зустрічі — це нагадування полякам, що складна ситуація в Україні не закінчилася. Збройний конфлікт триває, надалі гинуть невинні люди. Ця акція є знаком солідарності з українцями. Часом здається, що єдине, що ми можемо зробити, просто сісти і вислухати», – зазначила Ева Банкевич.

Більшість з українських гостей задіяна у громадських і волонтерських організаціях, допомагає переселенцям і бездомним людям. Послухати історії молодих українців можна було в чотирьох тематичних групах: війна в Україні очима мігрантів з Донецької області, щоденне життя у Луганській області, війна на сході України з перспективи мешканців Маріуполя, ситуація кримських татар.

Микола з Іловайська Донецької області розповів про своє життя, яке дуже змінилося після початку війни. «Коли почали обстрілювати моє місто, я закінчував 11 клас середньої школи. Події на Майдані у Києві ще не передвіщали страшних наслідків для нас. У місто привозили донських козаків з Російської Федерації і роздавали зброю. Тоді в центрі міста, показавши паспорт, можна було отримати автомат. Поліція в Іловайську не втручалася у ситуацію. Але мій батько не погоджувався з присутністю військ у місті. Наша родина була змушена виїхати з Іловайська. Ми переселилися до Харкова, але батько повернувся назад, оскільки мав свою фірму в Іловайську. На жаль, будинок фірми вже був зайнятий. З Харкова ми переїхали в осередок для переселенців у Житомирській області. Тепер ми живемо у Києві, а я навчаюся в Медичному університеті».

Дарія з Горлівки розповіла, що війну побачила, коли їй було 13 років. «Ми з друзями гуляли поблизу свого дому, коли раптом побачили, що у вагонах везуть важку збройну техніку. Це виглядало дуже страшно. За кілька хвилин нас просто посеред майданчика почали обстрілювати. Ледь вдалося втекти додому. Із Горлівки ми з батьками змушені були переїхати у Київ, де я почала діяти як волонтер і займалася збіркою коштів для Української арміїї».

На зустрічі була також Марія Тимошенко з мамою. Марія побачила війну у свої 9 років. «Мій батько і дядько займали у Донецьку дуже проукраїнську позицію, працювали журналістами. Коли почався військовий конфлікт, вони змушені були тікати в село до дідуся і бабусі, однак в околицях Донецька також було небезпечно. Треба було їхати далі. Найважче згадувалося те, що залишили свій дім і сім’ю. Спочатку переселилися до родини, яка жила у Львівській області, вважаючи, що конфлікт швидко закінчиться. Однак ситуація в Донецьку не покращувалася і сім’я навіть не змогла приїхати до міста. Тоді змушені були шукати житло і працю у Броварах Київської області. У результаті всіх цих подій батько важко захворів. Спочатку він лежав у лікарні в Броварах. Оскільки мама не могла його доглядати, бо змушена була працювати, ми перевезли батька до бабусі під Донецьк. Через місяць батько помер. Зараз ми живемо у Броварах. Живемо дуже складно, оскільки більшість заробітку мама платить за оренду квартири».

У кожній історії свій біль, сльози і розчарування. Більшість молодих людей висловила сподівання і віру у те, що ситуація в Україні зміниться, а війна скоро закінчиться. Вони повернуться до своїх рідних міст. Під час перебування у Польщі, принаймні тиждень, гості відчули, що життя може виглядати інакше, що держава може бути вільною.

Поділитися: