Записав Григорій Сподарик ■ РОЗМОВА ■ №13, 2017-03-26
Про музику, артистів, жах в очах людей, свої творчі плани та загалом про історію говорить українська співачка і композиторка Роксана Вікалюк. Вона виступає і творить в Україні, Польщі та Німеччині, а також популяризує нашу культуру в усій Європі.
Твій останній концерт на батьківщині відбувся в Ужгороді. Які враження?
Місто унікальне і багатокультурне. Слов’янського там якраз найменше, зате багато угорського, румунського, циганського. Багато там і росіян. Вельми колоритно. Коли я там звертаюсь українською в крамницях, то мене питають, чи я полька. Не те, що зі Львова, а саме чи з-за кордону. В них зовсім інша говірка, інтонація, вони розтягують слова. Для мене як музиканта саме мелодика мови завжди є цікавою. Я народилася в Тернополі, там моє «гніздо». В Ужгороді якось ніяк я не можу знайти себе, до того ж рідко там буваю. Вже дуже довго живу і дію за кордоном. Але до Ужгорода переїхали мої батьки, а я приїжджаю, де-факто, до них. Якось там теж не складається і з концертною діяльністю. Чужа я там наче, принаймні поки що так є. Хоч дуже приємний момент власне такий, що з’явився в Ужгороді гурт моїх фанів. Може, дозріють добрі зміни?
А в інших реґіонах?
Складається враження, що, як і всюди, чим менша місцевість, тим тепліший прийом. Чим «столичніше», тим більше відчуваєш, що народ нібито все вже бачив. Хоч з Києва я привезла зовсім інші відчуття. Там торік я виступала в джазовому центрі Олексія Когана (журналіст, пропаґатор джазу – ред.) у проекті «Майстер-клас». Склалося враження, що ловлять кожне твоє слово, ставляться з повагою. Так само було і на Івано-Франківщині чи в Тернополі. Тут якраз нічого дивного, бо це моє місто, мене там знають. Загалом, я не так часто виступаю в Україні, та й виступи пов’язуються з якимись немислимо складними історіями щодо організації. Водночас, як комусь до церкви піти помолитися, то так мені стати і виступити на українській сцені. Кожний виступ для мене – це молитва. Але надто – в Україні.
Після стількох років це й надалі повернення додому?
Україна – це колиска, ріднішої нема. Але додому я так само повертаюсь і до України, як і Польщі та Німеччини. Однак треба брати до уваги, що в першій ситуації я потрапляю в абсолютно інший світ. Там винятково важке життя. Я вертаюсь найчастіше в західну Україну. Там наче мирно, а все ж таки відчуваєш подих війни. Відчуваєш його всюди. Ходять змучені солдати. Раніше просто у формі, тепер усі в медалях. Почуваєш, що в країні негаразд, повна анархія в економіці, та й у політиці також. Недаремно – всерйоз чи жартома – помітні тут і там плакати з портретами батька Махна. Однак анархія, котра нині опанувала нашу державу, не має нічого спільного з тою, що була за часів Махна. Ця – несвідома, кривава. Вона триває на тлі спустошення сходу нашої країни, як наслідок кількасотрічної давності історичних подій на тих територіях, особливо подій першої половини ХХ століття. Усвідомлення цього шокує. Але, з другого боку, розумієш, що це частина етапу, який сьогодні проходить Україна. Свідомість мас міняється, а це значить, що маси перестають бути «бидлом», як їх називали. Свободу і свідомість виборюють, проливаючи кров, і ти розумієш, що стаєш свідком чогось, чого раніше не було та пізніше вже не буде. Переломний момент.
Як він завершиться?
Ми врешті-решт прийдемо до цивілізованої і самосвідомої України.
Колосально важливий фактор – молодь. Це вже зародки тієї України, про яку нам ішлося на Майдані і про яку завжди йшлось усім свідомим людям.
Тим, яких за свідомість судили чи вбивали протягом усієї історії. Нащадки їхні вижили і стали на Майдані. Наступний важливий фактор – неофіти. Мені важко сказати про схід. Адже «завдяки» Сталіну там залишилися українськими тільки оболонка міст і трішки недобитого села. Там народ фактично їздить-ходить по кістках, тому що після Голодомору властиво всюди є масові захоронення. Народ там гинув, а у графі «Причина смерті» офіційно записували: українець (!!!). Це страшним чином відкарбувалося у свідомості населення сходу. В них живе страх перед усім, що українське, страх на генетичному рівні, бо їхні предки за це гинули, як воші, бо навіть не як люди. Сталін не рахувався з людським життям. Я не соціолог і не політик. Мені дуже важко передбачити, що буде зі сходом України і як це все відновити. В західній Україні, думаю, добрі зміни можуть відбутися досить швидко. Все-таки до 1939 року це була Європа. А тут? Я поняття не маю. Дивлюсь на засилля біженців зі сходу. Ось львівський вокзал, на якому нещодавно просиділа я десь півтори години і поспостерігала, чекаючи на поїзд. Я побачила цей народ, МІЙ, невідомий мені народ, у якого біль і нерозуміння в очах.
Звідки беруться такі очі?
Проблема в неусвідомленні власного коріння та походження. Ось такі люди і не знають генезису власних внутрішніх негараздів. А звідси й складність у їх розв’язанні. Але відбуваються колосальні зміни в їхній свідомості, та й у свідомості українців загалом. З’явилося покоління неофітів, зокрема серед молоді. Я відношуся до них з великою симпатією та повагою. Я їх бачила й тут, у Варшаві, коли після Революції гідності вони не тільки почали вивчати українську мову, але й відкривати гуртки і діяти як громадські активісти. Отже, свідомість приходить у свідомому суспільстві. Тому шановна західна Україна не може ховатись зі своєю свідомістю, але чесно має ділитися нею. Таку роль взяла на себе наша молодь.
Маємо нині проблеми з тероризмом, біженцями і частково тим, що у відповіді серед лідерів демократичного світу з’являються радикали й популісти. Багатокультурність, у якій ми функціонуємо, закінчується?
Я так не думаю. Ні, ніколи мені це в голову не приходило. Згадані проблеми зв’язані з людською натурою. Я розмовляла з біженцями. У таборі в німецькому місті Кальдені ми разом з моїм чоловіком Вольфом Спирою проводили майстер-клас. Там є біженці не тільки з Сирії. Є курди, хтось був з України, турки, чеченці. Я познайомилася з чеченською родиною. Вони самі мені розповідали, що дуже прикро, коли люди, яких, де-факто, врятували від смерті, приїжджають сюди і починають некультурно поводитися. Не говорячи про випадки терактів, ґвалтів. Такі випадки є. Ми говоримо про ситуації в Німеччині. Німці – це благополучний народ, який живе і діє за логічними законами на благо своєї держави. Він знає, що влада, у свою чергу, про нього дбала і буде дбати. Люди нічого особливого поки що не говорять вголос, але я бачу їхнє збентеження. Бо відкрили повністю ворота для тих людей, серед яких є велика кількість таких, що не поважають законів. Натомість у Польщі якісь внутрішні конфлікти, незадоволення з життя і пошуки винних назовні спричинили хвилю неприязні, зокрема стосовно українців. Я б сказала, що вона санкціонована згори, на собі я також це помічаю. Хтось із непольським прізвищем буде десь представляти Польщу чи щось у самій Польщі – ні! Хтось із непольським акцентом виступатиме на польській сцені – часом ключова проблема. Я розумію, що, перш за все, дбають про своїх, тут нема питань, і так повинно бути. Але якщо хтось дає цікавішу ідею, і такою її визнають, а потім не сприяють її реалізації, «ступорять»? Раніше я цього в подібному масштабі не помічала. Але я стараюсь на таких ситуаціях не концентруватися і далі робити своє. На щастя, існують і свідомі люди. Тож свідомість обов’язково переможе.
Однак центральна влада над Віслою не визнає, що погіршилося щось у підході до українців.
Я думаю, це все вляжеться, прийде каяття, прийдуть інші лідери. Щось важливе виясниться, безумовно, між нашими народами, прийдемо до спільної можливості мирного співжиття, вірю. Я думаю про справжній сенс того, що діється тепер, ми дізнаємось трішки пізніше.
Що артистці дає життя і творення в різних країнах?
Свіжість вражень. А також свіжість сприйняття. Те, що «по-комп’ютерному» називається «рефреш». Таке функціонування постійно відновлює. Тоді гострота твого сприйняття дозволяє утримувати єство у творчому стані. Усе єство, а не тільки якусь його частинку. І тоді ти реагуєш дуже яскраво на різні речі.
Є Роксана-музикант, але теж Роксана-есеїст. Звідки й така творча потреба?
У мене прекрасна пам’ять. Я дуже люблю ділитися з друзями історіями, пов’язаними з різними ситуаціями. Потім уже їх описую по-своєму, дещо там додаю. Які саме ситуації? Це спалахи-спогади з дитинства чи якась повсякденна, на перший погляд, ситуація: пригода в черзі, наприклад. Описую свої виступи за кордоном. Я страшенно люблю спостерігати за проявами людської натури, у тому числі «за дитиною в людині». Я завжди цю дитину зауважу і від цього виходжу в контакті. У якомусь моменті я впіймала себе на тому, що в мене є потреба все це «вербалізувати». У ролі остаточного спускового гачка виступив мій тато. Він мені сказав: слухай, якщо ти так барвно розповідаєш, то, може, ти спробувала би це описувати на папері. Я почала зі спогадів з мого дитинства у Чернівцях. Взагалі, у цьому процесі є також момент якоїсь терапії. Коли є ситуації, з якими я не можу собі порадити, щось мені в мені самій не до кінця подобається чи не є зрозумілим і заважає, тоді я беруся за перо. Коли вже все опишу, часто з жартом і дистанцією, то це так, наче б я побувала у психотерапевта й у собі щось побачила і вичистила. Залишається добро, і тоді я вже такою доброю енергією можу поділитися з кимось.
Про таких людей, як ти, часто говорять: посол української культури. Як ти це сприймаєш?
Всі люди мистецтва – посли культури. Я теж. Чим частіше виступаю за кордоном, тим гостріше відчуваю, що значить для мене бути послом української культури. Усвідомлення цього прийшло особливо в останні роки, після подій 2013 – 2014 на Майдані. І тоді, коли я сама стала старшою і поїхала з виступами в Німеччину, Бельгію, Голландію… Нас не дуже там знають. Чорнобиль, Кличко, Майдан, Янукович – і все. Ну, про Майдан знають – це вже колосально. В одному есе я написала про те, чого вони не знають – це достеменної краси української пісні, яка, зрештою, ніколи до кінця не буде виспівана, бо вона безмежна. Часто концертуємо з моїм чоловіком: я – на фортепіано, спів, а він – з аналоговою електронікою. Ми виступаємо на великих фестивалях, де люди приїжджають з усієї Європи. Коли я виходжу і даю їм щось українське, співаю білим голосом, до того ж у вишиванці, то розумію, що вони отримали те, про що й гадки не мали. У них це асоціюється з Болгарією.
Я кажу – ні. Це не Болгарія, це зовсім інше, це – Україна. Тоді розповідаю про мову, про одвічне прагнення волі, яке у пісні передається, про крайку, плахту, запаску, бісер, вишивання…
Там іде постійний наче майстер-клас, і я відчуваю відповідальність за кожен свій звук і слово про Україну, яким я ділюся. Тому свій титул, як це можна сказати, посла української культури, я сприймаю з максимальною, глибоко усвідомленою відповідальністю.
Що твій досвід говорить про сприйняття України на заході Європи?
Тепер, а особливо після Майдану, нашого почало з’являтись більше. Я скажу, чого вже нема. Наприклад, того, що Україна і Росія – це одне і те саме. Не кажуть вже, що ми всі – це Радянський Союз чи Росія, включно з Польщею, бо і таке було. Важливо й те, що перестають говорити так: та куди вам без Росії, вона вам не дозволить. Мене це завжди обурювало, бо ніби чому хтось має нам дозволяти щось. Хоч виходить зараз, що впливи Росії все ще сильні, та вірю, що мій народ неодмінно позбавиться цієї ганебної залежності. Дуже приємно, що мене з Вольфом на фестивалях і концертах уже нарікають українсько-німецьким дуетом, підкреслюючи це при кожній можливості. Нещодавно після виступу, коли я дала один-єдиний твір українською, я отримала запрошення від відомого бельгійського музиканта створити два твори українською мовою, котрі цей музикант обробить і внесе на свою нову платівку. Це треба зрозуміти – є в нас сила, яка просто ще невідома. Але багато тут можна зробити, часом даючи всього 2–3 хвилини музики.
Як ти оцінюєш державну владу над Дніпром щодо підтримки української культури?
У даний момент ситуація дуже нерівна. Загалом, підйом почався, багато доброго діється, але надзвичайно багато й перешкод. Взагалі, перешкоджати розвиткові культури і не підтримувати її – це злочин, особливо зараз.
Потрібні колосальні інвестиції, але, перш за все, у самій державі: починати знаходити цивілізаційні рішення треба з себе. Фінанси тут відіграють величезну роль. Але хто сьогодні в нас має гроші, переважно представники якого саме соціального рівня? Одвічну традицію меценатства з боку багатої інтеліґенції знищено разом з шокуючим процентом самої інтеліґенції. Богу дякувати, залишилися її недобитки благословенні, які все ж таки діють. Загалом, ми піднімаємося з нуля. У багатьох організаторів різних заходів чи власників клубів та ґалерей немає шкали порівняння. Непокоїть те, що вони, переважно, не дуже й хочуть здобувати досвід, десь їхати за кордон, де організаційні традиції вже вкоренилися, і побачити, як воно там виглядає. Проте є й такі люди в Україні, що стараються, долаючи різні труднощі, вчитися і прислухатись до думок більш досвідчених діячів, ніж вони самі. Культуру в Україні гнобили й нищили протягом усієї майже її історії. Ми щойно відкриємо свій потенціал, – спочатку для себе, а потім і для світу.
Можеш розповісти про свою участь у проекті, присвяченому Голодоморові, показ якого запланований у Варшаві?
Це – музична сюїта, яку я створила. Там буде трохи електроніки, багато світла, будуть без’язикі дзвони, у якому виразі – поки що таємниця. Буде й поезія, різного плану літературні роздуми, багато алегорій, тобто тем для роздумів. Тексти – це вже роль Ізи Хруслінської і Петра Тими. Я спочатку думала, що буду писати музику до готових текстів, але вони це зрозуміли зовсім навпаки, і мені дуже сподобалась така ідея. Це буде Україна боса, обдерта й жорстоко позбавлена узурпаторами надії, але й така, у якій народжується надія з безнадійності. Я мушу повністю віддатися цьому проектові, бо інакше нічого не вийде. Нехай лише витримає серце.
Над чим ще тепер ти працюєш?
Ми закінчили з Вольфом працю над «Реквіємом». Це була пропозиція-замовлення німецького мистця Вольфґанґа Лю, знавця найвідоміших світових виконань «Реквієму». Лю створив книгу власних спогадів, видану у формі надзвичайно ориґінального мистецького каталогу. Музичне полотно «Реквієму» є оспівуючим і доповнюючим каталог додатком до нього. Видання каталогу з платівкою щойно з’явилося в Німеччині. Матеріал наповнений звучанням електроніки, саксофона, фортепіано та співом. Цікаво, що я вперше співала там латиною – щось неймовірне ставалося з голосом, з усім моїм єством. Я ледве спала тоді ночами: хотілось мені якнайшвидше вернутися до мікрофона. «Реквієм» асоціюється з поховальною месою, у православному обряді це – панахида. Але саме слово «реквієм» означає спокій або мир. А чого, як не миру, нам бракує зараз? Ось композиція наша й набула досить-таки життєствердного характеру. Ми обов’язково хочемо виконати «Реквієм» у Польщі і ширше, хоча спочатку це мала бути лише студійна праця.
Ми з Вольфом започаткували в Німеччині «Країну звуку», щойно орендували приміщення і все обладнується. Там буде постійно діюча виставка звукових скульптур Вольфа, а також відбуватимуться концерти, інші виставки, творчі зустрічі. У нас буде можливість запрошувати всіх, хто нам подобається. Все це й соціально обґрунтоване, адже місця такі безумовно поєднують людей у добрій енергії. У мене є бажання при «Країні звуку» відкрити спільно з Вольфом, а також і мій особистий, клас для, не хочу цього називати навчанням, обміну досвідом. Ідеться про те, щоб приходили до нас люди, які не тільки хочуть вчитися музиці, співу, гри на інструментах, але й просто проводити творчо час. У моїх планах є також закінчити курс музикотерапії. Працюю над програмою, яка базується на єврейській поезії авторів українського походження, у перекладі на польську мову, а також частково на ідиш. Багато кого з авторів знищив Сталін. Я хочу показати цю програму, перш за все, у Польщі та Німеччині. І, безумовно, важливе місце в праці займає аванґардна поезія Ярослава Павуляка. Це – як власна дитина, постійно вимагає до себе уваги. Я хочу, щоб мої твори почуло якомога більше людей, планую виступити також у кількох джазових клубах у Польщі. Я вже зробила кілька перекладів на польську мову цієї поезії і вірю, що за посередництвом музики люди сприймуть і слово.
Коли філія «Країни звуку» буде в Польщі?
Ми пробували і працювали над тим рік з двома чарівними і дуже енергійними жінками. З нашою ідеєю ми дійшли до заступника міністра культури та після цього… відбулися в Польщі парламентські вибори. У нас це діло «заступорилося». Я б не хотіла сказати – померло, бо це занадто патетично, і не треба таких вироків видавати. Тож коли-небудь часи поміняються, а нам потрібно своїми діями ці позитивні зміни провокувати. ■
