Степан Мігус ■ РОЗМОВА ■ №52, 2014-12-28
Розмова з Віктором-Мареком Лейком, уповноваженим маршалка Вармінсько-Мазурського воєвідства у справах національних та етнічних меншин
Степан Мігус: Ви безперервно, вже понад двадцять років, у ролі уповноваженого у справах національних меншин, спершу як представник ольштинського воєводи, а пізніше і дотепер – маршалка Вармінсько-Мазурського воєвідства. Не маєте цього досить?
Віктор-Марек Лейк: Однозначно ні, тому що співпраця з національними меншинами – це певність, що завжди трапиться щось нове, цікаве, вартісне. Наші меншини дуже активні, вони постійно пропонують нові проекти, помисли, дії, акції. І хоч минуло двадцять років співпраці, я почуваю себе у формі та з приємністю продовжу свою роботу, якщо буде на це воля нової (після осінніх самоврядних виборів) воєвідської влади.
Представники найбільш численних національних меншин реґіону – української і німецької – під час минулорічних засідань Комісії національних та етнічних меншин Сейму Польщі, які проведено на Вармії і Мазурах, в один голос висловлювалися про Вас, як про свого представника. Чим Ви собі на це заслужили?
Хочу підкреслити, що я однаково відношуся до інтересів маршалка і національних та етнічних меншин, і вірю, що вони співпадають. Однак пропоную глянути на це дещо по-іншому. В демократичній системі більшість завжди перемагає і завжди має рацію. Щоб меншини добре себе почували, повинні бути створені певні преференції. І в цьому розумінні я, до деякої міри, намагаюся це робити, тобто виносити проблеми і потреби національних меншин. Намагаюся усвідомлювати більшості, що меншинам належиться дещо більше від того, що їм пропонують, бо в демократичному суспільстві в умовах рівноправності громадян більшість завжди може перемогти.
Говорять, що Ваш погляд на проблематику меншин виникає з того, що й Ви сам – представник меншини, при чому найменшої, мазурської. Мазури, давні автохтонні господарі цієї землі, що тепло прийняли вигнанців Операції «Вісла», становлять дуже малу корінну групу мешканців нашої спільної нині країни. Дехто жартує, що з мазурів залишився тільки Віктор-Марек Лейк, і може ще дехто?
Справді, серед усіх національних та етнічних меншин мазури і варм’яни становлять дуже нечисленну групу. Сьогодні на Вармії та Мазурах залишилося коло чотирьох тисяч мазурів і дві з половиною до трьох тисяч варм’ян. Це справді невелика група як на країну, яку звати Вармією і Мазурами. Не без сатисфакції хочу сказати, що мазури почуваються тут нині добре. Це зрозуміло, бо ж ми живемо в себе, ці краєвиди і тотожність маємо в собі. Хоч нас і не так багато, то оцінюю, що ми все-таки справедливо помітні в нашому з діда-прадіда реґіоні.
Лиха доля, яка зустріла українців, вирваних з корінням зі своєї батьківщини, виявилася деякою мірою пов’язана з мазурами. Поки відбувся ексодус мазурів, Ваших співбратів, у Німеччину, ті ж самі комуністи, які насильно пригнали в країну тисячі озер майже шістдесят тисяч українців, планували депортувати мазурів у спорожніле після Операції «Вісла» Надсяння, передусім у Бескиди. Це ще мало досліджена тема. Що Ви про це знаєте?
Коли професор Анджей Саксон з Торунського університету Миколая Коперника досліджував проблематику національних меншин, в архівах ЦК ПОРП знайшов у документах нотатки, в яких була описана концепція переселення 1952 р. мазурів на територію Бескидів. Це свого роду обмін населенням: українців у рамках Операції «Вісла» – на Вармію та Мазури, а мазурів – у Бескиди. На щастя, ця загроза кінець кінцем не була здійснена. Як здогадуюсь, тодішній комуністичній владі, яка не мала успіхів у процесі верифікації мазурського автохтонного населення, більшість якого не захотіла підписати документа про лояльність до тієї влади, а заодно і карти польського громадянства, ішлося про вирішення цього питання в інший спосіб. Комуністи, яким не вдалося примусити мазурів підписати декларацію про польську національність, вирішили насильно переселити мазурів у чуже їм бескидське середовище.
Недавно в моїх родинних документах, які стосуються сімейної спадщини, я знайшов заяву-декларацію моєї мами з 1952 р. на видачу внутрішнього паспорта. І в цьому документі, що мене здивувало, була рубрика з питанням про національність. Мама вписала польську, бо народилася у Варшаві. Натомість у наступній, у якій була вимога національної декларації після вінчання, написала – «німецька». Хочу нагадати, що це був 1952 р., а мама вийшла за батька 1948 р. Отже це доказ, що мій батько не піддався верифікації, і в польській документації був записаний, як німецький громадянин. Моя мама, виходячи за нього, хоч і дивно, також стала німецькою громадянкою. Це показує складність тих часів. Одночасно хочу підкреслити, бо Ви раніше стверджували про добрі взаємини між українцями і мазурами, воно так було насправді. Однією з причин прихильного ставлення була спільність долі. Українці на Вармії і Мазурах почували себе гнобленими вигнанцями, чужими. Після війни так склалося, що й мазури на власній землі почувалися чужими. І це спільне нещастя зближувало ці обидві групи.
Вармінсько-Мазурський реґіон (у чому й Ваша велика заслуга) представляють нині в Польщі, а навіть у Європі, як взірець дружнього співіснування більшості з різними національними та етнічними меншинами. Ви погоджуєтеся з такою оцінкою?
Передусім треба сказати, що це заслуга самих національних меншин, бо вони знайшли свої життєві шляхи, побудували нове майбутнє в середовищі зовсім іншого реґіону; по-друге, велика частина інтеліґенції, яка вийшла зі середовищ меншин, передусім української, а потім і німецької, намагалася віднайти спосіб на життя серед польської більшості. Знайти спосіб порозуміння, співжиття, співдій. Таланти, здібності і вірність своїй національній приналежності стали вирішальними в тому, що польська більшість прийняла українців і німців, оцінюючи те, що вони вміють, а не те, звідки вони походять. Сьогодні в публічному житті нашого реґіону маємо багато представників різних національних меншин, також української, на експонованих посадах. Вони вміють добре працювати в установах, справно управляти ґмінами чи успішно працювати в бізнесі і керувати солідними фірмами. Саме це вирішувало, що в нашому реґіоні всі ми шануємо один одного, бо поціновуємо порядність, уміння і таланти інших мешканців.
Чи національні та етнічні меншини внесли великий вклад у різноманітний розвиток на Вармії і Мазурах? Які досягнення, ініціативи, доробок Ви поставили б на перше місце?
Насамперед треба сказати, що культурне життя меншин, – різного роду ініціативи, фестивалі, зустрічі, театральні огляди, виставки, – дуже багате і різноманітне в нашому реґіоні. Факт, що цих заходів так багато, в першу чергу –, заслуга і клопітка праця самих діячів меншин: чи то з ОУП, чи німецьких товариств. Це ж вони є ініціаторами згаданих проектів і самі їх здійснюють. Публічна влада, воєвідське або інші самоврядування часто надто малою мірою підтримують ці ініціативи. Користуючись нагодою і дякуючи українському середовищу, діячам ОУП за велику активність, хочу підкреслити ще одне: це ви допомогли німецькій меншині посмілішати і вийти з різного роду проектами поза своє середовище. Це дуже важлива допомога, бо у 90-ті роки німці були закриті у власному середовищі і старалися не виходити назовні. Завдяки українським заходам, на які ви запрошували і представників німецької меншини, вони вийшли до широкого загалу мешканців реґіону. Найважливішим прикладом цього є вже вісімнадцять років організований – з участю практично всіх меншин реґіону – Міжнародний музичний фестиваль «Під спільним небом». Дякую теж лідерам Ольштинського відділу ОУП за одну з кращих ініціатив у нашому реґіоні. Це Міжнародні телерадіофестивалі «Калинові мости», які представляють і популяризують складний вид журналістської праці – теле- і радіорепортажі. На згаданих фестивалях особливо сильна репрезентація журналістів практично з усіх реґіонів України. Це найкраща останніми роками ініціатива, що показує різноманітну Україну, яка, однак, у значній своїй більшості прагне до спільного європейського співтовариства. Також завдяки перебуванню в нас кількадесяти журналістів з України, а й з інших країн, вдається всесторонньо представити життя сучасної Польщі, що, сподіваюся, допомогло чимало українців переконати у правильності вибору Україною шляху до демократичної Європи. Такі ініціативи, як «Калинові мости», просто найбільш вартісні, бо будують справжні мости між народами, громадами, реґіонами. Цього роду проекти заслуговують на найвище визнання. Ще додаткового визнання заслуговує наполегливість організаторів у здійснюванні цього багаторічного проекту. Робити це в нинішній час – нелегко. Як виявляється, замало матеріальних засобів і людей, які хотіли б і вміли це здійснювати, та ще й на додаток, громадським чином. Після двадцяти років мого функціонування на цій посаді, стверджую, що це було б неможливо без активності діячів ОУП. Чесно кажучи, я стою побіч і деколи включаюся, якщо є потреба допомогти. Відверто можу сказати, що я щирий речник усіх національних меншин і всіх активних, у доброму розумінні, людей, які хочуть у цьому реґіоні, наповненому різними національностями, щось корисне зробити.
Солідною таки ложкою дьогтю бувають час від часу антиукраїнські, антименшинні прояви, які мають іноді місце, наприклад, плакати в Поленчі коло Бартошиць чи нацьковування офіційних органів на Комплекс шкіл з українською мовою навчання в Ґурові-Ілавецькому. Це тим більш болісне, що нині Україна веде війну з аґресором. З чого це береться?
Якщо появляються якісь антиукраїнські плакати, написи чи вислови, то передусім треба звернути увагу на те, хто це робить, хто висловлює такі погляди. Чи є це політичні вислови крайніх правих середовищ, відверто націоналістичних груп, бо також від цього залежать прояви ненависті. На щастя, в нашому реґіоні такі ситуації марґінальні. І все ж, якщо до таких ситуацій доходить, по-перше, треба повідомляти державні установи, у цьому випадку – поліцію і прокуратуру, щоб ефективно охороняли закони Польщі та її громадян і знаходили винуватців, а по-друге, публічні особи повинні однозначно засуджувати цього роду дії. Маю на думці й антисемітські вислови, малюнки на стінах чи побиття іноземців, що кілька разів траплялося. В цьому випадку публічна влада негайно повинна публічно і відверто критикувати авторів, спротивлятися цього роду негідним діям, бо відповідна поведінка публічної влади є дуже важливою для мешканців. Мешканці не мусять розуміти всіх історичних процесів чи політичних справ, які відбуваються, натомість публічні особи мають обов’язок займати в таких ситуаціях однозначну позицію.
Ви в питанні торкнулися значно ширшої проблеми – польсько-українських відносин, а також цієї воєнної катастрофи, яка має місце на Сході України внаслідок російського наступу. Отож, для мешканців Центральної Європи, отже і для поляків те, що сталося цього року в Україні, – це тотальний шок. Ми ще собі не усвідомлюємо, що сталося. А сталося те, що одна з великих європейських держав заперечила післявоєнний лад, який ґарантував загальноєвропейську безпеку. Усім нам здавалося, що кордони безпечні, що всі країни мають право до стабільності, свободи і незалежності, господарювання у себе, як хочуть, наладнання зв’язків з тим, з ким хочуть, і проводження політичного та громадського життя, яке їм найбільш відповідає. Раптом хтось вдерся і сказав: «ні, тепер ми це шахове поле поміняємо, бо нам так подобається, бо так хочемо». Це шок для всіх. Навіть досвідчені політики в Західній Європі неспроможні зрозуміти, що насправді сталося. Я з нашої, польської сторони хочу сказати, що, на щастя, і це добре видно, симпатії до українського народу, який нині в дуже скрутній ситуації і в стані війни, є великими і переважають у польському суспільстві. Ці марґінальні історії, які мають місце, треба засуджувати, натомість слід пам’ятати, що симпатії, прихильність і солідарність з Україною є повсякденними.
Восени відбулися самоврядні вибори. Поділ сил у самоврядних структурах, зокрема на Вармії та Мазурах, дещо помінявся. Як це може вплинути на ставлення до національних меншин?
Ця коаліція, яка вже практично керує Вармінсько-Мазурським воєвідством, маю на увазі коаліцію Польської селянської партії і Громадянської платформи, а раніше Громадянської платформи і Польської селянської партії, ґарантує добру співпрацю з національними та етнічними меншинами. Уже сформувалася комісія національних та етнічних меншин 5-го скликання Сеймику Вармінсько-Мазурського воєвідства. Головою Сеймику став Пйотр Жуховський, віце-міністр культури і національної спадщини, дуже компетентна людина в ділянці культури та відома з того, що підтримує архітектурні пам’ятки, особливо релігійні будівлі, нашого реґіону. Маршалком воєвідства обрано Ґустава-Марека Бжезіну, раніше віце-маршалка. Можу запевнити, що добрі умови для співпраці нашого cеймику з національними меншинами і далі залишилися. Треба нам радіти, що в цьому питанні маємо стабільну ситуацію.
