Ігор ІсаєвПОГЛЯДИ№6, 2018-02-11

У наддніпрянській Україні є стара, ще поганська леґенда про Рахманський Великдень. Десь далеко, за сімома морями, живуть праведні люди, рахмани. Їх ніхто не бачив, а вони самі настільки далекі від світу, що не знають навіть, коли Великдень. Тому в Україні на Великдень шкаралупку від крашанок викидають у річки – і коли ця шкаралупинка припливає з України до рахманів, вони святкують свій, Рахманський Великдень.

Ігор Ісвєв
Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.pl

У мене є сусідка, і я підозрюю, що вона – рахманка. Вона самотня, досить ізольована від світу, проте має богобоязний вигляд, завжди приємно вітається і дуже обережно обурюється на те, що інший наш сусід курить на балконі.
Хоч насправді куріння сусіда її неймовірно дратує.
Вона дуже часто на нього дивиться з вікна, а потім незадоволено і з тріскотом зачиняє кватирку. Я навіть думаю, що якби сусідці дали в руки кулемет, вона би всіх курців перестріляла. Або, як кажуть мовою Інтернету, «забанила».
Проте світ стає чистішим і правильнішим навіть без моєї сусідки.
Адже рахманів у нашій коханій Польщі значно більше. Вони, непомітні, зранку вшанують своїх богів і заповіді, а ввечері вмикають світло й Інтернет і починають тихенько натякати світові на свою присутність.
Оце наприкінці січня до польських рахманів припливла шкаралупинка з України. Вони її давно чекали, адже у їхніх скрижалях написано: «Ось прийде пророк, і прийме Сейм „пеналізацію бандеризму”, і буде всім нам щастя. І рай. Тоді ви всю цю шкаралупку, яка століттями до вас припливала і сповіщала про Великдень, зможете гуртом в один день депортувати в Україну».
І зраділи рахмани. Вони почали сповіщати українцям, – котрі, як відомо, неправильно святкують Великдень, – що відтепер їхній пророк прийшов і приніс їм «пеналізацію». Тому всіх українців – депортують, їхні організації – заборонять, їхні установи – замкнуть.
А щоб не було сумнівів, рахмани почали писати це в Інтернеті всім українцям у Польщі, про яких коли-небудь читали. Я сам отримав з півсотні таких радісних вісточок. Зокрема від досить знайомих мені людей, котрі теж виявилися рахманами. «Чому, – запитав я свого варшавського знайомого, уродженого в Бидґощі, – ти вважаєш, що можеш тепер наказувати мені забиратися з Варшави в Україну?». – «Бо це свобода слова!», – відповіла мені його дружина, іноземна громадянка, доктор історичних наук.
«Свобода слова – це ж тоді, коли не лише тобі дають говорити свою правду, а й іншим?» – засумнівався тоді я. Чи це тоді, коли на правду інших ти відповідаєш: «Не пашталакай, а краще взагалі забирай валізку з нашого рахманського краю!».
«А дійсно», – погоджуються рахмани з Інтернету. – «Свобода – це коли я можу вільно вислати вашу шкаралупу назад. Що вона вносить у наше рахманське життя, крім того, що сповіщає про Великдень? Сміття ж купа за кільканадцять століть зібралося, стоїть оно, розкладається!».
«Або ще краще», – піттакує інший рахман, – «свобода – це змусити вас оту всю шкаралупу самим визбирати. А ми тим часом підемо і спокійно паску їстимемо. З рахманським сиром і шинкою».
І тут уже малюється богобійна картинка, гідна зображення на якійсь рахманській іконі: сидить оце сім’я рахманів на Рахманський Великдень, розговіється. Біля них, навколішках, кілька жінок у благеньких вишиванках, шкаралупинки з підлоги підбирають, поглядаючи на спаковані біля дверей валізки. Жінки кудись квапляться – видно тому, що на задньому плані ікони, праворуч, стоїть автобус із табличкою: «Останній на Львів». Тим часом ліворуч рахмани в уніформі опечатують якусь чудернацьку будівлю зі східним хрестом нагорі та забивають дошками вікна будинку з якимись написами кирилицею.
– Дивовижа яка! Ну тепер заживемо! – вигукують рахмани.
І зажили.
Шкаралупки з України більше не припливають. Немає більше Рахманського Великодня, бо невідомо, коли він.
Сумно якось у цьому рахманському раї. Хоч і сміття зі шкаралупок нема, зате немає ні пасок, ні гаївок, ні шинки. Але, погодьтеся, це був самостійний вибір. Свобода віровизнання. Рахмани вірили і йшли саме до такого раю.
От і сидять тепер у ньому до кінця віку.
Адже йдуть лише до раю, а з нього не вертаються. І самого раю не змінюють і не реформують.
А пекло, хоч і близько, та ходити слизько. ■

Схожі статті