Ігор Ісаєв, головний редактор Мультимедійного порталу PROstir.plПОГЛЯДИ№31, 2017-07-30

У Венесуелі від січня не вщухають багатотисячні протести проти диктатора Ніколаса Мадуро. На одну з квітневих демонстрацій у Каракасі прийшли понад мільйон громадян. При цьому з протестувальниками розправляються «колектівос», тамтешні «тітушки», а жертви їхніх кривавих і жорстоких лінчів рахуються на десятки. У країні нема що їсти, бо зламалася вся система постачання харчів, Мадуро в усьому звинувачує зовнішніх і внутрішніх ворогів, і при цьому його влада зміцнюється. Ось чому.

До смерті попереднього диктатора, Уґо Чавеса, Венесуелу вважали, – принаймні пересічні латиноамериканці, – однією з найбагатших країн реґіону. Сюди, до держави з величезними нафтовими родовищами, приїжджали сотні тисяч заробітчан з Колумбії, Еквадору чи Перу. Та система, зав’язана на одну людину, почала проламуватися ще за Чавеса, а за Мадуро все змінилося просто-таки діаметрально. У країні, життя в якій ще кілька років тому було мрією для багатьох сусідів, нині близько половини населення відпрошується з роботи, щоб знайти їжу, а понад половина і так лягає спати голодною.
Влада президента, – дарма, що всі венесуельські стіни обписані фразами «Геть, Мадуро», – тримається на військових і парамілітарних одиницях, «колектівос», яким усе дозволено. Зокрема, грабувати суспільство. Солдати чи поліцейські – вони, як і більшість венесуельців, – жебраки, однак грабіж протестувальників є для них важливим способом поповнення власного родинного бюджету. Вони забирають усе: гроші, цінності, телефони, навіть одяг. Нещодавно в одного з протестувальників військо вкрало пару черевиків. Про стан венесуельської економіки ці вкрадені черевики свідчать краще, ніж будь-які соцопитування.
Далеко не кожен демонстрант, що виходить на протести проти Мадуро, після перемоги над диктатором збагатиться. Проте кожен поліцейський, солдат чи «колектіво» у найкращому випадку стане ніким. Перетворивши правоохоронців на бандитів і спільників, Мадуро знищує майбутнє країни, проте зберігає свою владу.
Історія про Венесуелу – це історія про дві речі: по-перше, владу навіть найбільш знавіснілої людини можна тримати безкінечно довго, зробивши ставку на групку затятих прихильників. По-друге, країну економічно успішну, – нехай і як вона швидко не процвітає, – можна вмить перетворити на руїну, а колишній середній клас і багатіїв – на жебраків, які просто-таки дослівно канючать на звалищах. І вже не з Колумбії у Венесуелу, а з Венесуели в Колумбію потяглися тисячі людей у пошуках прогодування.
Це історія і про нас, українців у Польщі. У випадку цілковитого підпорядкування польських судів міністрові юстиції, він же – генеральний прокурор, на що спокусилася в липні правляча «Право і справедливість», втратимо теж ми, і то одними з перших. Роками офіційні чиновники виправдовуються перед нацменшинами – мовляв, нетерпимості проти вас нема, от тільки подивіться на статистику злочинів з мовою ненависті. Тепер же цю статистику можна буде легко підкрутити в мінусовому напрямку, урочисто оголосивши: ніхто в нас нацменшини не зачіпає, вони наговорюють на он яку гарну владу, більше того, а чи не забагато прав у наших нацменшин?

Те саме стосується міґрантів з України. Досі дорогою апеляції можна було відхилити чи бодай злагодити будь-­яке рішення воєводських органів з забороною перебування тощо. У цьому спеціалізувалася низка адвокатів, які вже навчилися вигравати справи проти воєвод. Невдовзі такі процеси можуть стати фарсом із завідомо знаним рішенням.
Ми дійсно опиняємося у щораз критичнішій ситуації. Сотні озброєних людей охороняють наші процесії, нас публічно атакують зі щораз вищого й вищого рівня. Протести польської опозиції й близько не нагадують мільйонних маршів у Венесуелі, проте правоохоронна, а невдовзі також і судова система опиняться в руках кількох людей з «Права і справедливості». Щоправда, у прихильників партії виникатимуть запитання – а чому ще не все є так, як ми хочемо (а так, як вони хочуть, не буде ніколи). Тому тепер для продовження влади партії потрібні будуть лише ідеологічні вороги, на котрих можна буде перекидати відповідальність за те, що десь ще «добрі зміни» не настільки швидкі, як того хоче «народ».
І цими ворогами серед перших станемо ми. Занизькі зарплати в поляків? – Так це «дешеві» українці приїхали. Надто дорого у крамницях? – Так це ті, зі Сходу приїжджають і скуповують усе. Нема грошей у бюджеті? – Так це підприємці українців улаштовують і не платять податків. Історія у школі викладана не так, як треба? – Так це українське лобі увійшло у змову з зовнішніми чинниками і не дає написати «всієї правди».
Поляризація в суспільстві Польщі – проґресує, і в неї вже виштовхують групи людей. Навіть без волі цієї групи. Помилково думати, що ми зможемо залишитися осторонь усіх польських процесів найвищого політичного рівня. Ми як меншина вже опинилися на самому вістрі великої польської політики, адже про нас говорять і нам погрожують міністри нинішнього уряду. Тобто хотіли ми на це вістря лізти чи ні, ми там є, і це факт. Це вістря може нас проколоти, якщо будемо пасивними, а може й допомогти донести наші проблеми до ширших суспільних груп.
Невдовзі, вже наступного року, вибори до органів місцевого самоврядування. Це важливі вибори для нас, як меншини, що мешкає в багатьох реґіонах Польщі. Діячам громади, безсумнівно, надходитимуть пропозиції від різних партій. На жаль, у минулі роки було так, що частина кандидатів погоджувалася на пропозиції тих політичних сил, які на центральному рівні не зовсім сприяли українцям, радше навпаки, сіяли проти нас ненависть. Цього разу напруження в Польщі – значно більше, ніж під час минулих виборів, і ніхто не скаже, чим це напруження може закінчитися. Хто ж у січні 2014 р. в Україні знав, що через кілька місяців почнеться неоголошена війна? Варто обережніше підходити до партійних пропозицій, а може навіть навпаки: самим звертатися з пропозиціями до різних партій. Це партії потребують нас, а не навпаки. Не станьмо добровільно вояками якогось чергового польського «Мадури», бо блискавично можемо залишитися ніким. ■

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii