Мирослав Левицький ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №46, 2016-11-13
Перебуваючи у Львові, я 12 вересня побував на презентації спогадів владики Григорія Хомишина «Два царства» у палаці римо-католицьких архиєпископів на вулиці Винниченка.
У пропонованій українському читачеві книжці владика Хомишин різко виступив проти митрополита Шептицького, звинувачуючи його в націоналізмі…
Одним з учасників цієї конференції-презентації був «незалежний вчений» Адам Кульчицький з Ряшева, який назвав себе людиною двох культур. Проте і він, як і головний упорядник «спогадів» Влодзимеж Осадчий, нібито з Люблина, з Католицького університету (KUL), нібито з Луцька, говорив про згубну роль «українського націоналізму», що відроджується при активній підтримці нинішньої влади.
Не пам’ятаю, котрий з них сказав, що ліквідація москалями УГКЦ була наслідком недолугої церковної політики Шептицького, який «загравав» з православ’ям. Великий «церковний муж» (поляки на цьому заході називали його весь час «біскуп Ґжеґож»!!!) Хомишин, блаженний Kościoła Powszechnego, вів УГКЦ до з’єднання з Kościołem Powszechnym. Звичайно, ані словом не згадано тут про такі «подвиги» Хомишина, як заборона учням бурс у Станіславівській (нині Івано-Франківській) єпархії не тільки брати участь у святкуванні 100-річчя Тараса Шевченка, а й вішати на вікнах бурси емблеми, видані до того ювілею…
Інших «подвигів» того «блаженного Kościoła Powszechnego» тут не буду вже згадувати.
Про націоналістичне засліплення
На презентації багато сказано про те, що Шептицький потурав українському націоналізмові. Якби не його «націоналістичне засліплення», якби він слухав «тверезого голосу», Хомишина, то не було б Волинської трагедії 1943 р. Але як Шептицький міг вплинути на події на православній Волині, куди його митрополича влада не доходила? Організатори презентації «Двох царств» вдавали, що не почули того запитання…
А. Кульчицький з Ряшева сказав, що в Україні не було б такої неадекватної реакції на «волинські» постанови Сенату і Сейму Польщі, якби не істерика, яку з цього приводу вчинило ОУП! А взагалі, українці ще не доросли до розуміння доленосного характеру таких постанов…
Шок від цих слів став ще більшим, коли я прочитав, що А. Кульчицький чи то очолював, чи й нині ще очолює ряшівську структуру ОУП!..
Звичайно, що йому дозволено «захищати» постанови Сейму і Сенату РП. Коли українці піднімали тему, то Влодзимеж Осадчий, наче зміючка, сичав: «не на тему»… А коли Степан Давимука, один з колишніх керівників Львівщини, кількаразовий депутат парламенту сказав, що все дійство з виходом «Двох царств» і галасом, який навколо цього видання твориться, дуже нагадує кагебістське спецзамовлення, то пан Осадчий підскочив, наче ошпарений, та вирвав у Давимуки мікрофон. Ще й пригрозив йому судом за образу і підрив репутації. Це зафіксовано на фотографії.
Стиль путінських пропаґандистів
У той момент ведучий, з яким мені вперше довелося зустрітись, нагадував дресированого собаку в панському палаці… Виривання мікрофона ніяк не личить професорському титулові. Хоч не можна виключити, що це пан з кола так званих «подвуркових професорув». Справа в тому, що після шокуючої презентації 12 вересня я звернувся до двох авторитетних українських істориків – київського та львівського – з проханням висловити думку про історика Осадчого. На моє здивування, обидві особи, до яких я звертався, сказали, що не знають такого імені в історичній науці… Тоді почав я власний пошук. Але ні український, ні навіть російський сеґмент Інтернету не знаходять такого імені. А в польському він рясно з’являється. І в друкованій, і у версіях відео інтернетного простору. Головна його тема – проповідь у стилі путінських пропаґандистів про загрозу для Європи «українського націоналізму», що нібито нині відроджується. Якщо бути об’єктивним, то «український націоналізм» не йде у ніякі порівняння з польським націоналізмом, який сьогодні набирає сили. Правда, у Польщі це явище названо патріотизмом, зміцненням національної ідентичності…
Чому українцям відмовляють у праві формування власної національної ідентичності? З таким питанням часто мені доводилось зустрічатися під час 13-денного перебування у Львові. Вперше воно прозвучало 6 вересня на львівській презентації унікальної книжки Миколи Горбаля – роману-пророцтва «Повернення». Потім його ставили на зустрічах мистці і літератори. Останній раз воно прозвучало передостаннього дня моєї присутності у Львові на Львівському книжковому ярмарку. Правду кажучи, то я його спровокував, переглядаючи, здається, єдиний цього року стенд з польською літературою. Коли запитали, що мене цікавить, я відповів, що шукаю книжку, яка дозволила б мені зрозуміти, що штовхнуло Польщу до прийняття ганебних постанов про «геноцид».
– Ви тут такої книжки не знайдете. Це не наш профіль. Але це наш сором, це видимий знак безумства нинішньої влади. На своє оправдання хіба тільки можемо сказати, що ми особисто за цю владу не голосували…
На жаль, не всі думають так, як присутні на львівському книжковому ярмарку видавці з Польщі. Тому ми маємо страшні явища. До них належить безпрецедентний випадок, коли на презентації «Двох царств» колишній дисидент, поет і перекладач, лауреат Шевченківської премії Ігор Калинець удостоївся «високих епітетів» – «ганьба». І за критичну оцінку того, як «грає» на критиці «українського націоналізму» В. Осадчий, і за критику до передмови до книжки-конфронтації єпископа Хомишина та митрополита Шептицького, яку написав римо-католицький владика-пенсіонер Мар’ян Бучек (уродженець південного сходу Польщі, від 16 січня 1991 р. працював в Україні). Від кількох осіб я чув, що це страшна передмова у дусі применшення постаті митрополита Шептицького. Однак я її не читав, тому не можу коментувати. За цю книжку віддати 270 гривень – це трохи забагато, як на українські реалії. Такого ж об’єму, формату і на такому же папері публікація Олі Гнатюк коштувала на книжковому ярмарку 100 гривень…
Де науки Івана-Павла ІІ?
І. Калинець закликав у побудові українсько-польських стосунків керуватися науками папи Івана-Павла ІІ. Не всі його почули. Як з українського боку промовці стали нагадувати, що «волинська» постанова парламенту Польщі руйнує те, що за останні роки зроблено на ґрунті українсько-польського порозуміння, пан Осадчий ляпнув щось, від чого волосся стало дибом. Цитую з пам’яті, бо диктофон на цій презентації не працював: «Якщо ви хочете говорити про постанову Сейму Польщі, якщо ви хочете прославляти український націоналізм, то палац римо-католицького єпископа – не місце для таких думок. Ви можете собі зорганізувати або знайти інший форум для таких розмов. Але мене там не буде. Я не ходжу на зібрання, де збираються дикуни…».
Про багато що говорять ці слова. Від них стає страшно. Ще страшніше, що згадки «про дикунів» не помітив головний господар зустрічі – владика-пенсіонер М. Бучек. Якщо врахувати слова С. Давимуки, що саме владика Бучек був одним з тих, хто активно виступав проти процесу проголошення митрополита Шептицького блаженним, то зрозуміло, чому нині, коли триває беатифікаційний процес, виходить книжка спогадів «великого» «українського праведника», який забороняв учням іти на шевченківське свято – Ґжеґожа, яка його протиставить «запацьканому» в «український націо-налізм» митрополиту Андреєві Шептицькому… Залишається актуальним поставлене українським політиком та професором Степаном Давимукою запитання: Хто за тим стоїть? На вище згаданій презентації відповіді так і не було. Всю критику на свою адресу владика Бучек сприймав з неприхованою іронією. А так уже без іронії, то дуже дивним є факт, що спогади владики зі Станіславова виринули в Польщі. І саме під час беатифікаційного процесу. Нині найбільше в тому, щоб митрополита Шептицького не проголосили святим, зацікавлена Москва. Це один з фронтів її гібридної війни. А висновки робіть самі.
Ще одним підозрілим моментом, а навіть провокацією, можна вважати забризкані коричневою фарбою настінні зображення захисника України з зони АТО і воїна УПА, якими прикрашена трамвайна зупинка між вулицями Коперника і Дорошенка у Львові. Звичайно, що залиття фарбою цих постатей можна би вважати хуліганством місцевих «путенят», якщо б не одна деталь: на наступному настінному малюнку, який важко прив’язати до міста Вроцлава, є напис: «Рozdrowienia z Wrocławia». В Інтернеті на Ютубі часто лунають заклики їхати в Україну та демонструвати там, що Польща не погоджується з українською історичною політикою. Тому не можна виключити, що фарба на образах українських воїнів має вроцлавське, а не путінське коріння…
Багато запитань
В Україні все це породжує багато запитань, хоч влада, щоб не допустити конфронтації з поляками, не дає їм розвитку. Проте їх ставлять письменники, публіцисти. Під час мого теперішнього перебування у Львові я мав змогу ознайомитися з унікальною книжкою Володимира Чабана «Битва у Пикуличах», яку нещодавно (у серпні 2016 р.) видало видавництво «Каменяр». Хоч назва книжки навіяна подіями, які мали місце у травні 2016 р. в Перемишлі та в Пикуличах, це книжка про проблеми двосторонніх стосунків. На основі джерельного матеріалу поставлено питання, чому в Польщі визнають нормальним, коли німецький чи чеський погляд на одні й ті ж події не співпадає з польським, а від українців вимагають без застережень прийняти польський погляд?! На основі джерельного матеріалу поставлене питання про колабораціоністів і героїв. Оскільки нині у Польщі на багатьох ім’я Степана Бандери діє, як червона плахта на бика, то В. Чабан проводить паралелі між Бандерою і Пілсудським. У тому порівнянні Пілсудський програє. Саме він, а не Бандера, відповідає усім критеріям міжнародного терориста. Це він підписував, замовчуваний нині у Польщі договір про дружбу з Гітлером. Це його Гітлер вважав великим другом. На основі договору про дружбу з Гітлером учасники замаху на міністра Пєрацького, які втекли до Німеччини, були арештовані та депортовані до Польщі.
Україна не вимагає від поляків викинути його ім’я з історії, не вимагає знести його пам’ятників. Проте домагається, щоби поляки перестали втручатися в те, кого українці повинні вважати своїм героєм. Підняті в книжці «Битва у Пикуличах» питання дають цікавий матеріал для ведення дискусії на тему польсько-українських стосунків. У книжці цитуються знані польські постаті, які доводять, що шлях загострення відносин з Україною є самогубним шляхом поляків. ■
