Розмовляв Павло Лоза ■ КРИНИЦЯ ■ №26, 2013-06-30
Вони познайомилися ще тоді, коли в Польщі не було моди на Україну. Сьогодні Іза та Петро створили польсько-українське подружжя і виховують двоє дітей. «Ми не намагаємося посилювати антагонізму, а навпаки, уникаємо різноманітних ситуацій, які могли б викликати національні непорозуміння всередині нашої сім’ї», – говорить Іза Вевюрка.
Павло ЛОЗА: Два роки тому в Польщі проходив Національний перепис населення, в якому можна було переписатися через Інтернет. Чи ви скористалися такою можливістю.
Іза ВЕВЮРКА: Звісно, що так. Мій чоловік зазначив українську національність, а я польську. Натомість коли йдеться про дітей, як собі пригадую, чоловік подбав, щоб в анкеті була зазначена українська національність.
Коли йдеться про мій перший контакт з українською меншиною, то все взяло початок від знайомства з моїм чоловіком: я почала відвідувати українські заходи – концерти, «Маланки», фестивалі та багато іншого. Маю відкритий світогляд, тому, очевидно, це мені сподобалося. То був 2001 рік, тоді в Польщі ще не було моди на Україну, вона стала популярною через чотири роки, тобто після Помаранчевої революції. Мені вдалося випередити моду, бо я до української культури наблизилася раніше.
Тобто?
Ми ходили на українські концерти, тоді я полюбила ваші гурти, особливо «The Ukrainians». Пізніше були інші заходи, подорожі до Львова, українські зустрічі. У знайомстві з українською культурою мені допомогло й те, що ми були (і далі є) у дружніх відносинах з представниками Об’єднання українців у Польщі.
І врешті ти потрапила до церкви?
Була врочиста літургія, був хор. Мушу сказати, що у Варшаві він на дуже високому рівні і робить велике враження. Звісно, на початку я не була в змозі брати активної участі у Службах Божих, тоді це для мене було щось на кшталт сакральної вистави. Сьогодні вже можу сказати, що варшавська церква оо. василіан у моєму відчутті більш західна, має багато елементів романської епохи, але і так вражає. Хоч напевно ті Служби Божі відрізняються від тих, які я бачила у Валчі, Перемишлі чи біля Висової.
Спочатку Служби Божі я сприймала менш душевно, а більше як «глядач». Це змінилося через деякий час – у ході пізнавання обряду та розуміння змісту проповідей. Тепер для мене немає різниці між тим, чи йду молитися до церкви, чи до костелу. Існує великий лібералізм у питанні вибору між Римо-католицькою і Греко-католицькою церквами. Навіть щодо нашого шлюбу, який відбувся у церкві, ксьондзи не робили проблем – тільки питали: «чому в церкві, а не в нас»?
А чому?
Тому, що в церкві сам обряд гарніший. На шлюбі мій чоловік був зодягнений у шаровари, вишивану сорочку і «козацькі» чоботи, а я була в білій вишиваній сукні…
А сьогодні у вас є вже діти. Розумію, що ви мусили вибрати, де будуть охрещені?
Наші син і доня були хрещені в церкві. Нині також частіше ходимо до церкви, бо вважаю, що духовенство там ближче до людей і їхніх справ, не є так зосереджене на фінансових питаннях. А до костелу ходимо здебільшого на свята у моїх батьків.
Святкуєте подвійно?
Так. Самі українські свята не були для мене чимось несподіваним. Їх святкують подібно, лише кухня дещо відрізняється, проте це більш виникає з реґіональних розбіжностей. Наприклад: на польський Великдень на стіл кладеться мазурок, чого нема в українській традиції, а на українське Різдво є кутя, чого польська кулінарна культура не знає.
Коли говорити про дітей, не пояснюємо їм, чому двічі святкуємо: вони ще замалі і ще не розуміють календаря. Однак дуже тішаться, що двічі під ялинкою знаходять подарунки. Думаю, на пояснення їм різниць між юліанським та григоріанським календарями ще прийде час. Проте вже сьогодні наші діти усвідомлюють, що їх виховують у двох культурах, тобто в польській, з якою спілкуються щодня вдома і поза домом, і в українській, адже чоловік розмовляє з дітьми українською. Наші діти мали опікунів з України, які говорили чудовою українською літературною мовою, син багато з цього навчився. Він старший за доню, яка тоді щойно починала говорити.
Ваші діти вже ходять до школи?
Син ходить до нульового класу, до української суботньої школи, а дочка щойно піде. Вони ще не ходили до польської школи, тому щойно побачимо, як це виглядає, оскільки досі син вчився лише кирилиці. Ми також вирішили, що син не буде ходити на релігію у своїй початковій школі, якщо його перше причастя буде в церкві. Нам важливо, щоб дитина не була дезорієнтована.
Як вважаєш, чи є різниці між українцями з Польщі та поляками?
Ментальних різниць між ними нема. Навіть коли хтось у Польщі має меншу або більшу свідомість приналежності до української меншини, то ми всі народилися в Польщі й були виховані в той самий час і в таких самих умовах. Інакше є з українцями, народженими в Україні, які приїжджають до Польщі, тим більше ті, які приїжджають виключно працювати.
Сьогодні в польсько-українських відносинах провідною темою є Волинська трагедія. Чи ти коли-небудь розмовляла з чоловіком про історію?
Дід мого чоловіка був в ОУН та УПА, а мій в АК. Вони радше не могли зустрітися в той воєнний період, бо їхні військові частини не стояли на прикордонні.
Сьогодні кожен має свою рацію. Мусить проминути багато часу, поки ці чвари притихнуть. Мабуть, нашому поколінню ще не вдасться знайти в цій темі консенсусу. Можливо, наші діти вже не матимуть цього емоційного тягаря, і тема Волині перестане ділити. Ми з чоловіком згідні з тим, що не національність, а характер людини свідчить про неї. Також після зміни устрою в Польщі набагато легше йде дискусія на тему Акції «Вісла», хоч маю враження, що значною мірою в Польщі й далі не розуміють, чим було спричинене виселення. Ми вдома уникаємо антагонізмів, а в темах, які могли б спричинитися до непорозумінь на національному ґрунті всередині родини, стараємося якнайширше ознайомитися з доступними джерелами, задуматися, як насправді було. Відомо, в кожного може бути свій погляд, проте чим більше матимемо об’єктивних даних, тим легше буде нам сприйняти ті події з минулого.
Як ви вболівали під час футбольного матчу Польща – Україна?
Останнього матчу національних збірних команд ми не мали нагоди дивитися разом. Але коли вже дивимося, то кожен вболіває за свою команду, а діти кричать і «біло-червоні», і «Україна».
Чи те, що подружжя мішане, впливає на самосвідомість дітей?
Це залежить від того, чи обидві сторони подружжя хотітимуть докласти зусиль, щоб їхня дитина підтримувала ідентифікацію того з батьків, який є членом національної меншини. При позитивному підході не бачу загрози, що діти відвернуться від меншинної самосвідомості. Прошу звернути увагу, що навіть в українських сім’ях, якщо батьки не прикладуться до підтримки в дітей національної свідомості, не будуть розмовляти українською мовою, то ця свідомість у дітей не буде існувати.
Збереження національної свідомості в дітей вимагає від батьків додаткового зусилля: водити їх у суботу до школи з українською мовою навчання, пильнувати самого себе, щоб у повсякденному житті вживати українську мову. Адже це інша мова, вона відрізняється від тої, якою діти послуговуються в школі чи дитячому садочку.
Буває, що трапляються дітям важкі ситуації: коли, наприклад, граючись з ровесниками, змішують польські та українські слова, а в таких випадках з них можуть насміхатися інші діти, які цього не розуміють. Такі ситуації вимагають підтримки з боку батьків. А від дитини – віри в себе, усвідомлення того, що вона не гірша, а навпаки, багатша, бо знає дві мови, тому інші діти просто жаліють, що такого не мають.
Підсумовуючи: виховання дітей у польській та українській самосвідомості вимагає багато зусиль. Думаю, що такі ж проблеми, як у польсько-українських сім’ях, мають українські родини, бо так само мусять докласти зусилля й волі, щоб підтримати українську самосвідомість дітей. ■
