Михайло Лесів ■ КРИНИЦЯ ■ 2011-03-30
{mosimage}
Іванна Мащак, Дорогами минулого, Київ, 2010, 275 с.
Іванна Мащак (знаємо її під здрібнілою формою імені – Ася) вирішила видати книжку зі споминами переживань – власних та її ровесниць – під час і після жорстокої окупації, коли кожен підозрілий в участі у визвольних змаганнях міг загинути або страждати у в’язницях чи в таборах покарання на далеких просторах “непроходимого” Сибіру. Ася народилася в липні 1925 р. в с. Крупець Любачівського повіту, а свої дитячі безжурні роки прожила в с. Хороброві, в якому її батько, о. Йосиф Пшепюрський, був греко -католицьким священиком від 1927 р. аж до виселення українців на західні й північні землі ПНР.
Усвоїх споминах Ася представляє насамперед Хоробрів з історичними та культурно- фольклорними деякими деталями й подає найістотніші штрихи про своїх найближчих – о. Йосифа Пшепюрського (1886-1955), матір Ірину з дому Маренін (вчительку), братів – Мирослава (1919-1943), Всеволода (1921-1998), Юрка (1923-1944), з яких двоє – Мирослав і Юрко – загинули під час війни й окупації, а Всеволод після участі у визвольних змаганнях зазнав найскладніших випробувань у польських і совєтських в’язницях та “трудових” таборах на Далекому Сході (Магадан, Колима тощо).
Закінчення ІІ Світової війни в житті родини Пшепюрських було початком нових трагічних випробувань: 1947- го пережили депортацію на північні землі ПНР, в околиці Кентшина, коли, як пише Ася Мащак, “з нашої великої родини залишились тато в Ґіжицку і мама в Срокові. Мирослава вбили поляки, Юрко загинув під Бродами, Всеволод пізнав тюрми і концтабори (…) совєтських “визволителів”, але того часу така була доля сотень тисяч родин”. У січні 1948 р. Асю заарештувало в Срокові Управління публічної безпеки, звинувачуючи у співпраці з українським партизанським рухом, унаслідок чого дівчина пережила тюрми Кентшина, Ольштина і Варшави (на Мокотові), де “цілими днями і ночами було чути крики і стогін битих і тортурованих в’язнів”. Там в’язнили також поляків, членів Армії крайової, руху “Свобода і незалежність” (пол. “Wolność i Niezawisłość”) та інших підпільних організацій. Опис допитів зі знущаннями над в’язнем зворушує до сліз і бентежить.
З Варшави польська комуністична влада передала молоду Іванку в руки совєтської влади. І почалася її “хресна” дорога на Далекий Схід, до Тихого океану; на цій дорозі продовжувалися фізичні та морально -душевні муки, змінилася лише мова “власть імущих” службовців з польської на російську. Везли Іванку етапами від Берестя через Орел, Київ до Москви. Московський суд засудив її на 10 років ув’язнення в “берлаґовскіх ісправітєльних лаґєрях”. Після оголошення вироку Іванна не відчула “жодного здивування, жалю чи розпуки”. Навпаки, пережила, як пише, “навіть якесь полегшення від того, що нарешті щось вирішилося, якийсь розділ життя за мною, вийду поза чотири стіни камери, кінець допитам й постійному нервовому напруженню. Нехай гірше, але інакше…” Але перед нею, на 23 -му році її молодого життя було ще 8 років “гіршого, але інакшого” у “виправних” таборах: з Москви перевезли її через Новосибірськ, Іркутськ, Читу, Комсомольськ- на- Амурі і Хабаровськ до бухти Ваніно над Охотським морем, де було “біля 3 тис. жінок різних національностей, віку і суджених за різні політичні і неполітичні справи з терміном від трьох до 25 років покарання”, а життя, як згадує Іванна, стало там “пеклом на землі”. Жахливу розповідь про цю “аморальну яму людського бруду й горя” подає авторка в окремому розділі “Бухта Ваніно””.
Наступний етап описаний у главі “Колима: спецтабори політкаторжан”. З бухти Ваніно, з табору, який “не одного призвів до нервового розладу, а то й до божевілля”, Іванку та інших її подруг недолі перевезли в околиці долини ріки Колими, Колимських гір, де створено мережу таборів для засуджених на каторгу. Дві доби подорожували каторжниці кораблем “Фелікс Дзержинський” узбережжями Охотського моря аж до Магадану – обласного центру неподалік Камчатського півострова. У Магадані було управління північно східних виправних таборів, якому підпорядковувалося 11 табірних відділень, в тому числі ті, які описує І. Мащак.
У місцевості Бутугичач (назва по якутськи означала “долина смерті”) знаходилися табори “Шайтан”, “Вакханка” і “Кармен”, які належали до рудника, головною продукцією якого була залізна руда та уран. У селищі Хеніканджі таборові каторжниці працювали в шахтах і шурфах залізної руди, у цегельнях та на вирубці лісу. Тут зустрілися з каторжницями, про яких Іванна написала: “Перед нами були наші українські дівчата, молоді, як і ми, переважно зі Львова й околиць”. Про свою неймовірно тяжку працю Іванна згадує: “Важка праця увесь день, від ранку до пізнього вечора великими лопатами очищали ми забої копальні або бурували “бурки” в шурфах. Тягар руди, тричі важчий за звичайну землю, здавалось, вимотував жили з наших слабих дівочих рук. Особливо мені малій, при більшому від мене ломі, уже не вистачало сил на приготування цих ямок, а треба було видовбати від двох до шести денно (…) Коли треба було видобути з себе останні сили, ми знеможені часто плакали, або лаялися з люті і безсилля (…) Але тут тримала нас якась впертість, віра в кінець наших страждань і ми перемагали втому не піддаватися. На злість ворогам витримували і виживали. Виживали попри голод, який постійно відчували”.
Іванну 1954 р. привезли в Магадан, і вона попала на роботу у швацький цех промкомбінату. Після тяжких фізичних робіт у копальнях ця праця, за словами авторки, “здавалася відпочинком і користю для кожної жінки”, бо “можна було щось потайки винести – якийсь кусок матерії, вати, ниток для наших власних потреб”.
Наближався час звільнення. У серпні 1955 р., як згадує, “мене відправили на материк в Потьму (Мордовська АССР), Станція Явас і далі в Польщу”. Дорога повернення йшла далі через Москву, Берестя, Білу -Підляську до Кентшина.
Серед оцих важких днів у засланні траплялися й іскорки приємних почут тів, особливо від солідарності дівчат, що пов’язана була спільною гіркою долею.
Книжку І. Мащак “Дорогами минулого”, яку вона нам прислала з посвятою “Моїм дорогим Марійці і Михайлові з любов’ю – Ася”, її детальну розповідь роздум про складне життя ми читали з цікавістю, зворушені до сліз, дізна ючись деталі про невільничу працю на “нелюдській землі” молодої, невисокої ростом дівчини, яка не втратила віри в людей, бо на дорозі найгіршого поневолення, знущань знаходила іноді приклади людських почуттів, особливо зі сторони деяких співучасників недолі. Вона своїм подругам присвячує багато місця – про тих, з якими подружила її тяжка тюремна та каторжницька недоля, про тих, з якими не судилося дочекатися звільнення, і про тих, яких вона віднайшла після виходу на волю і з якими могла встановити листовий контакт, вона пише в розділі “Ми віднайшли себе в листах”. Цей розділ починає Ася словами: “Опинившись на волі, я поверталася думками до своїх колимських подруг, з якими зріднили мене найважчі роки каторги. Хотіла знайти їх, дізнатися про їхню долю, але не було це легкою справою в ті часи. Тільки опинившись на еміґрації я змогла розпочати свої пошуки, які тривали чверть століття”. У цьому розділі авторка представляє короткі згадки про 23 віднайдених подруг, “доля кожної з яких заслуговує на окрему книгу, де було б віддзеркалено боротьбу, страждання і геройство (…) Відомості про них та короткі життєписи нехай будуть моєю присвятою та подякою за те, що ми ще є, хоча й розкидані по світі”.
На волі, але не на рідних землях, тільки після виселення вже в Срокові чекала на Асю рідна мати. Батько не діждався повернення дочки, помер від серцевого нападу за два місяці раніше до цього.
Протягом 10 років проживання в Ольштинському воєвідстві, де нагляд влади ПНР був відчутний, Ася пробувала жити нормально, закінчила бібліотекарський курс та дістала працю на посаді інструктора в повітовій бібліотеці Кентшина. Її моральною підтримкою була греко- католицька станиця, яку вів о. Мирослав Ріпецький у Хшанові, діяльність УСКТ і тижне вик “НС”, яке Іванна й далі читає.
Своє щастя Іванна знайшла в Лон доні. Там одружилася з Володимиром Мащаком, з яким живе донині вже 45 років. Працює в Союзі українців у Великій Британії. Цікавиться життям українців, також у Польщі.
Крім цього, 1985 р. закінчила клас акварелі в Артура Ганса в мистецькій школі “Fox” і стала членом мистецької групи “Arthur’s Artists”. Малює квіти, натюрморти, рослинні мотиви і влаштовує свої виставки.
Щиро дякуємо тобі, Асю, за цю книжку, у якій стільки неймовірних подій описано, а при тому можемо знайти повчаючі приклади віри і надії, почуттів вірності своєму народові, у якій відбивається тяжка доля молодих, на спомин, на згадку, на рефлексії, на доповнення недавньої нашої історії, ще не дописаної задовільно до кінця.
“Наше слово” №14, 3 квітня 2011 року {moscomment}
