Кася Комар-Мацинська, Ірина Шевченко, Олександр ХоменчукПОГЛЯДИ№40, 2017-10-01

Кася Комар-Мацинська, аніматорка культури, Ґданськ
Мовне питання – це зараз одна з найпопулярніших тем в Україні. Тому і я, хоч далеко від Дніпра, задумуюсь, чи не можна про це ще щось нове та змістовне написати. Адже тепер усі пишуть про мову, але найгірше, що кожен пише, як відчуває – без полеміки, а з відчуттями не подискутуєш.
Спочатку узгодимо факти. По-перше, в Україні є українці українськомовні та російськомовні, при чому більшість з них – двомовна, тому обирає мову за власним бажанням. По-друге, є також українці виключно українськомовні або виключно російськомовні. Звісно, українськомовні не мають проблеми з визначенням патріотичних напрямків. Зате серед російськомовних українців трапляються такі, що ще не встигли навчитися української мови, і такі, яким все одно, якою мовою спілкуватись, або вживають російську мову зі щирої любові до «русского міра». По-третє, деякі українці розмовляють своєрідним суржиком, тобто сумішшю українських і російських слів. географічно (у спрощенні): «західняки» говорять переважно українською мовою, чим далі на схід – рівень двомовності зростає, «східняки» майже повністю російськомовні. Через це інтелектуальні бої на мовному фронті відбуваються в основному поміж «західняками» і «східняками».
Тепер поговорімо про наше скромне подвір’я. Українські автохтони в Польщі – двомовні. Вони вільно користуються українською мовою (з українцями), польською мовою (з поляками) та своєрідною сумішшю цих мов (поміж собою). Що важливе, серед українців у Польщі майже нема виключно польськомовних, які вважають себе українськими патріотами. Тут мова – це перший показник тотожності і найбільша цінність. Коли навіть українець у Польщі користується виключно польською мовою, в його свідомості українська мова функціонує як мова рідні. А коли він сам починає виховувати дітей, то намагається її воскресити у власному домі.
Мені важко сказати, скільки разів чула я від своїх батьків, учителів або вихователів: «не цвенькай», «говори по-українськи», «оберни язиком». Щойно тепер бачу, що ті, хто цим «язиком вчасно не обернули», просто перестали бути українцями. У свою чергу ті з нас, у кому українська мова закоренилася, почали її любити і розвивати. На шляху цього розвитку стояли школи, книжки, українські друзі й пізнання історичної Батьківщини.
На жаль, Україна стала для мене далекою тоді, коли я в підлітковому віці вперше потрапила до золотоверхої столиці. У Києві мене вразило всюдисуще «дакання», «акання», «пажалуста» й «ізвінітє». Згадую повідомлення за склом касира: «рейсов в Канев нет і не будет» та мою безпорадність, коли, попри всі роки свідомого «нецвенькання», я ніяк не могла порозумітися з жінкою в крамниці, чоловіком на вокзалі і дівчинкою в готелі.
Кожна моя наступна зустріч з Києвом була тихим очікуванням зміни. Тому з великим ентузіазмом (беручи до уваги масштаб події) я схоплювала кожне «будь ласка» в «Пузатці» (кафе «Пузата хата» – ред.) або «обережно, двері зачиняються», яке солодким дитячим голосочком лунало в переповнених вагонах метро. З часом у мене з’явилися друзі та знайомі кияни, навіть більше «східняки», ніж «західняки», а серед них і виключно російськомовні, що ніяк не могли «понять», як це українка може не розуміти російської мови.
І, певно, найкраще було б тепер написати, що люди є різні, що Україна – це толерантна країна в пострадянському просторі, де всі держави мають таку саму мовну проблему (звісно, крім Росії); що треба зрозуміти, що українці говорять російською іноді з чистого сентименту до своєї молодості і дитинства або просто зі звички чи поспіху; що історія є такою, а не іншою (сотні років насильної та добровільної русифікації через тюрми і театри, заслання та газети, розстріли й телесеріали); що зараз в Україні значно більше проблем – війна (це найкращий арґумент), економічна криза, корупція, влада погана, все пропало, хоч сядь і плач…
Якщо захотіти, можна знайти мільйон арґументів, щоб Україна лишилася поділена мовою на віки вічні. Але, за словами чернівецького публіциста Олександра Бойченка, як ми хочемо боротися проти зовнішньої Росії, коли не можемо в Україні позбутись Росії внутрішньої? І хоч неправдою є, що двомовність означає існування двох держав, але також неправильно вважати, що мовний дуалізм може будувати одну Україну. Тому про мову говорити треба. Всі інтелектуальні бої теж неймовірно потрібні, але під одним застереженням, – якщо вони відбуваються в українськомовному просторі. Та це вже моя особиста любачівсько-поморська, тобто також «західняцька» думка. ■

Ірина Шевченко, журналіст, Харків-Клементовіце (Україна-Польща)
– О, бандерівка приїхала, – миттєво зауважила впівголоса, нахилившись до своєї помічниці, невиспана, з поганою зачіскою і жирно намащена рум’янами представниця приймальної комісії національного університету Харковa, зазирнувши в мій паспорт. Найперший, з фоткою, де я чомусь схожа на Клавдію Шульженко в її ранній період, і з кривим підписом.
Мені шістнадцять. Я починаю самостійне життя.
– Угу, зараз ще шестеро наших під’їдуть. З сокирами, «как паложено», – відбулася я жартом.
Дякувати Богу, це був чи не єдиний дивний епізод з теми сходу-заходу за мої більше як двадцять років у Харкові.
Бо Харків – різний.
Взагалі, я – той, мабуть, рідкісний варіант російськомовної «бандерівки» з Західної України.
Мова родини була російська, до того ж, мама викладала літературу світу і нашого північного сусіда. Саме російською я складала свої перші слова з кольорових пластикових літер з бабусею на столі кухні, коли вона ліпила солодкі вареники. А пізніше вчилася читати з того, що лежало у татового водія в бардачку, тобто журналу «За кермом», зводу правил дорожнього руху та атласу автомобільних доріг тодішнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Російською мама співала мені пісеньку з кінофільму «Іван Васильович змінює професію»: «Счастьє вдруг… тадатадата… пастучало в двєрі…». І в сім років, обіймаючи, за модою 80-х, півтораметровий букет важелезних рожевих гладіолусів, я пішла в перший клас єдиної в поліському райцентрі, богзнаде, за десяток автобусних зупинок, на іншому краї містечка, російськомовної школи.
Української вчилася більше з двору – в моїх дитячих друзів-подружок та в їхніх родин, а також у таткових місцевих родичів. А ще в родині була польська. Дідусь – татків батько – переходив на рідну польську, як гнівався. Так я познайомилася з польською нецензурною лексикою. Років у п’ять.
Звідки я в цьому тримов’ї знала, що я українка? Просто знала і все. Як і те, що я дівчинка. «Горіла сосна» – співали ми у школі акапельно. Я вбиралася до шкільного хору (власне, тому й пішла до хору, бо доброго голосу не мала) у ткану чотирма кольорами спідницю, а на голову надівала віночок з квітів і пластикових ягідок. До речі, саме такий, як в українки, що була намальована на домашній порцеляновій таці «Про дружбу народів СРСР», на якій україночка була в колі між узбечкою з тисячею кісок і білорусом у світлих чоботах. Наше вбрання жіноче зачаровувало мене малу – оздоблене солодкими мотивами, сонячними чи рослинними змістовними орнаментами, багате на фактури – шороховатий льон, лоскотний оксамит, заквітчане і прикрашене плетіннями з важких скляних намистин – ніби сама земля демонструється у своїй пишноті і багатстві. Пізніше з історії моди я вже відрізняла костюми Полісся, Побужжя чи Слобожанщини. Таке схоже в основі, але з власним присмаком. Та й не тільки в костюмі. Я відчувала подих свого краю в білих грибах, що завжди прохолодні на дотик, а чорниці залишають губи синіми, маки в житі за містом одночасно безсоромно яскраві і тендітно невагомі, а георгіни біля під’їзду мають гіркий запах.

Не пам’ятаю першого разу осмисленої української. Десь на початку двотисячних піймалася на фільмах, дубльованих Києвом. Щось відкликалося в них глибинне, може, колективне несвідоме, частинка генетичного коду повз традиції батьківської родини… Чіпляло в автентичному співі, знаходило мене у стилізаціях вбрання та прикрас. За урізаною вибіркою шкільної програми українських класиків та українських радянських напівідеологів знаходилися вже дорослого вибору тексти. «Твої листи пахнуть зів’ялими трояндами» Лесі Українки. Єва Гата. Сергій Жадан. А ще чимдалі робилося тепліше від дзвінків у Харків з рідного краю – м’яка вимова, трохи подовжене акцентоване «е» і ніби питальна інтонація в кожному слові.
Моя повсякденна російська. І російська як одна з побутових в Україні не завжди і, гадаю, у більшості не тотожна ворожим настроям. Мабуть, це право залишатися собою і нести смак дитинства і традицій родини батьків, право не виправдовуватись, а бути. Лише одна будь-яка мова не наділить людину певними якостями.
Триматися української, живучи в Україні, достойно і правильно, але, з іншого боку, у смутні часи, які маємо зараз, найважче зрозуміти, що відбувається насправді. Людина з сумним завітреним лицем і кошиком для пожертв – не факт, що волонтер, при всій повазі до дійсно волонтерів; війна – кому горе, а кому й досить нормальний бізнес; а вимушений переселенець – не завжди нужденний більше за місцевого на мирній території в нашій нещасній зараз Україні.
Як і вишиванка в шафі, навіть у комплекті з прапорцем у фейсбуку і парі трендових ідей, не вказує на ідентичність. Ми ризикуємо сьогодні одних собі робити друзями, а інших ворогами тільки з належності до тієї чи іншої мовної групи.
Коли моїй доні підходило шість – питання вибору мови навчання вже не стояло. І зараз Зоряна, яку ще й для Харкова екзотично звати, щебече охоче, грамотно і досить художньо. Та прикро, що у школах східних областей повернення до коріння, мови і культури виглядає дещо схоже на свого часу радянські ідеологічні заходи – якось недолуго, пафосно і холодно, як формально-звітне завдання «зверху».
Світ змінюється, а той, хто не змінюється разом з ним, падає. Бо насправді є в Україні біда більша.
А з українською мовою все буде гаразд! ■

Олександр Хоменчук, журналіст, м. Любомль Україна
Заходив я сьогодні в Український дім у Варшаві. Прийшла також жінка отримати консультацію. Вона говорить російською, а працівниця відповідає їй українською. Це пані обурило: «Я не панимаю по-украински, вы должны мне отвечать по-русски». Мовляв, я – українка, потребую допомоги, але української не знаю. Не дочекавшись, чим закінчилась їхня полеміка, я пішов. Але така розмова не є унікальною і в самій Україні. Вона, можна сказати – маленький приклад того, що в багатьох викликає обурення, а в інших – розуміння.
Доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка Василь Лизанчук протягом кількох місяців своїх співбесідників запитував: «Чи усвідомлять „русскоязычные” свою вину за війну Росії проти України?».
Відповіді були від здивованих до обурливих: «Як ви смієте ображати російськомовних патріотів України?». «Хіба не знаєте, що російськомовні українці та й окремі росіяни воюють за незалежність України?». «То хіба ми винні, що російські солдати загарбали частину одвічних українських земель?».
Пан професор робить висновок: «Для українців, як для будь-якої іншої нації, мова – дім життєдайного буття, духовний, світоглядний, націєтворчий корінь. Теза, яку цілеспрямовано нав’язують, „какая разница на каком языке говорить – был бы хороший человек” в сучасних умовах цинічно фальшива. Вона є формою так званого м’якого зросійщення, яке підступно висмоктує з українців національну сутність, культивує російську імперську свідомість, створює передумови нефункціональності української мови».
Не можу не погодитися з думкою львівського науковця.
За московською пропаґандою, більшість українських воїнів у Донбасі – російськомовні, вони по-російськи мислять, отже – росіяни. Тому російська мова має бути в Україні другою державною. А насправді? Центр Разумкова торік оприлюднив дослідження «Ідентичність громадян України в нових умовах: стан, тенденції, реґіональні особливості». З нього виходить, що українська мова рідна для 73% учасників АТО, їхніх рідних та близьких, російська – для 6%. Обидві мови назвали рідною 19% учасників бойових дій. Серед непричетних до АТО українську вважають рідною 55%, російську – 19%, обидві – 23%. До слова, термін «двомовність» кожний з двох етносів сприймає по-своєму. Для українця – це право всюди говорити двома мовами, а для росіянина – це право всюди говорити однією.

Відомий мовознавець, викладач української мови в Колумбійському та Гарвардському університетах (США) Юрій Шевчук вважає, що перемога Майдану призвела до наступного витка русифікації. «Озвучено гасло „Єдина країна / Единая страна”, яке стало символом нової політики, зокрема й мовної. Гасло досить цікаве, не нове. Воно продовжує колонізаційну політику Радянського Союзу. В брежнєвські часи була мета створити нову історичну спільність – „совецкий народ”, базовану на соціалістичній культурі. Народ національний за формою і російський за змістом. Нині „Єдина країна” – національна за формою. А за нею йде зміст, російське наповнення – „Единая страна”», – пише вчений у Фейсбуці. А хіба не українська влада винна в цих мовних перекосах? Надалі у стінах найвищого законодавчого органу держави з найголовнішої трибуни лунає переважно російська, мова аґресора, поневолювача, загарбника української землі. Наші недалекоглядні політики всупереч здоровому глузду в мовному питанні пропонують брати приклад з Канади, Швейцарії, інших країн, де функціонує кілька мов національних меншин. Насправді нам треба брати приклад… з Росії. Тут на своїх етнічних землях мешкає кілька десятків національностей. Але центральне телебачення, радіо, ЗМІ інформують громадян винятково російською мовою. Ніхто не галасує надати статус реґіональної мови нарівні з російською в автономних республіках та областях. У Росії громадянин, який не володіє державною мовою, ніколи не стане державним службовцем. В Україні ж прихильники «новой политической общности», яких вистачає серед парламентарів, у кабінетах виконавчої влади, серед власників мас-медіа, тихцем пропихають нові форми зросійщення. Під гаслами природної української двомовності російська привільно почувається в багатьох ЗМІ, у силових структурах, армії, в молодіжній субкультурі. Надто велике засилля російської в телебаченні. Право розмовляти, користуватися рідною мовою в українській державі зневажають. Це і засвідчує переважно чужий інформаційно-культурний простір.
Без сумніву, майбутнє України – в одномовності. Українській, бо звичка, ще древні казали, – тиран мови. Хоч і важко боротися з застарілими мовними звичками і штампами, але мусимо це робити. Інакше станемо «другой Рассієй» – із відповідним просякненням українського культурного простору «рускім міром». Інакше наша споконвічна земля стане «Южной Беларусієй» чи «Западной Мордовієй», а не Україною. Щоб наша країна перестала бути колонією, треба скинути духовне колоніальне російське ярмо. ■

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*