Про «язик» і мову

Кася Комар-Мацинська, Ірина Шевченко, Олександр ХоменчукПОГЛЯДИ№40, 2017-10-01

Кася Комар-Мацинська, аніматорка культури, Ґданськ
Мовне питання – це зараз одна з найпопулярніших тем в Україні. Тому і я, хоч далеко від Дніпра, задумуюсь, чи не можна про це ще щось нове та змістовне написати. Адже тепер усі пишуть про мову, але найгірше, що кожен пише, як відчуває – без полеміки, а з відчуттями не подискутуєш.
Спочатку узгодимо факти. По-перше, в Україні є українці українськомовні та російськомовні, при чому більшість з них – двомовна, тому обирає мову за власним бажанням. По-друге, є також українці виключно українськомовні або виключно російськомовні. Звісно, українськомовні не мають проблеми з визначенням патріотичних напрямків. Зате серед російськомовних українців трапляються такі, що ще не встигли навчитися української мови, і такі, яким все одно, якою мовою спілкуватись, або вживають російську мову зі щирої любові до «русского міра». По-третє, деякі українці розмовляють своєрідним суржиком, тобто сумішшю українських і російських слів. географічно (у спрощенні): «західняки» говорять переважно українською мовою, чим далі на схід – рівень двомовності зростає, «східняки» майже повністю російськомовні. Через це інтелектуальні бої на мовному фронті відбуваються в основному поміж «західняками» і «східняками».
Тепер поговорімо про наше скромне подвір’я. Українські автохтони в Польщі – двомовні. Вони вільно користуються українською мовою (з українцями), польською мовою (з поляками) та своєрідною сумішшю цих мов (поміж собою). Що важливе, серед українців у Польщі майже нема виключно польськомовних, які вважають себе українськими патріотами. Тут мова – це перший показник тотожності і найбільша цінність. Коли навіть українець у Польщі користується виключно польською мовою, в його свідомості українська мова функціонує як мова рідні. А коли він сам починає виховувати дітей, то намагається її воскресити у власному домі.
Мені важко сказати, скільки разів чула я від своїх батьків, учителів або вихователів: «не цвенькай», «говори по-українськи», «оберни язиком». Щойно тепер бачу, що ті, хто цим «язиком вчасно не обернули», просто перестали бути українцями. У свою чергу ті з нас, у кому українська мова закоренилася, почали її любити і розвивати. На шляху цього розвитку стояли школи, книжки, українські друзі й пізнання історичної Батьківщини.
На жаль, Україна стала для мене далекою тоді, коли я в підлітковому віці вперше потрапила до золотоверхої столиці. У Києві мене вразило всюдисуще «дакання», «акання», «пажалуста» й «ізвінітє». Згадую повідомлення за склом касира: «рейсов в Канев нет і не будет» та мою безпорадність, коли, попри всі роки свідомого «нецвенькання», я ніяк не могла порозумітися з жінкою в крамниці, чоловіком на вокзалі і дівчинкою в готелі.
Повний зміст статті можете прочитати, придбавши друковану або електронну версію газети

Ірина Шевченко, журналіст, Харків-Клементовіце (Україна-Польща)
– О, бандерівка приїхала, – миттєво зауважила впівголоса, нахилившись до своєї помічниці, невиспана, з поганою зачіскою і жирно намащена рум’янами представниця приймальної комісії національного університету Харковa, зазирнувши в мій паспорт. Найперший, з фоткою, де я чомусь схожа на Клавдію Шульженко в її ранній період, і з кривим підписом.
Мені шістнадцять. Я починаю самостійне життя.
– Угу, зараз ще шестеро наших під’їдуть. З сокирами, «как паложено», – відбулася я жартом.
Дякувати Богу, це був чи не єдиний дивний епізод з теми сходу-заходу за мої більше як двадцять років у Харкові.
Бо Харків – різний.
Взагалі, я – той, мабуть, рідкісний варіант російськомовної «бандерівки» з Західної України.
Мова родини була російська, до того ж, мама викладала літературу світу і нашого північного сусіда. Саме російською я складала свої перші слова з кольорових пластикових літер з бабусею на столі кухні, коли вона ліпила солодкі вареники. А пізніше вчилася читати з того, що лежало у татового водія в бардачку, тобто журналу «За кермом», зводу правил дорожнього руху та атласу автомобільних доріг тодішнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Російською мама співала мені пісеньку з кінофільму «Іван Васильович змінює професію»: «Счастьє вдруг… тадатадата… пастучало в двєрі…». І в сім років, обіймаючи, за модою 80-х, півтораметровий букет важелезних рожевих гладіолусів, я пішла в перший клас єдиної в поліському райцентрі, богзнаде, за десяток автобусних зупинок, на іншому краї містечка, російськомовної школи.
Української вчилася більше з двору – в моїх дитячих друзів-подружок та в їхніх родин, а також у таткових місцевих родичів. А ще в родині була польська. Дідусь – татків батько – переходив на рідну польську, як гнівався. Так я познайомилася з польською нецензурною лексикою. Років у п’ять.
Звідки я в цьому тримов’ї знала, що я українка? Просто знала і все. Як і те, що я дівчинка. «Горіла сосна» – співали ми у школі акапельно. Я вбиралася до шкільного хору (власне, тому й пішла до хору, бо доброго голосу не мала) у ткану чотирма кольорами спідницю, а на голову надівала віночок з квітів і пластикових ягідок. До речі, саме такий, як в українки, що була намальована на домашній порцеляновій таці «Про дружбу народів СРСР», на якій україночка була в колі між узбечкою з тисячею кісок і білорусом у світлих чоботах. Наше вбрання жіноче зачаровувало мене малу – оздоблене солодкими мотивами, сонячними чи рослинними змістовними орнаментами, багате на фактури – шороховатий льон, лоскотний оксамит, заквітчане і прикрашене плетіннями з важких скляних намистин – ніби сама земля демонструється у своїй пишноті і багатстві. Пізніше з історії моди я вже відрізняла костюми Полісся, Побужжя чи Слобожанщини. Таке схоже в основі, але з власним присмаком. Та й не тільки в костюмі. Я відчувала подих свого краю в білих грибах, що завжди прохолодні на дотик, а чорниці залишають губи синіми, маки в житі за містом одночасно безсоромно яскраві і тендітно невагомі, а георгіни біля під’їзду мають гіркий запах.

Повний зміст статті можете прочитати, придбавши друковану або електронну версію газети

Олександр Хоменчук, журналіст, м. Любомль Україна
Заходив я сьогодні в Український дім у Варшаві. Прийшла також жінка отримати консультацію. Вона говорить російською, а працівниця відповідає їй українською. Це пані обурило: «Я не панимаю по-украински, вы должны мне отвечать по-русски». Мовляв, я – українка, потребую допомоги, але української не знаю. Не дочекавшись, чим закінчилась їхня полеміка, я пішов. Але така розмова не є унікальною і в самій Україні. Вона, можна сказати – маленький приклад того, що в багатьох викликає обурення, а в інших – розуміння.
Доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка Василь Лизанчук протягом кількох місяців своїх співбесідників запитував: «Чи усвідомлять „русскоязычные” свою вину за війну Росії проти України?».
Відповіді були від здивованих до обурливих: «Як ви смієте ображати російськомовних патріотів України?». «Хіба не знаєте, що російськомовні українці та й окремі росіяни воюють за незалежність України?». «То хіба ми винні, що російські солдати загарбали частину одвічних українських земель?».
Пан професор робить висновок: «Для українців, як для будь-якої іншої нації, мова – дім життєдайного буття, духовний, світоглядний, націєтворчий корінь. Теза, яку цілеспрямовано нав’язують, „какая разница на каком языке говорить – был бы хороший человек” в сучасних умовах цинічно фальшива. Вона є формою так званого м’якого зросійщення, яке підступно висмоктує з українців національну сутність, культивує російську імперську свідомість, створює передумови нефункціональності української мови».
Не можу не погодитися з думкою львівського науковця.
За московською пропаґандою, більшість українських воїнів у Донбасі – російськомовні, вони по-російськи мислять, отже – росіяни. Тому російська мова має бути в Україні другою державною. А насправді? Центр Разумкова торік оприлюднив дослідження «Ідентичність громадян України в нових умовах: стан, тенденції, реґіональні особливості». З нього виходить, що українська мова рідна для 73% учасників АТО, їхніх рідних та близьких, російська – для 6%. Обидві мови назвали рідною 19% учасників бойових дій. Серед непричетних до АТО українську вважають рідною 55%, російську – 19%, обидві – 23%. До слова, термін «двомовність» кожний з двох етносів сприймає по-своєму. Для українця – це право всюди говорити двома мовами, а для росіянина – це право всюди говорити однією.

Повний зміст статті можете прочитати, придбавши друковану або електронну версію газети

Опубліковано в Останній номер, Погляди.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *