Богдан Гук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №48, 2014-11-30
dr. inż. Stefan Czebieniak, Pamiętnik i wspomnienia Uluczanina, Olsztyn 2014, 132 stron.
Бадира, Балка, Власевич, Гатала, Коцила, Клиш, Окряк, Циклинський, Тхір, Шляхтич… – отакий, але в кільканадцять разів довший рахунок прізвищ відкриває один з перших абзаців книжки, яка починається класично: «Я народився […], коли Улюч ще був Улючем, і нікому й на думку не спало, що невдовзі ця назва зникне з мапи». Такий початок того, що становить розповідь про зв’язок людини з окремим місцем на землі. Отак інженер Степан Чебеняк, нині мешканець Ольштина, показує те, що рідне село не перестає впливати на його життя. А для людини, народженої 1932 р., тривалість цього впливу можна вимірювати або Сяновою течією, або висотою Дубника, гори, увінчаної храмом, без якої ні один улючанин не улявляє Улюча Улючем.
Славне надсянське село має своє невелике щастя до спогадів. Ще на початку 90-х років появилося ксерографічне видання, яке підготовив Василь Чарнецький. Це був добрий час давніх улючан: вони, ще активні й повні енергії, кілька років поспіль улаштовували прекрасні зустрічі односельчан. Здавалося, що так буде й далі, а може й спогади виявляться непотрібними: їм так хотілось, щоб село відродилося і заново стало Улючем.
Але час спливав. У Сяноці Ярослав Холявка 2002 р. видав книжку «Спогади мого життя». У Львові Василь Шляхтич 2010 р. подарував читачеві томик віршів «Мій Улюч». У цьому ж місті багато років збирає матеріали на улюцьку тему Надія Середницька. В Інтернеті можна знайти інформацію про людей, котрі по-своєму пам’ятають Улюч.
Історії не вичерпати нікому, праця триває, тож чебенякові спогади стануть у пригоді тим, хто писатиме про Улюч через рік або через десять років. Що можемо знайти у книжці «Щоденник і спогади улючанина»? Там три розділи. В першому та другому розділі – «Улюч з мого дитинства. Улюч таким, яким він був», с. 3–16; «Друга світова війна. Радянська та німецька окупації», с. 17–35 – цікавим штрихом є фраґменти про радянську окупацію 1939–1941 рр. (с. 18–20) та німецьку (20–21) 1941–1944 рр. у цьому селі. І короткі згадки про панський палац, жидів, школу, плебанію та пароха – отця Ореста Солтикевича.
Це також етюд про урятування дерев’яного хреста на могилі померлого 1925 р. Івана Левковича на цвинтарі на Дубнику, а цей хрест руки зловмисні вже занесли в одне з господарств, що залишилися в селі після Акції «Вісла».
У ІІ розділі видання немало й тих проблисків ретельної пам’яті, що закріпили картини знущання вояків війська польського над селянами, палення села та депортацію і руїну всього, чого воно не встигло знищити раніше.
Про автентичність почуттів автора свідчить теж епізод, яких мало в інших спогадах, а навіть документах українського підпілля. Цей епізод має заголовок «Екзекуція» (33–35). Він стосується виконання смертного вироку на жителі Улюча, якому підпілля довело доноси проти УПА та мешканців села.
«На чужині» – це ІІІ розділ (36–125). Він більший за два попередні. Це мотивовано кількістю років, прожитих автором у рідному селі та в депортації. На улюцьке дитинство припало 15, а на важке депортаційне дозрівання на Мазурах – майже 70 років. Майбутньому випускникові вищої сільськогосподарської школи (1964) й кандидатові наук (1975) більшість професійного життя довелося провести на різних вищих посадах в обласній системі сільськогосподарської освіти.
І саме завдяки цьому С. Чебеняк міг сприяти в освітньому зростанню молодого покоління переселенців Акції «Вісла». Про ці численні акти національної солідарності він написав так: «Мені жаль було наших земляківукраїнців на вигнанні, на чужині, і зокрема жаль було нашої благородної, обдарованої молоді. […] Я ніколи нікому не відмовив у помочі» (51). До речі, якраз на полі освіти, яка випливає зі спогадів, українці на Мазурах сформували результативну мережу взаємної підтримки. Це було, якщо я добре розумію, і легке, і важке: кожна освічена людина мала б гордитися своїм родоводом, проте, коли це український родовід, що серед поляків функціонував усе-таки як бандерівський, не до одного власника диплому на зміну гордості приходило приниження.
На долю автора 1977 р. випала польська в’язниця. Кілька місяців – у недоброї слави Барчеві. Звинувачення в корупції, яке насправді було спробою залякати людину за діяльність в УСКТ, на церковній ниві та солідарності з українцями. На щастя, апеляційний суд відхилив вирок, а то йому «світили» 3 роки ув’язнення.
Автор подав кілька цінних штрихів до національної ситуації українців як на Мазурах, так і на «малій» Україні в Польщі. Чебеняк уперше відвідав Улюч 1962 р. Відтак приклав руку до врятування церкви у Хотинці. Цікава була також зустріч із колишніми мешканцями Борівниці, які після спалення села УПА перенеслися до Поздяча під Перемишлем. Давні сусіди улючанина не дивувалися, коли він казав, що якби не палили українських сіл, то Борівниця стояла б Борівницею, а не пустелею.
Яким є Улюч нині, як він існує, хоч утратив майже все з того, чим був? С. Чебеняк дає таку картину з відвідин села 1995 р.: «Церква на Дубнику, правда, є лише фраґментом Улюча, проте кожного року чекає у день Вознесіння Господнього на своїй дітей, аби вони помолилися за рятунок від загибелі» (117–118). Відтак: «Село сумне і поля не зеленіють так, як колись, навіть соловейко не співає так, як тоді, коли ми були мешканцями Улюча». Важливою є констатація автора про те, що світові невідома трагедія українців у Польщі. Чебеняк не має сумніву, що УПА боронила українське населення від знищення Польською державою. Вояків цієї формації вважає справедливими героями, людьми тернистої дороги. Натомість убивство українців, яке вчинив у Явірнику-Руському Ян Котвицький з Борівниці, він уважає відплатою за українські вбивства поляків на Волині, причому самозрозумілим уважає і те, що злочини проти українців були державними актами Республіки Польщі, а на Волині мав місце злочин суспільного характеру (119).
Таким чином, автор підтвердив, що місце людського народження є тим, що супроводжує людину все життя. Адже на Мазурах Чебеняк не став Мазуром. І тому цілком справедливо усе своє життя виклав саме, як спогади улючанина. Цікаве видання і тим, що автор пам’ятав про дуже важливу подію свого життя – одруження. Він 24 серпня 1964 р. повінчався з Софією Завадською з Хотинця, а якби ця рецензія появилася трохи раніше, то це була б кругла 50 річниця їх вінчання. ■
