Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.pl ■ ПОГЛЯДИ ■ №48 2017-11-26
У польській мові немає точного перекладу для українського «примирення». Є «pojednanie» і є «porozumienie», які мають відповідники також в українській мові. І якщо «поєднання» – це від «єдність», то «порозуміння» не вимагає єдності, лише згоди. Поганий мир кращий від доброї війни, так би мовити. Порозуміння сторін може бути й між опонентами в суді, і це скоріше вимушена категорія. Не можна не звернути уваги, що в останні роки в обох мовах щораз частіше звучить «порозуміння», і щораз менше «примирення» та «поєднання».
Останнє напруження в польсько-українських відносинах на тлі історії в Києві сприйняли з дитячим здивуванням. Слухаючи заяв польських політиків про те, що Україна – держава варварська і не гідна західної цивілізації, у Києві усміхнулися й подумали: «Теж мені, Гайдеґґери. Ну нічого, почекаємо, аж вони заспокояться».
З варварством українців у Варшаві дійсно переборщили, тим більше, що в період розквіту грецьких колоній у Причорномор’ї ніхто й не чув про якихось там поляків та українців, і про слов’ян поготів. Якщо вже варвари, то вкупі, разом, нема чого соромитися.
Але нерозуміння Києвом того, звідки у Варшаві беруться подібні заяви в бік України, змушує задуматися. Вибачте, панове українські чиновники, але це вже не перший конфлікт України з Польщею на тлі історії, у якому польська різкість лише зростає. Тим часом у Києві заламують руки й говорять: «Е-е-е, дорогенькі… Як ви так можете, ми ж прощення просили, ось у нас довідка є».
У Києві (у Варшаві, до речі, теж) не призвичаїлися до того, що злочинними можуть бути не тільки дії, але й бездіяльність. При цьому вказують… на Кучму і Ющенка, їхніх польських партнерів і «пробачаємо та просимо пробачення». Це були дійсно важливі жести, але з перспективи років можна ствердити: за ними не пішли конкретні програми. Такі програми були основою ключового для Європи французько-німецького примирення, а от між Польщею та Україною фіаско зустріло навіть Європейський колеґіум польських і українських університетів, ідейними натхненниками якого були аж ніяк не президенти Польщі та України, – з довідками про примирення, – а міґраційні інтелектуалісти Богдан Осадчук і Єжи Ґедройць. Президентам обох держав забракло погляду, якого не бракувало людям, котрі мешкали далеко від Польщі й України.
На щастя, тон прокладенню суспільних мостиків між поляками та українцями задали інтелектуалісти, а не офіційні високопосадовці. Інакше між суспільствами обох держав було б так само погано, як між чиновниками.
За Квасневського і Кучми польсько-українським минулим займалися майже виключно вузькі кола президентів, інтелектуалістів та учасників кривавого конфлікту. Через кільканадцять років, у наші дні, важкий 1943-й рік – це частина поп-культури, згадати хоча б польські жовті видання з «бандерівцями» на обкладинках чи українські меми* про «Волинську різанину бензопилою» (нехай мені і нам усім за це пробачать польські й українські жертви воєнного лихоліття).
Варшава осідлала хвилю історичного обурення, речниками якого стали «кресові» середовища, а Київ не звернув на неї уваги. У Варшаві вважають, що можна легко, клацнувши пальцем, замінити в діалозі українського чиновника, а в Києві переконані, що, махнувши паличкою феї, Польщу вдасться переконати, щоб стала менш емоційною.
Не вдасться. Скільки би ми не говорили про економіку ХХІ ст., нас поглинає калюжа крові з ХХ. До теперішнього дня Польща та Україна прийшли з різними рюкзаками за плечима, проте в цих рюкзаках ще димляться кістки трупів. Кучма з Квасневським, прохаючи пробачення, знали про кістки та не побачили диму. Тепер в український рюкзак підкинули ще й вогонь з російського танка, а в польський – запал третього покоління, покоління онуків воєнного покоління, тобто нащадків дітей війни, з його перекрученою і супер-гупер-чутливою пам’яттю. Це – пам’ять людей, яких у дитинстві недолюбили «воєнні» батьки, що їх діти змушені були оберігати з хворобливою вразливістю. «Тільки щоб мама не плакала, вона стільки пережила!», – такі слова неодноразово доводилося чути й мені від моєї матері. Вона, мов звір, з’їсть свого ворога, щоб тільки захистити матір від стресу. Її очі навісніють, вона не бачить нічого навколо, не відчуває перспективи і наслідків дій. Щоб лише мама спокійною була.
І ось ми, Польща та Україна, стоїмо, з вогнем і кістками в рюкзаках, із травмою поколінь, на краю прірви. ще тільки крок уперед. ■
*Мем – Спонтанне розповсюдження в інтернеті (або інших медіа) ілюстрації, яка висміює певне явище, новину чи подію.
