Превентивна готовність: як в Україні вчаться відповідати на польські виклики

Роман КабачійУКРАЇНА-ПОЛЬЩА№15, 2018-04-15

Відносини з Польщею дедалі більше починають цікавити суспільство в Україні. «Що сталося з Польщею?», «Що поляки від нас хочуть?», «Вони там показилися всі?» – такі питання чую постійно від людей, для яких ще донедавна Польща була якщо не «адвокатом у Європі» (це твердження так міцно засіло в умах українців, що тепер надто болюче його звідти витирати), як мінімум, просто «західним сусідом». Останнім часом я навіть почув фразу: «Найближча сусідка, найкращий друг, якому завжди можна довіритися». Звісно, за зростанням зацікавленості стоять події в Польщі, перш за все, у законодавчому плані, як прийняття оновлень до закону про ІНП, визнання подій на Волині 1943 р. геноцидом, але теж і в суспільному – напади на економічних міґрантів з України, плюндрування й руйнування пам’ятників на пограниччі, накручування антиукраїнської істерії в Інтернеті й на «антибандерівських маршах» на вулиці.
Усе це жваво обговорюється в українських медіа, серед телеканалів перед у цій темі ведуть «Еспресо», близький до партії «Народний фронт», президентський «5 канал», суспільний UA-Перший. Серед друкованих та інтернет-ЗМІ – «Європейська правда», «Український тиждень», «День», а в радіопросторі – Громадське радіо і Радіо Свобода. Запрошують польських експертів, лише нещодавно в українській столиці побували публіцистка Ізабела Хруслінська, аналітик Адам Бальцер, громадський діяч Кшиштоф Становський. Останній разом з Йосифом Зісельсом взяв участь у дискусії з циклу «Рецидиви несвободи», організованій Центром досліджень визвольного руху та Київським офісом Українського католицького університету. Першу таку дискусію провела журналістка Радіо Свобода Ірина Штогрін з польським репортером Павлом Боболовичем та автором цих рядків. Реанімував свою діяльність польсько-український журналістський клуб, гостями його засідань бувають відомі політики та історики, наприклад, Микола Княжицький, Володимир В’ятрович, співголова Польсько-українського форуму поєднання Віталій Портников. Головні питання, які піднімаються на цих зустрічах – «що сталося в Польщі», «яка має бути позиція / відповідь України», «як не поглибити прірву ще більше».
Не стала виключенням й організована 22 березня в аґентстві «Укрінформ» Національним інститутом стратегічних досліджень дискусія «Україна-Польща: напрями порозуміння в умовах світової „гібридної війни”». На думку більшості її учасників, а це, крім представників згаданого інституту, також проф. Галина Зеленько з Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, спеціалісти з енергетичної та економічної сфери, члени Форуму поєднання Михайло Гончар та Олег Дубіш, редактори і публіцисти, Україні головне – виважена позиція. Як сказала Г. Зеленько, у сьогоднішній ситуації Україні важливо не наламати дров: «Не треба політизувати деякі теми, а грамотно на них реагувати. Дискусії переводити в економічну і соціокультурну площину». «Ми повинні пояснити полякам, що націоналізм в Україні не скерований проти них, що націоналістичні партії набирають голосів, не доходячи до прохідного бар’єру, і взагалі зростання націоналістичних поглядів не мало би місця без російської агресії», – наголосила проф. Зеленько. До слова, Павел Боболович різницю в націоналізмі в Україні і в Польщі вбачає власне у громадянському характері українського, але шовіністичності польського сучасних виявів цього явища.
Власне, прагматизм і реалістичність у відносинах з Варшавою – ці два слова звучали найбільше в промовах Михайла Гончара та Олега Дубіша, вони обидва повернулися з форуму «Україна-Європа» у Ряшеві і мали досить свіжі враження. Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія XXI», сказав, що партнерство між нашими країнами навряд чи зараз можна назвати стратегічним, але до цього партнера не можна повертатися стіною, тому що «провисне західний фронт». Він нагадав, що пропозиції поділу України від віце-спікера російської Думи Жириновського свого часу посіяли своєрідні «зуби дракона» на націоналізми, які прокидалися в Центрально-Східній Європі. Тому нам треба включити розуміння, чим ми можемо бути Польщі корисними, незважаючи на те, що, – за словами експерта, – все ж нерідко в польських підходах до вирішення справ домінує політичний контекст. Гончар навів приклад різниць відношення Польщі до експорту з Росії нафти і газу. Якщо побудову газопроводу «Північний потік-2» Варшава блокує, оскільки вона більш-менш незалежна в газопостачанні, то щодо нафти – вона є найбільшим імпортером російської нафти в ЄС, її переробником для інших країн, як Чехія чи Литва. І в цьому є теж вина України, оскільки проект нафтопроводу Одеса-Броди-Плоцьк не доведено до кінця. Більшим оптимістом був віце-президент Польсько-української господарської палати Олег Дубіш, який розповів, що незважаючи на перипетії, товарооборот між Польщею та Україною виріс торік на 26% і склав 6,6 млрд. доларів. Лише потягами Київ-Перемишль перевезено 340 тис. пасажирів, очікується відкриття комбінованого авто- і залізничного переходу Нижанковичі – Мальговиці, що відкриє туристичний напрямок на Трускавець.
Про гуманітарну сферу говорили представники інституту-організатора. Приміром, Віталій Лозовий закликав більше залучати церкви до процесу поєднання, оскільки не останнім є наголошувати на відповідності християнських цінностей у діалозі (для мене це питання дискусійне, варте окремого матеріалу). Він запропонував зробити виставку про українців і поляків, які рятували один одного в етнічному конфлікті 1940-х рр., згадав про книжку Вітольда Шабловського на цю тему (нещодавно вийшов її український варіант під назвою «Кулемети і вишні. Історії про добрих людей з Волині»). Олександр Литвиненко спробував розібратися, чому для поляків не викликає спротиву постать Хмельницького, а Бандера і Шухевич так. Перший є вже історичною постаттю, а Бандера і Шухевич продовжують залишатися політичними, і від цього треба відштовхуватись. Дмитро Дубов, який займається в інституті інформаційною сферою, заявив, що вважає утопічним заклик «віддати історію історикам», принаймні на даний момент це неможливо, й Україні потрібна чітка історична політика. Він закликав дивитися ширше на певні процеси, приміром, замислитися, чому відразу після прийняття новелізації про ІНП оголошено про створення «Міжнародного антибандерівського руху», куди увійшли відомі пропаґандисти і провокатори Томаш Мацейчук, Дмитро Єрмолаєв з Росії та Андрій Татарчук з Латвії. ■

Категорії : Україна-Польща

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*