(ак-б) ■ КРИНИЦЯ ■ №26, 2013-06-30
«Я дуже вперта, – каже Надія Соколовська. – Я така вперта, що, як вишивала рушник, то тридцять разів його порола і шила наново. Мама просила: „лиши це!”, а я порола й вишивала, доки не було так, як я хочу».
Надія – з Дрогобича. До Польщі приїжджала декілька разів на заробітки. Пізніше почала укладати своє життя в Дрогобичі, але подружка намовила її ще раз навідатися до Польщі. І був це саме той раз, коли Надія познайомилася з Войтеком, нині – її чоловіком.
Таким чином вона опинилася у Варшаві. Почала працювати на невеличкому базарі на варшавському Мокотові – продавцем у павільйоні з фруктами й овочами. Працювала важко, але вимоги її шефа ставали щораз більшими, а години праці – довшими. Натомість зарплата залишалася без змін, при чому працедавець почав платити їй нереґулярно. Надія не тільки мусила боротися за виплату зароблених грошей, а ще й вислуховувала неприємні зауваження з боку власника павільйону. «Що б я не робила, як би я не робила, завжди й так було погано», – каже вона.
Якогось дня жінка вирішила закінчити цю нездорову ситуацію. Задумала відкрити власний павільйон на цьому ж базарі. Пішла до управління базару, орендувала будку, закупила свій товар і почала торгувати. Тоді колишній уже Надіїн шеф почав сміятися й ствердив, що вона тут навіть місяця не витримає, бо він знищить її цінами.
Невдовзі змінився склад правління базару. Нова керівничка запропонувала, щоб Надія викупила павільйон. Але жінка тоді не мала стільки грошей, тому хотіла купити на виплат (na raty – ред.). Голова ніби погодилася, тільки от недалеко від Надії працював її колишній шеф, який заявив, що має намір придбати цей павільйон. Надія вирішила, що позичить гроші в сім’ї й таки його викупить сама: у неї було право першості при купівлі. Та виявилося, що поруч є краща будка: і Надія звернулася з проханням купити цю сусідню. Тоді голова правління приносить їй два документи: один – де було написане, що Надія зрікається права першості при купівлі щодо попереднього павільйону, а другий – згоду на купівлю того поруч.
Коли Надія погодилася на такі умови, голова принесла їй листа від інших покупців: ті не погоджувалися впускати на базар людей, які торгують такими речами, які на базарі вже є. Нічого не дали пояснення, що Надія не є новим купцем, а тільки змінює будку. Керівництво відкликало свою згоду на продаж павільйону – наголосило, що це можливе тільки тоді, коли Надія змінить асортимент продаваних товарів. Але вона того не хотіла зробити, отже пішла прямо до юриста. За той час Надію вигнали з базару. Прийшли представники керівництва з колодками, щоб зачинити її будку й конфіскувати товар. Через якийсь час відбувся судовий процес. Рішення суду було на користь Надії. Вирок був такий: керівництво базару має віддати їй кращу будку і повернути кошти, витрачені на процес та адвоката. Суддя ствердив, що отримана нею згода на придбання павільйону мала всі елементи, які потрібні у випадку договору і що навіть апеляція нічого не змінює.
Нині Надія працює у своїй власній будці, а тогочасного керівництва базару вже нема – бо після того, як програло в суді, загальні збори товариства його відкликали.
«Якщо хтось приїхав з-за кордону, то не означає, що він гірший і можна з ним зробити все, що заманеться іншим, – стверджує Надія. – Я завжди кажу, що я українка. Я того не соромлюся. Я українкою є, українкою завжди буду і помру українкою».
