Мирослав Чех ■ ГРОМАДА ■ 2011-01-27
{mosimage}
Моє знайомство з Мироном Кертичаком тривало 30 років. Це проміжок часу, який дозволяє сказати, що ми зналися протягом усього свідомого, дорослого життя. Упродовж кільканадцяти років ми близько співпрацювали на щодень. Розмовляли про дрібні й великі справи, дискутували, інколи сперечалися, схоплювали думку один одного з самого погляду, розумілися без слів. Нас розділяло 7 років різниці у віці, що в юності (зокрема, у шкільний чи студентський період) стає різницею покоління. Так було і в нашому випадку.
Мирон був одним із лідерів українського покоління 70-х рр., а я належав до покоління молодшого десятиліття: ураховуючи все, що відбулося в Польщі від 1980 р., це кардинально вплинуло на розвиток моєї ґенерації.
Перший спогад про Нього – це кінець 70-х рр. минулого століття. Зустріч відбулася в гуртожитку ІV загальноосвітнього ліцею в Лігниці. Він тоді приїхав розповісти про студентське життя, переконати, що українській молоді треба поступати у виші й не втрачати контакту з громадою (ми тоді говорили – “середовищем”). У його розповіді багато було про рейд “Карпати”, Молодіжний ярмарок та інші форми юнацького руху. Нас не треба було довго переконувати, адже ми жили справами громади й самі проявляли неабияку активність. Це був час, коли проблемами молоді в школі займалася невсипуща Марійка Туцька. Для нас перехід від шкільних до студентських форм активності був природним. Так воно й сталося: слідом за Марійкою і я потрапив у Краків, де навчався в Яґелонському університеті та діяв у гуртку УСКТ і в студентській громаді.
Після введення воєнного стану 1981 р. Мирон був з нами, у дискусіях давав поради щодо створення організації українського студентства. Стояло питання: чи продовжувати спроби леґалізації Спілки українських студентів у Польщі, чи вливатися в офіційні структури? Розмови про це тривали понад 2 роки. Мирон був прихильником першого варіанту, проте шансів його реалізувати не було. Влада не погоджувалася на створювання незалежних спілок, отже, ми вибрали другий варіант й утворили Раду культури української меншини при Об’єднанні польських студентів. Завдяки цьому заснували журнал “Зустрічі”, отримали кошти на організацію ґданських ярмарків, “Карпат” та ряду інших заходів.
Мирон познайомив мене з багатьма важливими для мого розвитку людьми – діячами з Ґданська, які і його формували як особистість. Ґданськ 80-х рр. – це один із головних центрів нашого життя. Там громада була невелика, проте надзвичайно активна, розумна й згуртована. Це передусім Олег Гнатюк – діяч УСКТ і ОУП, голова Братства св. Володимира, людина ерудована й неспокійна духом. Олег вчив підходити до всього системно, приймати рішення й діяти зважено, але й бути відважним, був доброзичливим і критичним водночас. З Олегом і Надією Костик (також із Ґданська) ми з 1983 р. видавали “Листок мирян” – перший греко-католицький часопис. Це Павло Кремінський – прекрасний організатор, людина діла і безмежної терпеливості. Він представляв найкращий зразок громадського діяча, який копіткою працею робив УСКТ організацією української громади, а не структурою, що наглядала за нашим життям. Знаючи Олега і Павла, а також інших осіб (хай мені простять, що їх тут не називаю), я краще розумів самого Мирона, спосіб його мислення, мотивацію рішень та мету, для якої Він працював. Це було особливо важливе наприкінці 80-х рр., коли Мирон разом із Юрієм Рейтом та іншими діячами взялися за зміну УСКТ.
Ми зустрічалися надзвичайно часто, дискутували про найкращий спосіб залучення українства до тих динамічних змін, які тоді відбувалися в Польщі, Україні та в усьому нашому реґіоні. Це був час безкінечних дискусій, завзятих суперечок, а навіть конфліктів. Усе, однак, робилося з думкою про унікальність часу, в якому довелося нам жити, і доленосність рішень, які будемо приймати. Важливим було те, що ми довіряли один одному, бо добре зналися і пройшли вже перші випробування. Уміли також поділитися роботою. Мирон спочатку став секретарем ОУП, бо з-посеред нас усіх він був найкращим організатором. І цю роботу виконував дуже добре. Зумів налагодити діяльність Об’єднання таким чином, щоб забезпечити інтереси громади в умовах надзвичайно швидких змін. Девізом було: зберегти все позитивне і відкинути погане.
У ті часи не було просто, бо довелося керувати громадою в умовах демократії, якої всі щойно вчилися. Училися також правильно оцінювати свої сили, тих людей, які працюють на їхнє примноження, та тих, які лише говорять, а буває, що й сіють деструкцію. Інколи це означало гострі конфлікти. Їх було досить багато. Особливо в І пол. 90-х рр. треба було безнастанно їздити й переконувати людей, що варто утримати організаційну єдність при відкритості на утворення нових організацій. Важливо було підтримувати зв’язок, працювати злагоджено, з усвідомленням спільності цілей, яких хочемо досягти.
Мирон був міцною точкою опори в багатьох ситуаціях, які ставили громаду на межі існування. Він намагався знаходити золоту середину – поєднувати різні інтереси, згладжувати гострі кути. Був прекрасним медіатором і дипломатом. Про людей старався думати позитивно, хоч, безперечно, помічав їхні позитивні й неґативні сторони.
Пригадую задушевні розмови в Бескидах – ці гори він любив відвідувати. На все життя запам’яталася мені дорога, що пролягала долиною Ослави, вела в Команчу і далі до Зиндранової, яку ми долали на межі вересня й жовтня в сонячний день надзвичайної краси. Зупинилася машина, а ми вийшли, щоб відчути дихання рідної для Мирона і для мене природи, яка дарувала все найпрекрасніше. Миронове коріння – це Бойківщина, моє – північно-східна Лемківщина. Ми були немов у себе вдома, а водночас не вдома. Саме в такі дні найкраще відчувалося те, що ми начебто зависли в просторі й часі – розділені з батьківщиною, яка знаходиться неподалік, прірвою 1947-го року. Мирон любив свої батьківщини – “меншу” й “більшу”. Незалежність України вітав з великими надіями. Не меншими були й розчарування, але він ніколи не втрачав надії, що все складеться добре і Україна стане колись членом ЄС.
Мирона цінували й шанували політики – їхніми справами він цікавився, жив ними, як справжній лідер своєї громади, а політики це відчували. Вони знали, що Мирон – це партнер, який відстоює інтереси спільноти, яку представляє. Він надзвичайно добре розумів можливості нашої громади та обмеження її статусу й ситуації. Це дозволяло йому бути великим реалістом і великим романтиком водночас. Цінували це й представники інших національних меншин, які обрали його першим співголовою комісії уряду й меншин.
Мирон був прагматиком – це факт. Прораховував, обмірковував, звертав увагу не тільки на зовнішні ознаки, а доходив до кореня проблеми, аналізував всі “за” і “проти”. Це була одна сторона його вдачі. Інша – це сильне переживання всього, до чого був небайдужим. А це, перш за все, стосунки з іншими людьми. Приходив такий момент, коли треба було прийняти рішення і попрощатися з людьми, з якими знався роками і виношував спільні з ними плани. Ціною були переживання, які в Мирона відкладалися на дні психіки. Він з особливим болем сприйняв ольштинський з’їзд ОУП. Був тоді після першого інфаркту, повинен був себе берегти, не переживати й відпочивати. Побачивши його, я зрозумів, що треба обов’язково поговорити, бо може статися нещастя. Поїхали ми на село удвох. Розмовляли. Він питав мене – хоч може більше себе: як сталося, що люди, яким він довіряв, могли піти проти нього?! Підступно й без попередження. Через якісь дрібні інтереси. Мої заспокоювання не принесли результату. Під час чергової зустрічі я побачив, що він все ще живе минулою справою. Громадській роботі Мирон віддав себе повністю. Упродовж кількох років, тиждень у тиждень їздив з Жукова, що неподалік Ґданська, до Варшави й назад – понад 350 км в одну сторону. Фізичні зусилля – просто надзвичайні. Він жертвував своїм сімейним життям. Маруся, його дружина, ніколи не скаржилася на долю. Підтримувала чоловіка, раділа його успіхам і переживала невдачі. Дочки, Наталка й Аня, зростали, бачачи батька біля себе лише у вихідні. Не скаржився й сам Мирон.
Здавалося, що його кремезне тіло перенесе всі негаразди. Та тіло може б і витримало – проте боліла душа. Мирон намагався не показувати емоцій, а вони в нього були. І ці переживання стали причиною його смерті. Крапля за краплею, накопичувалися вони роками – аж зірвалися…
Пам’яті Мирона
Коли сном неспокійним
відкрию очі
У чорній рамці
лице бачу
Здається щось хоче
сказати
а це тільки сон
Мироне, замаячив
Час скоро йде
вже п’ять років
коли імла
закрила берези
сніг сліди Твої
припорошив
сльозу вітер
забуття
осушив…
Олександр Маслей
“Наше слово” №5, 30 cічня 2011 року {moscomment}
