Марія Яременко ■ КРИНИЦЯ ■ 2009-12-24
{mosimage}
У Варшаві біля Пам’ятного Хреста на Православному цвинтарі на Волі зібралися 28 листопада 2009 р. учні з батьками і вчителі нашої школи, представники всіх українських організацій та Посольства України, щоб вшанувати пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років.
Ця трагедія назавжди залишиться для українців однією з найстрашніших сторінок нашого минулого. Великий голод розпочався наприкінці літа 1932 р., досяг свого піку навесні 1933 р., а завершився щойно на початку літа 1933 р. Саме за той час – менш ніж календарний рік, в Україні загинули мільйони людей. Головною причиною Голодомору стала політика тоталітарного сталінського режиму.
Голод в Україні був результатом спланованих заходів, а одночасно інструментом знищення соціальної бази народного опору радянській владі, застереженням українському урядові проти намірів проводити порівняно самостійну політику.
За даними, які зібрали вчені, під час Голодомору померло 9-10 млн. людей (за іншими даними 3-5 млн. – ред.), тобто кількісно – ціла європейська країна. Фактично голод охопив увесь центр, південь, північ та схід сучасної України. Найбільше постраждали Харківсьська, Сумська, Полтавська, Черкаська, Київська, Житомирська області, а також Вінницька, Одеська, Дніпропетровська, Донбас. Масово гинули люди: працьовиті, самостійні господарі, майстри і винахідники, козацькі нащадки, сільська інтеліґенція. Взимку ходили на поле, щоб відшукати під снігом картоплю, яку не визбирали восени. Ходили тільки вночі, бо навіть за це жорстоко карали. Навесні, коли з’явилася зелень, їли лободу, кінський щавель.
Щоб ви могли краще зрозуміти, що тоді відбувалося, наведу спогади односельчанина
Івана Ткаченка із с. Губник, що на Вінниччині:
…У припалому пилюкою прив’ялому бузку, на причілку похиленої хати тихо помирав ще молодий Танасій Кирпань – у недавньому минулому учасник Жовтневої революції в Петрограді. З його воскового обличчя випиналися круті вилиці, сірі очі сховалися у глибоких ямах під кущистими бровами. Кістляві широкі долоні, опухлі руки-колоди геть укрилися роєм чорної мушви. До батька худенькими тільцями тулилися з обох боків вичахлі діточки -примари: Олянка, Михайлик, Василько та Іванко. Маленькими рученятами тужилися підняти татуся, кволими голосочками тихенько благали: “Татусю, підведися, ми їсти хочемо”.Чув батько, та вже не міг піднятися. Із скляніючих очиць його повільно котилися дрібні сльози. Пальці-граблі, так і не дотягнувшись до рідних голівок, судорожно затремтіли в передсмертній агонії і впали на зелений спориш. До вечора обіч Танасієвого тіла лежали скоцюрбленими клубочками його бездиханні дітлахи. Спекотне 14 червня 1933 року умертвило всю сім’ю. А за селом, скільки сягав зір, під високим голубим небом щедрою позолотою бралася пшениця.
…Недовго мучився свекор Явдохи Блошихи. Дошкульний голод враз здолав старого. Невістка, сама вкрай виснажена й немічна, пішла з хати в хату, уклінно просити сусідських чоловіків, аби поховали її батька по-людськи, за християнським звичаєм. Згодилися троє і, взявши заступи, мовчки подалися на цвинтар. Копали яму покійному Якову ледь не до смерку, та не докопали, бо самих уже не тримали ноги. Повернувшись додому, сказали молодиці, що не докопали яму, бо зовсім ослабли. Почувши таку звістку, забідкалась Явдоха, не знала, що робити, чекала від них ради. “А ми, – сказали копачі, – винесемо його в холодну хату. В ній тіло задубіє на кістку, а весною поховаємо старого”. “Не можу я, люди добрі, жити з мерцем через сіни”, – відповіла стривожено жінка і кинулась попід хати. Слава Богу, пособили їй Филимон Ріпа і Мартин Лавтар, котрі ще сяк так почувалися на силі. Доладнали останнє житло Якову і спровадили сусіда спочивати.
Прямими вулицями-“леніями” спечаленого Губника щодня чорними примарами котилися рипучі гарби, доверху навантажені мертвими тілами. І все в одному напрямку – туди, за село, до кучерявих вишняків. Серед небіжчиків знаходилося чимало й тих, кого можна було ще оживити, відходити, закропити водою і рискою їжі. Але запопадливі сільські активісти “старателі” намагалися скоріше позбутися їх, аби завтра не робити зайвого заїзду. Ніхто не плакав, бо пересохло море людського горя. А мідні, натомлені дзвони сільської церкви глухим мовчанням проводжали у небуття землян.
Запланований великодержавний імперський геноцид косив усіх і все підряд. Голод 19321933 рр. тільки в Губнику забрав 545 осіб. Розбурхана фантазія місцевих “сполнителів” у спробі завуалювати голод як головну причину повального смертельного страхіття, називала діагнози: “помер від болю в нозі”, “дитя не ссало груді”, “перевтомився”. А й справді, чи могло напівживе дитя ссати груди мертвої матері?
* * *
Розповідаючи дітям про біль і пекельні муки тих, позбавлених страшним голодом життя, усвідомлюю їх, щоб майбутні покоління українського народу не допустили більш ніколи до подібної трагедії. Про колоски і калину, принесені дітьми до пам’ятника, подбали батьки, яким на знак солідарності з нами передали їх друзі з Венґожева.
На фото: Про велику трагедію українського народу розповіла дітям вчителька молодших класів суботньої школи Марія Яременко
“Наше слово” №52, 27 грудня 2009 року {moscomment}
