Богдан Гук ■ РЕПОРТАЖ ■ №31, 2014-08-03

Списую нині мій спогад, щоб і онукам моїм не здалося, що земля їхнього діда – це Атлантида. Хай знають нащадки, що стежиною мого спомину дійдуть до порога Батьківщини. Може зрозуміють і вони, і онуки інших моїх ровесників, що тенетиський світ не закрився назавжди, наглухо.

І. Гук, Село над Солокією, Варшава, 1996, с. 11.

Найкоротший вступ до цього тексту міг би бути такий: 13 липня 2010 р. упокоївся уродженець села Тенетиськ Іван Гук, а 14 грудня цього ж року трійка дітей його та Марії Юринець-Гук – Галина, Ярослав, Ігор – створили Фонд імені Івана Гука. І таки не вдасться писати коротко: згадка про їх батька так чи інакше, але штовхає у минуле, до 1922 р., коли він народився. А він прийшов на світ, тому що колись народилися його батьки… Таким чином цей «найкоротший вступ» кане в ланцюг поколінь села над Солокією.

Тепер і в нас є та мрія…
13 липня 2014 р., це ж село Тенетиська Томашівського повіту, на кордоні з Україною. За мить почнеться богослужіння біля стрункої каплички Св. Димитрія, будованої в 2013–2014 рр. заходами Фонду ім. І. Гука на місці дерев’яної церкви цього ж покровительства. Храм був датований сивиною ХVIII ст. Парадоксально, але достеменно відома дата його освячення, це 1754 р., а останнього акту його існування ніхто так і не встановив. Це було після Акції «Вісла», як і все, що може взагалі статися з нами нині та в майбутньому.
Галина Гук-Колега, голова фонду, відзначає, що їх батько мріяв відновити святе місце.
– Життя нашого батька виявилося закоротким, щоб збудувати капличку. Ми, діти, були дуже зв’язані з батьком. Виконання його мрії – це продовження його життя. Ми віримо, що він її бачить і йому стає легше, що Тенетиська заново захищені хрестом на церковному куполі. Це знак життя, а батько боявся, що після його смерті цього вже ніхто не зробить. А ми захотіли йому показати, що в даному випадку неґативний сценарій неможливий, бо його мрія була прекрасна і людяна. І я навчила свою доньку того ж самого, що мене вчив мій батько. Цього ж самого навчаю своїх онуків. Тепер і в мене є та мрія, що Тенетиська будуть жити з покоління на покоління. Батько дуже боявся, щоб його внукам і правнукам ніколи не здавалося, що земля їх дідів – це Атлантида.

Тенетиські події, про які ще розповідатиму, вказують на таке: мрія починається тоді, коли ти не знаєш, яка майбутність стоїть перед твоїми дітьми. Після Акції «Вісла» ніщо не дає запоруки, що навіть найкраще виховані нащадки не обернуть нанівець життя батьків. Адже зв’язок є зворотнім: батьки закладають дітям майбутність, але ж діти спроможні змінити минуле своїх батьків. Тоді останні попри всі свої зусилля стають тими, які не виховали дітей так, як треба.

Крім вірян греко-католицької парафії у Гребенному та перемишлян, тут є жменя давніх греко-католиків, зокрема з Любичі, які після депортацій не мали змоги бути у власній церкві. Нині, використавши свобідну формулу присутності – бо тут не мури церкви з її однозначністю, а ліс… – появилися також вони, наче для того, щоб перевірити, хто є ким, ким вони є для таких самих, як вони. За тиждень зустрінуться в костелі. От їх присутність на відправі у церкві була б суспільно невідповідальна й надто однозначно вказувала б на зв’язок з громадою гнаних і принижених, котрі не знають, що сказати своїм дітям. Хоч їх діди чи батьки не хотіли бути римо-католиками, то все ж не хотіли для своїх дітей також приниження. Вихід був один і чи не половина мешканців Любичі – такі чи інші «українці», «річняки», «перекиньчики» та інші категорії мімікрії, наслідування, уподібнення, підфарбування тощо. Це ті, про яких владика Іван Мартиняк згадав потім у проповіді, що ховають метрики хрещення…

Тлінь і нетлінність

При сітчастому паркані на церковному пагорбі Тенетиськ, поскладані в акуратний ряд, лежать колоди давнього храму. Зотлілі, темні, повні дощу й негод. Витримали так довго, як довго можна було тривати. Витримали так, як не змогла витримати церква в недалекій Вербиці. Там нові мешканці не дали лежати «трупові» храму й колоди розтягли. Вербицька церква впала несподівано – уся, згори донизу (була ніч і ніхто не бачив, як ангели священного місця шукали собі іншого притулку, і досі не знати, де вони поділися…). Тенетиська церква падала роками. Її римо-католики з Руди-Журавецької навіть штовхали, щоб впала. Ксьондз дозволив котромусь з них зірвати бляху, якої бракувало римо-католицькій соціалістичній країні. Дощ роками наповнював колоди, тому спочатку впали північна і східна стіни, а залишки даху оперлися на протилежній. Тесані колоди перехилилися, хотіли вистояти, та не втримали тягаря і купол впав усередину. Найдовше трималася південна стіна. То біля неї правилися Служби Божі, на які з 1995 р. закликав тенетищан І. Гук. Ця стіна видніє і донині на обкладинці книжки його спогадів «Село над Солокією» (Варшава, 1996 р.).
Сьогодні з купи спорохнявілих колод не розрізнити нічого з кшталту, датованого 1754 р. Погляд притягає лиш те, що заперечує нерозрізненість – каплиця, але така, що формує церковний простір. Це ж – недоторканим чином вихоплена з руїни частина старої церкви Великомученика Димитрія. Якби хтось у раптовому припливі сил захотів відбудувати її повністю, зміг би добудувати спереду храм віруючих, а позаду храм оглашенних (особа, яка проходить підготовку до обряду хрещення – ред.). Мало хто зауважив би різницю.
Це, свого роду, продовження. У нас після 1947 р. мало продовжень. Більше знесилених повернень, у яких нема можливості творіння. Тимчасом, для тенетиського роду Гуків відстань часу й простору стала нічим. Це і є напрочуд рідкісний феномен такого людського буття, яке вміє, наче староримський Pontifex Maximus – Верховний будівничий мостів, стати звестися понад часом і простором. Саме так я розумію Івана Гука, бо його життя стало для дітей та всіх, хто прибуде у Тенетиська, його мостом понад світами як міст понад безоднею.

Тенета пам’яті
Владика Іван Мартиняк і священики стали до відправи і до чину освячення. Приїхали віряни гребенівської греко­католицької парафії, яка єднає мешканців «горбатої України», території між Гребенним та Дев’ятиром, повної ярів та лісів, у яких у 1944–1947 рр. українці шукали порятунку від польського війська (якраз тоді виникла й сама назва як горбатого терену, так не менш горбатої людської долі).
В руках Ігоря Гука книжка «Село над Солокією». Можливо, що він відчував, як у ній пам’яттю б’ється серце його батька. «Його предки є між нами, бо вони живуть… Ми злучені з тим цвинтарем», – говорить владика під час проповіді. Поруч з Ігорем його сестра і брат. Усі подібні до Івана. Найстарший Ігор, лікар, професор світового рівня. Ярослав – підприємець. Наймолодша Галина – педагог. Чути слова про те, що «Бог поставив кожного з нас апостолом»… За лісом гуркотить поїзд, везе згадку про Акцію «Вісла»…
Колись Іван Гук не чекав, поки вона прийде по нього аж у Тенетиська, як і по інших, 20–25 червня 1947 р. Він та інші члени місцевого самооборонного загону отримали від командування дозвіл раніше покинути позиції. Опинився в Камінній Горі на Силезії, потім у Стеґні біля Ґданська, куди депортація кинула частину односельчан. Ревно скривався, проте Управління безпеки виявило його, а суд на 3,5 року загнав до в’язниці. На волі чекала жінка, Марія Юринець, що була родом з сусіднього села Князів, діти. Відбувши покарання, почав навчатися, захистив маґістерську працю про законодавство Київської Русі-України. Думка про повернення в рідний край, безперечно, не полишала його ніколи. Мені здається, що саме на хвилі спогаду про минуле, який ставав мрією про майбутнє свого роду, він зв’язував своїх дітей вузлом пам’яті.

Тепер я хотів зрозуміти власне це. Найбільш зв’язаним пам’яттю мав би бути його найстарший син…
– Ігоре, як вдалося вашій трійці зв’язати розрізнений депортацією простір, де Тенетиська на Розточчі, надморська Стеґна, Перемишль, Відень, Ольштин, початок ХХ і початок ХХІ століть?
«Як медик я скажу, що існує генетичний код. У коді сім’ї Гуків записано, що в останні 500 років вони проживали в Тенетиськах та околиці. Тому, коли ми сюди їдемо, відчуваємо: батько є біля нас, ми вдома, у батьковій хаті», – каже Ігор.
Говорить брат Ярослав: «Наш батько жив Тенетиськами. Як чув це слово, залишав усе і звертався подумки саме в цьому напрямку. Він заклав нам Тенетиська майже на генетичному рівні».
Їхня мати померла 1965 р., залишивши дітям мрію про Князі з їх церковною руїною, червона цегла якої так пече очі небайдужих. Після трьох років Іван Гук одружився вдруге, дітей стала доглядати Нелла Менцінська. Коли Галя, Ярослав та Ігор почали дозріле життя, Нелла потягла Івана у Перемишль, звідки вже близько до Тенетиськ.
Рік у рік, починаючи з 1995 р., він організовує виїзди в рідне село, а також збирає матеріали до книжки спогадів. Тоді я часто відвідував майбутнього автора «Села над Солокією», проте годі було передбачити спосіб реакції його дітей. Тимчасом, Іван Гук писав не на папері. Він вписувався в людське тіло тому живому й тому в могилах, на хрестах, дорогах. Ця книжка дихає, але треба бути в Тенетиськах, щоб зуміти перегортати її сторінки так, щоб іти лісом тамтешніх поколінь.
Коли батько в інший світ відійшов, діти поховали його на цвинтарі в Перемишлі, а потім, ніби інтуїтивно, перевезли на старий цвинтар біля церкви малий дерев’яний хрест, який стояв на свіжій могилі в Перемишлі. Немислимо їм було, що ця смерть не залишить свого знаку в Тенетиськах. Потім почали думати про інший знак, уже не такий, що показує неприсутність, а такий, який становить повернення.
«Я будував цю капличку для батька й для себе», – каже Ярослав і відразу продовжує: «Щоб зазнати спокою і заспокоїти пам’ять. Мені навіть не приходило на думку, що можна було б звільнитися від обов’язку перед батьками, а якщо додати, що в цьому є краса і що ми, як діти, могли це зробити, то це буде все, що можу сказати. Нині я закінчив важливий етап свого власного життя, якщо діти взагалі мають власне життя, не пов’язане з життям батьків.
Наріжний камінь освячено 13 липня 2013 р. Власником ділянки є римо-католицька парафія в Любичі-Королівській. Власником каплички є фонд. Самоврядна влада ґміни та парафіяльна влада не створювали труднощів на шляху будівництва. Власне парох підказав поставити капличку на місці давньої церкви. Відбулися розкопки, але не виявили в землі людських останків чи археологічних пам’яток. Увесь матеріал, згідно з проектом перемишлянина Юрія Левосюка, виготовив у Перемишлі Ярослав Сидор. Доглядав місце та хід будови Богдан Божик з Гребенного. Віднині, кожного року 8 листопада тут буде відправлятися Свята Літургія. Ця капличка на довгі десятиліття оживить довколишній простір та охоронятиме його мешканців. Це хоч якась добра вістка для «горбатої України». Мало що об’єднує краще, ніж демонстрація спроможності будувати заново, а не лише відбудовувати.

Материнська лінія
Що під силу новому ділу, а що старому? Церква у Князях стара, важка, хоч і потужна. Біля неї лише швидкоплинні туристи. Тут і залишатися ніхто довго не буде, тому що минуле завжди відступає щораз далі й далі. Капличка в Тенетиськах нова, легка й енергійна. Тут людей ще менше, ніж у Князях, але її свіжість вказує однозначно: тут приклали руки люди, які не забудуть ні про своє діло, ні про майбутнє.
І все ж, фонд планує захистити від подальшого руйнування церкву у Князях. Очистити, скріпити вінець мурів, на яких колись хтось, можливо, захоче поставити справжній церковний купол, щоб під цим небом хтось хотів і далі бути українцем, адже звідти родом їх бабуся, Параскевія Юринець, перший голос тамтешнього церковного хору, жінка, яка пов’язана з українським рухом опору в 1944–1947 рр., в’язень польської тюрми у Фордоні. Її дочкою була Марія Юринець, жінка Михайла Шиманського – «Шума», а потім, вийшовши заміж за його близького знайомого Івана Гука, мати Галини, Ярослава та Ігоря. То їй тепер присвячена праця дітей над князівською церквою.
Трійка Іванових нащадків невитравним знаком уже вписала себе в тенетиський церковний пагорб. Рух пішов углиб, до предків. Що діється там, мені не видно, тому слід поставити ще одне питання схильному до задуми Ігорю Гукові.
«У мене таке враження, що ваше життя має два простори – ментальний і фізичний».
«Це зробила Акція «Вісла», але тут не обійтися без філософського осмислення цієї ситуації: життя по депортації з рідних земель стосується питання любові. Після смерті нашої мами нас виховала бабуся, Параскевія Юринець. Від цієї коханої людини ми чули любі слова «Князі», «Деби», «Тенетиська»… Їх повторювали і дідусь, і бабуся, їх повторював батько. Ми виростали в світлі любові до нашої князівсько-тенетиської України. Ми не навчилися вимовляти з любов’ю назви Стеґна чи Ґданськ, але завдяки цьому став можливий наш великий зв’язок з рідною землею, незважаючи на тисячі кілометрів. Абсурд Акції «Вісла» оголює свій примітивізм, і тому, хоч вона і є жорстоким абсурдним насильством, все ж не змогла нас ментально вивезти з українського космосу рідної землі та з Європи…»
«Ви маєте на думці те, що невдовзі місце, звідки йде ваш рід і не лише ваш, уже не буде чимось окремим України як Європи?»
«Сьогодні ми починаємо наступних 500 років. Наша капличка становить європейський знак для Тенетиськ, ґміни Любича-Королівська, України і Польщі. Та й для нащадків тенетищан, які хтозна, чи за кілька років не захочуть обрати собі місцем для свого європейського життя якраз реальні Тенетиська. Тоді ця капличка стане їм у пригоді, бо це ж знак миру». ■

Поділитися: