Анна Кырпан ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №22, 2014-06-01
В Полтавской области мешкат гнеска бівше як десят тисяч лемків. То юж переважні діти і внукы тотых, хто ся вродив на лемківской земли. Асиміляция иде каждый ден… Зато друга, а тым бівше трета ґенерация юж не одчуват звязку з том земльом, котру все споминали родиче. Але єст пошана до родичів, іх памят сьвята. І тото, певне, ту найважнійше.
На Полтавской земли оддавна єст традиция, же ся зове «гробики»: тыжден по Великодню шыткы идут на цмунтір, на гробы вітців і дідів. Мают право не прилетіти в рідне гніздо навет на Великден – то юж каждый сьвяткує в своім гніздочку, де го звив. Но не прити на «гробики» – тото єст неможливе.
В лемків пошана до старшых, памят о предках все была барз важна. Того вчыли дітей од маленькости. Тепер, коли полтавскы лемкы вырваны з рідной земли, коли неє лемківского середовыска, неє сельской спільноты і цілого соціуму, в якім жыли лемкы, неє в повноті ани лемківской культуры, ани не функционує лемківска бесіда, єдно, што іщы ся зостало, – пошана до мамы, няня, бабы, діда. Жывых і тотых, што юж в небесній Лемковині.
Коли місцевы зберают ся в тот ден родинами, то лемкы сходят ся тыж яко… лемкы. Родинны зізды, стріча лемківскых родин, давных мешканців єдного села выглядат юж не лем яко родинный, але як власні лемківскый ден памяти. Бо споминают і своіх тата і маму, і іх сьпіванкы, і іх приповідкы, і іх бесіду – шытко…
Ідея зорґанізувати фестиваль в памят про вітців пришла власні при великій родинній стрічі на «гробики». І рішено робити тото шторока власні в тот ден – тыжден по Великодню. Жебы не лем на цмунтари ци вдома при столі споминати своє, лемківске, но і повісти о тім зо сцены, разом засьпівати лемківскых сьпіванок… Тоту ідею зреалізували в 2011 році в Зіньківскім районі, в селі Лютеньскы Будища першого мая. Тыжден по Великодню.
Взяли ся до справы двоюрідны братя Миколай Ткачык і Владек Прислоньскый. Село выбрали власні тото, де поселили колиси найбівше лемківскых родин – двадцет. Зачынати все не єст легко. Барз довго треба было выяснювати в ріжных кабінетах, што то за люде – лемкы, чом потрібуют фестиваля. Барз довго треба было ходити по редакциях газет і просити про публікациі о лемках. Але лемкы хперты і тверды, а сердця полтавців – мягкы… Тоты, што мешкали в сусідстві з лемками, виділи, же то люде добры, поважны, побожны, справедливы, шытко знают зробити. Тота добра опінія тыж зробила свою справу.
Само полтавске товариство «Лемківщина» – то кількоро людей, оно нияк бы не потрафило зорґанізувати фестивальчык, кєд бы не районна влада. Поміг голова, а тыж заступця головы Зіньківской районной адмінстрациі. Нашли якыси пінязі, дали розказ рыхтувати концерт районному управліню культуры, привезли на сельскый стадіон сцену – і стало ся тото, во што мало хто вірив: в Лютеньскых Будищах одбыв ся най невеликый, но файный лемківскый фестиваль!
Кєд бы не перше мая!
В Украіні совєцке сьвято 1 травня і гнеска іщы єст свобідным дньом. Доправды сьвяткуют хыбаль комуністы, іншы традицийні садят бандуркы.
Памятате, же першый фестиваль одбыв ся першого мая. Зіньківска влада так і призначыла: най буде все в тім часі. (В підсьвідомости оно іщы міцно сідит в головах, принаймні на сході і полудню, яко все свобідный од праці ден, сьвято, причина выпити порцийку.) А пак юж нияк не годен быв тото лемківске перше мая скасувати! Довго выяснювали лемкы, же ходит не о перше мая, а лем о першу неділю по Великодни, але не дало ся зробити нич! Зато і в 2012, і в 2013 і в 2014 роках лемківска ватра была одвязана од «гробиків» і привязана до Медженародного дня солідарности трудящых. Наприклад, в тім році то было 3 мая. Якый высьлід того? На другім, третім і четвертім фестивалях было барз мало лемків. Преці не будут за якый тыжден ци два зас іхати на тото саме місце, а даколи іхати треба дос далеко…
Лемківскый фестиваль без лемків… І ту каждый бы дав зьвіданя: «Цікаве, для кого властиві орґанізуют тоты „Барви Лемківщини”»? А можна одраз дати і друге зьвіданя: «Пошто, чом, для чого?»
Дайте же нам, дайте, по што мы ту пришли…
Пошто? А то добре зьвіданя. Бо кажда справа ма якысу ціль. А од того шытко ся зачынат, од того шытко залежыт. Наприклад, од цілі залежыт програма фестывалю, місце, час.
А з том лемківском програмом ту єст проблема. Бо на Полтавщыні неє лемківскых колективів. Колиси быв єден – тріо «Яворина» з Опішні. Не лемківскый, но з лемківскым репертуаром. Тріо выступало юж ту в 2011 році, но… неє юж го. З тріо ся зробив дует Ільїних, они выступали тыж в 2012 році, выступили бы і тепер. Но власні в тім часі концертували в Польщи.
Правда, сьпівают лемківскы сьпіванкы в клубі села Лютеньскы Будища. І місцевый ансамбль «Сузір’я», і солісты, наприклад, В. Слинько. Кус оно по-полтавскы звучыт, але лемківске. Но але того мало!
Коли голова полтавского лемківского товариства Микола Ткачык і іншы місцевы лемкы тым ся грызли, телефонували в лемківскы товариства ріжных реґіонів, запрошували лемків прити і выступити в Лютеньскых Будищах, журили ся, же ім одмовляют, то районна влада ничим ся не трапила. Хыбаль першый раз роблят фестиваль? Районному відділу культуры повіли бы зорґанізувати алеутскый, ефіопскый ци мексиканьскый фестиваль – легко бы зробили. План той сам, схема тота сама, пошто ту ровер выдумувати? Вывчыти лемківскы пісні з інтернета, выписати оттамаль пару слів о істориі і культурі лемків, жебы повісти при вступі. Но і, ясна річ, додати кус свого, місцевого, полтавского.
З лемківскым компонентом на фестивалі в 2014 році ся не повело. Жадного порядного лемківского ансамблю не было. Лем солістка зіньківского ансамблю «Барвисті переливи» засьпівала «Під облачком». Тот (власні дос добрый) ансамбль заповнив програму сучасныма украінскыма піснями. То были переважні патріотычны пісні, і зато гнеска барз актуальны. Долучили ся місцевы артисты зо села. Правда, іх програму выступу чогоси барз скоротили. Ратували ситуацію гості: Федор Лабик, голова міского товариства «Лемківщина» з Калуша (Івано-Франківска област) і Штефан Криницкый, голова обласного товариства з Франківска. Вышли в лемківскых строях. Сьпівали, чытали вершы, оповідали жарты, жебы в Лютеньскых Будищах звучала зо сцены рідна бесіда. З лемківского мистецтва ту были представлены хыбаль писанкы (писанкаре Раіса Левдик і Володимир Прислоньскый). Іншы прекрасны річи, якы розложили на столах доокола місцевы майстры, не мали жадного стосунку до лемків.
«Барви Лемківщини» в полтавскых кольорах
Зато мы, гості здалека, могли ліпше ту пізнати культуру і мистецтво полтавского краю. Не по тото мы ту пришли, але не могли сме не замилувати ся в тотій красі. Прекрасны вышыты ручныкы, славна кераміка зо селища Опішня… Презентували ту не лем традицийны ремесла, но і сучасны. Наприклад, ту можна было купити до кухні розмалюваны дошкы до різаня, іконы, выкладены кораликами, і шелыякы іншы творы, же мали дос высокый рівен. Виділи сме навет модерны експерименты, наприклад, два майстры-різьбаре вказували, як різьбят квіты на… мыдлі.
Мушу щыро повісти, же Полтавщына страшні мі ся подабат. Як прекрасні звучыт мелодія полтавской мовы! Іхали сме автобусом з Полтавы до Зінькова, а напереді сідила старенька бабця, же цілий час о чымси бесідувала. Слухати єй кольорову мову, полтавскы фразеологізмы, полтавскый діалект з ніжным, милым мягкым «л», то была для ня правдива насолода. А голосы! А пісні! Як прекрасні выступив на фестивалі фольклорный ансамбль «Вербиченька»! А найважнійше – люде! Щыры, гостинны, лагідны, погідны! Шытко зробили для нас, гостей, што было можливе, і навет бівше од того. Полтавщына ма свою красу, свій смак. І пізнавали сме єй з приємностьом, з зачудуваням. Але… пришли сме на фестиваль «Барви Лемківщини». Но а полтавскы галушкы кеселицу не замінят, хоц они тыж смачны.
Бывайте здоровы…
Памятам, як моя баба все оповідалы про якогоси Семана, же чогоси захотів ся хтопити. Сусід зьвідав го, де иде, а тот спокійні одповів: «Бывайте здоровы, иду до студні!»
То… де идеме? Як описати єдным словом стан лемківского ту, на Полтавщыні? Заниканя? Аґонія? Остатни намаганя зберегти, записати хоц дашто?
Бесідували сме з Людмилом Коваленко, учытельком украінской мовы школы в Лютеньскых Будищах. Єй дідо і баба, мамины родиче – лемкы. В школі єст свій музей істориі села, Людмила ним рядит. Музей просто прекрасный. Єст ту і лемківска част, бо част мешканців села – лемкы. Сут ту і науковы роботы дітей: «Лемки в селі Лютенські Будища», «Історія поселення лемків на шилівській землі (с. Шилівка)», «Сім’я Олешневичів», «Родина Горощаків», «Родина Мохнацьких», і подібны роботы про родины Фучків, Воленщаків, Поляньскых. Діти досліджуют своє коріня, зберают взірці лемківского фольклору, а учытеле – і Людмила Коваленко тыж – заохочуют іх до того. «Но бівше інформациі мы юж не збереме, як маме тепер. Старше поколіня одходит. Што могли сме, то мы юж зобрали.»
Володимир Прислоньскый каждый рік пред Великодньом організує варштаты: вчыт дітей писати лемківскы писанкы. Оповідат ім про Лемківщыну. Чытат своі вершы. В ріжный спосіб популяризує лемківску культуру. Жебы – хоц памят зостала по лемках, котрых депортували зо західньой Лемківщыны на полтавску землю. О якыхси перспективах нихто навет не бесідує. Лем памят.
Колиси давно, коли лемкы мали зробити якысу бівшу і пильну роботу, то кликали родину, сусідів, а навет даколи і нанимали когоси, жебы добре і скоро дашто зробити. Чом тепер не можеме закликати до Лютеньскых Будищ, же в Зіньківскім районі, бівше лемків, жебы разом зробити фестиваль, – а може, не лем фестиваль? Ци мы навет того не потрафиме зробити? Ци робиме лем тото, за што нам добрі заплатят?
То як, полтавскы лемкы? Идеме до студні? ■
