(гс) ■ УКРАЇНА ■ №40, 2016-10-02
Чого досягла Україна за роки незалежності і що залишається викликом у польсько-українських відносинах? Про ці питання говорили депутат Верховної Ради України Микола Княжицький, публіцист Боґуміла Бердиховська та голова Фонду міжнародної солідарності Кшиштоф Становський.
Зустріч з їх участю відбулась у середині вересня в Українському домі у Варшаві. Її організаторами були фонд «Наш вибір» та Об’єднання українців у Польщі. Приводом для дискусії стала презентація виставки «25 років незалежної України! Україна, яку ми не знаємо» авторства Ізабелли Хруслінської, яка багато років займається популяризацією України та співпрацею з українською меншиною у Польщі.
Сьогодні польсько-українські відносини найчастіше розглядаються крізь проблеми складного минулого. Проте, як пригадувала Б. Бердиховська, вже кілька років після трагічних подій ІІ Світової війни в обох державах були лідери, які сприяли розвитку відносин, взаємній пошані та спільній боротьбі за незалежність. Це почалось у середовищі паризької «Культури», редактором якої був Єжи Ґедройць, а потім продовжувалось у співпраці польських та українських імміґрантів у Великій Британії. Ці зв’язки закріплювалися в опозиційних середовищах двох держав. «Першим представником українських дисидентів, який потрапив до Польщі і тут зустрівся з рядом представників демократичних середо-вищ, був Богдан Горинь», – пригадувала Б. Бердиховська. На її думку, саме цей візит започаткував ряд безпосередніх і тривалих зв’язків.
Для українців західних реґіонів України Польща навіть у радянські часи була своєрідним вікном у західний світ. Звідси потрапляли в Україну цікаві музичні платівки, сучасний одяг чи жуйки. Все це поляки привозили «малюхами», а в зворотному напрямку вивозили телевізори, золото і кавоварки. Про це говорив Микола Княжицький, додаючи, що близькість до кордону завжди робила Львів і його контакти з Польщею актуальними. Але цього не можна було сказати про решту України. Там теми, актуальні досі в Польщі, такі як Волинська трагедія, практично не існували. Польща, якщо й асоціювалася з чимось конкретним, то тільки з тим, що першою визнала українську незалежність і постійно була адвокатом Києва у Європі. Княжицький звернув увагу на те, що три останні революції в Україні відбувалися у різні часи, але завжди ставили перед собою боротьбу за незалежність – спочатку від СРСР, потім від підпорядкування Москві. Українці в останні роки мали, властиво, два шляхи розвитку – російський (з відсутністю демократії) і європейський (базований на демократії). Другий завжди асоціювався в Україні з польським прикладом: «Ніхто в Україні не думав, що ми побудуємо Німеччину або станемо французами. Але всі знали, що ми можемо бути такими, як поляки. (…) Яка між нами різниця? У них була «Солідарність», а в нас – дисиденти. Якщо вони змогли, то чому ми не зможемо?». Уявлення про європейського українця спиралося саме на можливість «побудови у себе Польщі». Тому український політик вважає, що сьогодні, коли відносини погіршуються, люди розчаровані. І треба робити все, щоби процес не поглиблювався: «Підтримка Польщі і її приклад насправді надихає не лише тих українців, які живуть у Києві. Він надихає всіх солдатів, які воюють на фронті, тому що вони знають, що обороняють не лише себе, а й Європу. Вони знають, що вони захищають якийсь спільний світ (…)».
Кшиштоф Становський тісніше зв’язався з Україною, коли діяв у польському гарцерстві, яке підтримувало відродження «Пласту» в Україні. Потім були освітні та журналістські проекти над Дніпром і в Криму, праця для зближення польського та українського меншинних середовищ: «Ішлося про те, щоб показати можливість роблення спільних речей, які не мусять опиратись на великому історичному діалозі і не обов з тієї прчини, що ми є поляками, а ви – українцями. Тільки тому, що ми маємо якісь спільні справи», – говорив К. Становський. Тому, на його думку, велике значення має виставка про 25-річчя української незалежності та ініціатива, у рамках якої польські міністри або ремісники з 185 місцевостей просто могли цього року передати Україні найкращі побажання з нагоди ювілею. «Вона почала бути спільним добром мільйонів людей. І для них немає значення, чи мама розмовляла російською, українською чи кримськотатарською мовою», – говорив К. Становський, називаючи найбільший успіх України, до якого особливо причинилась остання революція. Світ також може від України вчитись, як поводитися з біженцями, оскільки, наприклад, молоді мусульмани з Криму не мають сьогодні проблем зі знайденням свого місця в котрійсь із шкіл Львова. «Ми повинні думати про Україну, яка справляється з речами, що в більшості європейських країн викликають страх. Виявляється, що можна такі речі робити, не будучи Саудівського Аравією і не маючи 400 років демократичних традицій, а лише людей, які розуміють, що в житті найважливіше», – підсумовував К. Становський.
У ході дискусії наголошувалось і на інших плюсах сучасної України. Це її письменники, а зокрема Сергій Жадан і Софія Андрухович, автори документальних фільмів, митці, які здобувають щораз ширшу популярність не лише у Польщі, але й у західних державах. Важливо, що польсько-українські відносини не зводяться тільки до трагічного минулого. Тісно співпрацюють реставратори архітектурних пам’яток, відбувається обмін популярними музичними колективами, існують плани щодо зміцнювання спільних культурних центрів чи створення установи, яка би широкій аудиторії презентувала архівні фільмові засоби.
Здається, що зараз лише третій із сусідів, заслужено неґативний герой варшавської дискусії хоче, щоб всі цінні ініціативи постійно прикривав біль минулого і взаємні польсько-українські кривди.
