Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2012-02-24
{mosimage}
Христина Чушак, “Немає вільної Польщі без вільної України: Україна та українці у політичній думці польської опозиції (1976-1989)”, Видавництво Паіс, Львів, 2011, 302 с.
Уже сам заголовок книжки Христини Чушак “Немає вільної Польщі без вільної України: Україна та українці у політичній думці польської опозиції (1976-1989)” багато говорить читачеві, про що пише авторка. Відразу теж відомо, що рецензована праця дасть поштовх для дослідників, наприклад, студенти зможуть знайти в ній натхнення для власних наукових пошуків.
В цьому напевно допоможуть такі складові видання, як багата джерельна бібліографія, словник польської опозиції, бібліографія української тематики в т.зв. “самвидаві” чи розшифрування псевдонімів опозиційних авторів. Подібне видання ми представляли в травні минулого року: книжку історика Томаша Щепанського “Національні меншини в політичній думці польської опозиції в 1980-1989 рр.”, де українська тематика була складовою ширшого дослідження.
У даному випадку Х. Чушак звужує це поле: на основі матеріалів польського самвидаву дослідниця відтворює місце України та українців у політичній думці польської опозиції. Аналізовані авторкою теми – це, зокрема, визнання польським суспільством теперішнього кордону з Україною, значення незалежності України для Польщі та реґіону загалом, боротьба зі стереотипами щодо українців у польському суспільстві, пошук шляхів польсько-українського примирення. У своїх висновках авторка відзначає, що в більшості опозиційних середовищ ставлення до України не базувалося на стійкому ідеологічному підґрунті. Часто позитивне ставлення виникало з геополітичних міркувань, за принципом “ворог мого ворога є моїм другом”. Тому визнання права українців до незалежності іноді бувало проявом толерантності й відкритості, іншим разом – усього лише бажанням послабити позицію Росії. У своїх геополітичних міркуваннях частина опозиціонерів вважали також, що слід підтримувати дружні стосунки з Росією, а водночас старатися повернути довоєнні кордони Польщі, не враховуючи при цьому незалежницькі прагнення України чи Білорусі. Звичайно, серед найбільш помітних була позиція, що базувалася на ідеї паризької “Культури” та її відомого редактора Єжи Ґедройця – визнати незалежність сусідів і ставитися до них без почуття зверхності.
Думки польської опозиції про Україну та українців цікаві ще й тому, що після війни в офіційних виданнях у Польщі не існувало інформації на цю тему. А якщо й писалося щось про східного сусіда, то найчастіше були це неґативні матеріали. Як відзначає Х. Чушак, опозиція вирішила цю порожнечу наповнити змістом. Тому в текстах говорилося, наприклад, про необхідність примирення між поляками та їхніми сусідами, про конечність підтримки національно- визвольних рухів польською стороною. Водночас польські опозиціонери підкреслювали, що необхідно позбутися територіальних претензій щодо сусідів. Як оцінює дослідниця, опозиціонери спочатку не задумувалися над розробкою окремих підходів до кожної зі східних країн. Проте ситуація змінилася у 80-ті рр., зокрема, внаслідок активізації національних меншин у Польщі. Такі події, як чорнобильська аварія, розвиток дисидентського руху, викликають появу у підпільній пресі над Віслою значної кількості матеріалів про Україну та українців.
Самвидав – у задумі опозиції – мав стати площиною для польсько-українського діалогу. Тому деякі видання прямо запрошували українців до дискусії, навіть друкували їхні статті, хоч не завжди з ними погоджувалися. “Гарячою” темою в цьому діалозі (зрештою, як і сьогодні) стало спільне історичне минуле. При чому Х. Чушак відзначає, що опозиційні автори, говорячи про ІІ Річ Посполиту, нерідко руйнували міф ідеальної держави й критикували її авторитарний характер. “Можна стверджувати, що через аналіз ситуації української меншини та ситуації національних меншин загалом, поляки вийшли на більш критичне ставлення до власної держави”, – пише дослідниця, наводячи приклади деміфологізації Кресів (знову ж таки, “запального” у нинішній час питання). Авторка відзначає, що опозиціонери ставилися до історії радше критично і наголошували на потребі відбудови довіри українців, втраченої в результаті загарбницької політики різних володарів і керівників польської держави – від Казимира Великого аж до Юзефа Пілсудського.
В опозиційній пресі обговорювався також період ІІ Світової війни і перших повоєнних років. Тому дослідниця звертає увагу, як у пресі писалося про Українську повстанську армію, події на Волині та акцію “Вісла”. Отож, опозиціонери намагалися боротися з найсильнішим в ті часи стереотипом про “українця-бандерівця”, “винищувача польського населення”. Хоч тоді не велися ґрунтовні дослідження, проте різні автори все-таки намагалися пояснювати складні питання, часто відзначаючи, що УПА (подібно, як АК) також воювала чесно й не можна її вояків однозначно вважати бандитами. Одною з найбільш сміливих стратегій опозиціонерів щодо виходу з лабіринту польсько-українських історичних конфліктів авторка визнає таку: “Опозиціонери запропонували переглянути загальний підхід до історії України й проаналізувати її з позиції українців. Звучали заклики покінчити з подвійними стандартами в оцінці історії, адже поляки, століттями захищаючи свою незалежність, проливали кров за власну державу, тому слід усвідомити, що не можна називати такі ж дії українців бунтом, політичною незрілістю, помилкою тощо”, – пише Х. Чушак.
Це – дійсно сміливий підхід. Складається враження, що книжка “Не має вільної…” може стати вихідним пунктом для чиєїсь не менш сміливої маґістерської роботи. Бо чи не варто було б професійно перевірити, чи декларацію “глянути українським оком на історію України без подвійних стандартів” вдалося втілити в життя (хоч би частково) після 1989 р.?
“Наше слово” №9, 26 лютого 2012 року {moscomment}
