Марія Мандрик-Філь ■ 50-ліття ліцею в Ґурові-Ілавецькому ■ №25, 2018-06-24

Коли усвідомлю, що ґурово-ілавецькому ліцеєві сповнюється незабаром 50 років, маю потребу глянути в минуле не так крізь призму дат і подій, а скоріш крізь призму людських облич, жестів, усмішок, мови. у такому аспекті взагалі маю схильність спостерігати і приймати будь-яку дійсність. Tому й час навчання в роки 1970–1974 в ґурово-ілавецькому ліцеї закарбувався у моїй пам’яті перш за все як нагода розширити знання про життя, людей, літературу, розвинути чутливість до слова, спробувати сил у художніх ансамблях, перевірити свої інтелектуальні можливості, але в першу чергу, може, зверифікувати здатність відкритися на приязнь, здобути уміння бути серед людей, рідних за національністю і душевним складом.

Раніше не мала такої нагоди, бо виховалася в польськомовному середовищі у селі Новиці неподалік Пасленка.

Батьки зробили все можливе, щоб ми з сестрою Любою і братом Мирославом були свідомими своєї національної і віросповідної тотожності, але на певному етапі життя цього, що давала рідна хата, не вистачало; потрібне було середовище, ровесники, сприятливе місце, авторитети.

І тому я безмежно вдячна моєму покійному батькові, що сам, без запитання про мою згоду, почувши на реколекціях у пасленцькій церкві, що відбувається третій набір до ґурово-ілавецького ліцею, однієї миті вирішив мою, а згодом і моєї сестри долю. Коли б у родині було прогавлено цей момент, важко уявити, як далі склалось би життя, чи те українство, що сьогодні є суттю мого єства, мало б шанс так сильно закорінитись і стати орієнтиром у виборі і формуванні мого особистого і професійного шляху.

Перевірила я в монографії всі випуски ґурово-ілавецького ліцею та усвідомила, що мій клас був найчисленнішим у його історії. За даними, до матури дійшло нас 39 осіб, в тому числі 30 дівчат. Більшість з нас вступила у виші. На цей час це було рідкісним явищем, бо стати студентом не було так просто, крім цього, багатьох манила перспектива скоро бути самостійним, тому що з середньою освітою тоді можна було знайти непогану посаду десь у книговодстві, на пошті, чи навіть у школі. У моєму класі було багато розумних, амбітних учнів, зрештою, під опікою такого вихователя, як проф. Теофіль Щерба, не можна було дозволити собі на брак амбіцій. Але про це напишу дальше. Більшість учнів у моєму класі любила і розуміла точні предмети: математику, фізику, астрономію, хімію; я кожен урок з ділянки точних наук згадую як своєрідний кошмар. Рідко вдавалося мені второпати щось з обрахунків, цифр, завдань, які без зусиль, легко, швидко, логічно виводили на дошці Любко, Богдан, Ромко, Оля, Марійка й інші розумні голови з мого класу. Я не тільки комплексувала, що мені не дано хоч мінімум цього, що дано іншим, але іноді і зневірювалась у цьому, що коли­небудь складу матуральний іспит з математики. Наскільки лише могла, цілою собою у цей час поринула в літературу. Читала здебільшого класику, пропоновані Професором на уроках української мови твори романтиків, зокрема Тараса Шевченка, але передусім прозу періоду реалізму. Мені подобалось багато що в поезії українських радянських поетів, зокрема Володимира Сосюри, Павла Тичини, Андрія Малишка, Максима Рильського та ін. Про «Розстріляне відродження» тоді не було й згадки, а про творчість, духовний та етичний світогляд «шістдесятників» дізналася щойно на україністиці у Варшавському університеті, де продовжувала навчання після ліцею. Тодішній канон літератури був такий, який мусив бути в цей час, але все одно було цікаво. Забувалася винесена з дому бойківська говірка, а на її місце входила вже літературна мова. Моєму Вчителеві не мішала моя недолугість з точних предметів. Мав у мені, можливо, найважливішого й одного з найбільш емоційно активних слухачів. Був для мене (і не лише для мене) авторитетом і залишився ним до сьогодні, хоч уже й нема Його серед живих. Інтуїтивно відчував, що в кому «дрімає». Іноді аж занадто і по-своєму старався, щоб запобігти поганим наслідкам нашої нестримної буйності. Безліч анекдотів можна би розказати хоч би про те, якими способами вибивав молодечий дур тим, що любили розважатися на сільських забавах. Коли вже забава була в розпалі, сідав на свій ославлений, привезений з Києва мотоцикл Ява 350 (на цей час чудо чесько-словацької моторизаційної техніки) і, як привид, з’являвся веселий і відстресований з «начитаними очима» своїм учням. У понеділок зранку починалася своєрідна педагогізація. Сьогодні такий метод виховування викликав би обурення. Розціновано б це як зазіхання на особисту недоторканість учня, але тоді, на початку 70-х рр., часто бувало так, що мета оправдовувала засоби і нікому не прийшло б до голови образитися на вчителя. Зрештою, згодом стрічались ми з Професором на наших весіллях, бо треба сказати, що радо приймав запрошення й обов’язково приїздив. Хоч майже ніколи не звертавсь до нас на ім’я, а чомусь тільки на прізвище, легко підхоплював на сміх різні ситуації, іронізував з нашої поведінки, осмішував лінивство, амбівалентність, усілякі учнівські хитрування і «справки», був особою, що якимсь магнітом притягала до себе. Чим? Можливо, ясною усмішкою, своєрідною, трохи контроверзною, але все-таки батьківською турботою, притаманним тільки йому своєрідним гумором… Мабуть, і не тим. Хіба на це питання дав відповідь, ненадто довго задумуючись, мій колеґа Богдан, який живе у США і з яким недавно я зустрілася в Ольштині. Богдан сказав «знаєш, Він нас умів любити». Ось і все. Мені імпонував ще тим, що ні разу не бачила, щоб когось боявся, чи перед кимось корився. А бувало по-різному. І хоч, на мою думку, пощастило нам, що директором школи був прихильний до нас, толерантний і відкритий Чеслав Дзірба, то був це нелегкий для нас, українців, час і в ситуації, де на кожному кроці появлялись якісь загрози, ми мали за собою тільки двоє вчителів, наставників і водночас захисників – подружжя Ольгу і Теофіля Щербів. На них здебільшого тяжіла відповідальність за кожного з нас зокрема і всіх разом, об’єднаних у класах «б». Я 38 років працювала вчителем в українській школі в Білому Борі і в дещо сприятливіших обставинах, отже й усвідомлюю, можливо, більше ніж хтось, хто зі школою не мав нічого спільного. Тому й варто при нагоді ювілеїв це підкреслювати й наголошувати, а й бути вдячним. Без детермінації згаданих учителів, внутрішньої сили і патріотизму, організаційного хисту, здорового дистансу до цього, чим жила епоха, важко було б дійти до ювілейного 50-ліття школи. Відзначимо його завдяки цим, які у 90-ті роки будували концепцію нової школи. Маю тут на увазі особу й дії Мирона Сича та сьогоднішню директорку Ольгу Сич, що пішли правильним шляхом і подбали, щоб не втратити надбань класів «б» з 70–90 рр., вклали велике зусилля в побудову інфраструктури. Це насправді прекрасно констатувати, не лише при нагоді ювілею.

Приємно і мило для ока дивитись світлини ґурово-ілавецьких ансамблів сьогодні, бо за наших часів усе було набагато скромніше, мінімалістичне. Виступали ми в комбінованих костюмах привезених з різних реґіонів Закерзоння. Не було інструкторів, які б доглибно знали нашу культуру. Хор у наш час вів учитель музики – поляк за походженням – Вєслав Мажевський, танцювальний ансамбль «Думка» – доволі заавансований віком хореограф, теж поляк, Войцех Мухлядо, який приїжджав до нас з Ольштина. Проби відбувалися з ранку до пообідніх годин у суботу, а часто і в неділю.

Майже всі ми походили з сіл і малих містечок, знали смак праці й недостатків, тому й не вередували, а старалися давати з себе інколи більше, ніж могли.

Не всі ми вміли відчути і критично оцінити соціалістичні порядки, ритуали, постави, які нав’язували тодішній школі у постаті обов’язкових 1-травневих походів, концертів з нагоди Жовтневої революції, виборчих акцій, викопок у ПГР-ах та ін. На одній світлині я як гарцерка вручаю найпопулярнішу квітку соціалістичної дійсності – гвоздику – суспільній активістці з Ґурова-Ілавецького, яка о годині, мабуть, 6 ранку першою прийшла до виборчої урни. Не пам’ятаю, щоб, крім цього епізоду, ще десь я заіснувала як гарцерка. Якби не світлина, мабуть, пам’ять не зберегла б такого ґротеску. Зате добре пам’ятаю, як колись з Христиною Ю. і ще декількома колеґами з молодших класів, під оком нашого полоніста, пробувала зробити театральну кар’єру на сцені Ґурово-ілавецького будинку культури. З кар’єрою якось не вийшло, але деяке вміння, здобуте тоді, пригодилося потім у студентському кабаре, а згодом у вчительській праці.

Зберігаю в пам’яті образ моїх однокласників; сумовито-добрий погляд Оксани і Віктора, медіальну вроду Христини, несміливо-сором’язливу усмішку Стася, Емільки і Ромка, високе чоло і бистрі очі Богдана, який знав добре свою родинну історію, сюжети і факти з підпільних змагань, і час від часу був необережний у цьому, що казав, а Професору від цього нераз їжився волос, бо відомо, який це був час. Завжди подивляла я скупчення всіх можливих талантів у ще одного Богдана, почуття гумору і схильність до автоіронії Данусі, Славки і Люцинки, медіаційні здібності Зоні. Над усе зберегла вдячну пам’ять про естетичний смак Мірки і Зосі, що завжди мали свіжі білі комірці у шкільній формі, перекірливі запитання другого Стаська, експресивні жести Любка, особливо тоді, коли йшлося про філософсько-ідеологічні теми.

Час проминув, але не люблю, як сказав Іван Франко, «безпредметно тужити»; є про кого і про що згадувати. Цей час, що провела я в ліцеї, збагатив мене, крім усього, що вже написала, на справжню приязнь. Оля, яка приїхала з прикордонного, майже загалом українського села Пенцішева на Бранєвщині, і Тереня зі Салковиць неподалік Пасленка – це найсердечніші подруги моїх ґурово-ілавецьких років. Обом їм потім встигла дружкувати на весіллі, бо вийшли заміж раніше від мене, і тепер, хоч контакт маємо лише час від часу, все, що було між нами, залишилося в серці свіжим і живим. Усміхаюсь теж на спогад трьох старших моїх колег, тоді третьокласниць Ірини, Галинки і Христини, з якими я як першокласниця замешкала. Іноді було нам аж надто весело.

Потім, у старших класах, жила я на квартирі по сусідськи з о. Юліяном Ґбуром, пізнішим владикою УГКЦ. Коли тільки проходив повз сад і будинок наших господарів, завжди перекинувся з нами добрим словом, жартом, усмішкою, а ми йому відповідали цим самим. Не було в цих відносинах жодної офіціозності, дистанції, а навпаки, була сердечна взаємна прихильність. До сьогодні маю щирий подив для отця Юліяна за це, що не злякався труду підношення з руїн ґотицької святині, яка сьогодні служить вірним нашої Церкви. Це місце, де на руїнах росли високі дерева, сильно закарбувалося в моїй пам’яті, бо бачила його щоденно, тому що мешкала неподалік на початку мого навчання в ліцеї. Ніколи не подумала, що коли-небудь почнеться нова історія цієї будівлі; «Великий Ти, Господи, і великі діла Твої…».

Нічого більше, мабуть, і не треба казати, годиться тільки уточнити, що напевно в кожного випускника ґурово-ілавецького ліцею свої індивідуальні відчуття і своя правда. Я написала цей спогад, беручи за точку віднесення свій усесвіт і свою правду. ■

Поділитися: