Боґуміла Бердиховська нагадала присутнім, що в основі ідеї Є. Ґедройця була покладена нормалізація польсько-українських відносин. Це спиралося як на відмові ревізії тодішнього спільного кордону, так і на критичному аналізі історичного минулого. Є. Ґедройць виступав за те, щоб про свої “огріхи” писали передусім самі українці чи поляки. Справа минулого, в оцінці Б. Бердиховської, залишається актуальною до сьогодні, однак у громадському просторі щораз популярнішими стають судження, мовляв, Ґедройць задля політичного примирення з українцями просто “торгував” історією. Шкода, зазначала публіцистка, що автори таких теорій забувають: саме Ґедройць на початку 50-х рр. шукав серед українців авторів, які б написали про трагедію на Волині.
На думку Б. Бердиховської, зі спадщини Ґедройця сьогодні треба, зокрема, брати правила ведення польсько-українського діалогу і відносин. А основою має бути суб’єктний підхід до партнера: “З українською думкою можемо не погоджуватися, натомість її легковаження – це дорога в нікуди”, – говорила вона. Б. Бердиховська вважає, що “лакмусовим папірцем” взаємовідносин є підхід до національних меншин у двох країнах. Те, що вони ніколи не були простими, підтвердив публіцист тижневика “Polityka” Адам Шосткевич. На зламі 70-80 рр. він, діючи в Перемишлі, переконався, що ідеї Ґедройця і громадська думка – це зовсім різні справи. Як зазначив А. Шосткевич, тоді навіть у колі опозиціонерів зі “Солідарності” чи римо-католицького духівництва не можна було знайти прихильників для справи передачі одного з храмів греко-католикам.
Потім, уже в рамках журналістської праці, Шосткевич – хоч пробував, – не знайшов жодного сліду реакції Римо-католицької церкви на Акцію “Вісла”. Серед правопатріотичних польських істориків чи політиків ця тема сьогодні також не функціонує: “Проблема Акції “Вісла” нині стає дуже вартісним проектом еліт, проте зі слабкою можливістю виходу до свідомості широкого загалу”, – говорив Шосткевич. Він додав про польсько-українські взаємини: “Повертаємося до вихідного пункту: це парадокс, через стільки років діалогу все так погано, як за моєї дорослої пам’яті ще ніколи не було”.
Результатом такого стану Шосткевич називає розвиток пропонованого о. Тадеушем Ісаковичем-Залеським наративу. Цей духівник може поширювати свої суперечливі ідеї саме тому, що прихильники Ґедройцевого способу мислення “спізнилися” зі своїми повідомленнями щодо трагедії на Волині та ряду інших польсько-українських справ – це чергова ідея Шосткевича.
З наявністю реґресу погодився і публіцист видання “Gazeta Wyborcza”, член ОУП Мирослав Чех. Він зауважив: сьогодні щораз більше документів вказує на те, що польські комуністи в підході до нацменшин залучали певні елементи націоналізму. За його словами, комуністи леґітимацію своєї влади бачили, наприклад, в тому, що польську державу зроблять національно однорідною. Це проявилося, в оцінці публіциста, зразу після війни, потім у проведені Акції “Вісла”, а ще пізніше – у масовій антиєврейській пропаґанді. Саме через таку “спадщину” на початку демократичних перетворень не було можливості засудження Сеймом Акції “Вісла”. Чех у сучасному просторі бачить і позитивні явища, навіть у завжди суперечливому Перемишлі: доказом цього є повернення Народного дому та присутність у міській раді депутаток-українок.
До шкідливого наративу о. Т. Ісаковича-Залеського повернувся радник президента Броніслава Коморовського Генрик Вуєць, відзначаючи, що “лірику” цього духівника можна побороти відкритістю та міжлюдськими зв’язками. Тому, в оцінці Вуєця, треба прямувати до знесення візового режиму, який утруднює підтримування добрих відносин зі сусідами. Вуєць наводив приклад Помаранчевої революції, що, попри її пізніший політичний крах, продемонструвала величезний рівень симпатії між двома народами: “Тодішня активність принесла розчарування, але показала також, наскільки важливою справою є підтримування між нами позитивних контактів і наскільки натуральним може бути цей процес”, – говорив президентський радник.
Ґжеґож Мотика, ведучи історичну частину конференції, відзначав, що основні проблеми дискусії щодо Акції “Вісла” не змінюються роками, а питання звучать: чи комуністи хотіли денаціоналізувати українців, чи лише позбавити українське підпілля підтримки; потрібна була депортація для ліквідації українського підпілля, чи ні; яким є співставлення Акції “Вісла” з трагедією на Волині; яку роль в цьому виконала Москва тощо. Поки що нема теж документів, які вносили б щось нове у проблематику. Важливою точкою конференції була й справа підходу Інституту національної пам’яті (ІНП) до Акції “Вісла”. Представники ІНП повторили, що його прокурорське відділення ніколи не оцінювало Акції “Вісла” цілісно, а лише саме рішення президії Ради Міністрів про депортацію українців – чи мало воно ознаки комуністичного злочину.
У ході конференційної дискусії адвокат Омелян Печинський такий підхід ІНП назвав “глузуванням над проблемою”, бо рішення – це акт нижчого ранґу, а у випадку підготовки чи проведення Акції “Вісла” напевно порушено тодішню конституцію і деякі закони. Також історик Ігор Галагіда відзначав, що вплинути на рішення ІНП у справі Акції “Вісла” могло прокурорське “звуження поля досліджень”.
Підсумком цієї дискусії можуть стати думки М. Чеха та Б. Бердиховської. Перший заохочував – не дати повернутися до початків та розпалювання конфлікту, бо в таких умовах найкраще почуваються ті, хто по двох боках кордону хоче “закопати” наші відносини. М. Чех закликав пам’ятати про всі позитивні жести, символи і дискусії, які у польсько-українських відносинах мали місце. У свою чергу Б. Бердиховська пропонувала розвивати наступну стратегію: “Особи, яким потрібна нормалізація відносин, не повинні дати собі вмовити, що між нашими народами є лише погано”. Вона бачить виклик для польської політики в тому, щоб попри всі перепони не відмовлятися від реалізації величезного проекту під назвою “Україна в Європі”.

---

Генрик Вуєць, радник президента РП
Сьогодні потрібна моральна оцінка всіх поганих, не осуджених ще досі речей. Безперечно, масову пацифікацію цивільного населення не можна жодним чином виправдати – і це вимагає моральної, історичної оцінки, що її свого часу дав Сенат Польщі. Це важливе. Проте Сейм РП є незалежною інституцією – і прийняті ним постанови мають особливо важливу політичну силу, яка може стати початком юридичних рішень, бо, крім засудження і моральної оцінки, мала б бути надана і якась компенсація для тих, хто втратив своє майно, господарства, пережив важкі події. Вони були громадянами Польщі – і ніщо не виправдовує цього, щоб не поводитися з ними, як з іншими громадянами держави. Бракує юридичних розв’язань.
Ніколи не буде цілковитого відшкодування українцям, полякам чи жидам, але хоча б частково це треба зробити. Вважаю, що це обов’язок нас, громадян Польщі.

Боґуміла Бердиховська, публіцист, секретар Польсько-українського форуму
Вперше така крайня кресова інтерпретація історії опинилася в головній течії польської політики. Раніше цього не було, такі розповіді були марґінальними. Чому так усе виглядає? Це передусім політичне пояснення: коли виявилося, що Польща, польське суспільство реалізувало свої основні цілі у сфері безпеки, трансформації, економіки, політики, то частина польських політиків ствердила, що можна забути про будову щирого запліччя. І цю нішу зразу використали кресові середовища. Однак для мене це зрозуміле.
Середовища, які переконані в цінності польсько-українського примирення чи взаємної співпраці, не проявили і не проявляють відповідної активності у громадському просторі. Це ключ до розв’язки такої політичної стаґнації щодо Сходу. Способом на подолання значної активності найбільш крайньої частини кресових середовищ є наша активність. Чим більше будемо говорити про це в громадській дискусії, тим більше почують наші правди. Крім того, значення в цьому має й сьогоднішня криза демократії в Україні.

Адам Шосткевич, публіцист журналу “Polityka”
Я радше занепокоєний ситуацією. Було добре, був такий час, коли на найвищому рівні – тобто президентів, прем’єр-міністрів, міністрів, – і на найнижчому рівні, серед громадян обох держав, України та Польщі, існувала дуже оптимістична ситуація. Мовляв, хотілося жити, дивлячись, що позбавимося цієї понурої спадщини від козаччини, передвоєнної недоброї політики санаційної держави до страшного воєнного періоду і всіх ускладнень, з ним пов’язаних. Уже був такий шанс, видавалося, що все йде в доброму напрямку. Однак, як бачу, нині шанс на це стає щораз меншим.

(пл)

“Наше слово” №22, 27 травня 2012 року {moscomment}