«Питання різнорідності стає досить важким»

Павло ЛозаГРОМАДА№21, 2017-05-21

Розмова з Анною Домбровською, членом товариства «Homo Faber», яке реалізує антидискримінаційні та інтеґраційні проекти.

Під час конґресу українців у Перемишлі ти реалізувала проект «Шептаний Перемишль», тобто екскурсію по українських місцях міста. Яке було зацікавлення подією?

<strong>Анна Домбровська</strong>. Фото автора статті
Анна Домбровська. Фото автора статті

Здебільшого в ній взяли участь люди, які приїхали на відзначення 70-річчя акції «Вісла», а також туристи. Сама ідея полягає в тому, щоб українські місця Перемишля показати через індивідуальні історії людей, де кожна зупинка, кожний об’єкт – це, свого роду, подорож у часі. Ідея аудіо-екскурсій не нова. Ми її, по суті, експортували з Любліна, де розробили аудіо-екскурсії по місцях, зв’язаних з люблінською «Cолідарністю», євреями, а навіть анархістським середовищем зламу 80/90 років. Бачу, що загалом люди в Любліні хочуть таких ініціатив, їм відповідає нова формула пізнавання історії.

У Перемишлі передбачаєш проведення чергових проектів?

Разом з ОУП ми склали на ґрант проект «Патріотизм завтра» до Музею історії Польщі. Але, здається, ми тепер маємо такі часи, що ці ідеї не дуже будуть підтримуватись. А шкода, бо патріотизм – це теж пізнавання свого оточення. Крім екскурсії по українських місцях, я хотіла б зробити аудіо-екскурсію по жіночому Перемишлі на основі спогадів польки, українки та єврейки. Зараз, при нагоді щорічних відзначень у Пикуличах, кружляє в моїй голові ідея зробити екскурсію, яка б завершувалася на пикулицькому цвинтарі. Це, на мою думку, дуже потрібне, щоб відчарувати це місце. З іншого боку, я розумію, що з огляду на суспільно-політичну атмосферу в Перемишлі, піти нині польським жителям міста, які навіть симпатизують і добре бажають українцям, буде важко. Все одно треба давати людям шанс пізнавати історію.

Іншою ініціативою, де поляки можуть пізнавати своїх сусідів, є проект «Виправка», направлена на учнів шкіл. У тому випадку теж важче просувати ідею?
Минулого року ми мали більше зацікавлення, як використовували наші фінансові можливості. Останнім часом помічаю, що вчителі бояться брати участь у цього роду ініціативах. Здається, тема різнорідності стає досить важкою.

Скільки шкіл досі скористалося пропозицією? На чому саме вона полягає?
Приблизно двадцять шкіл. В основному проект спрямований до дітей віком 10–12 років, які навчаються в селах та менших місцевостях Люблінського та Підкарпатського воєводств. Ми забираємо дітей на 12-годинні екскурсії-майстер-класи, під час яких вони відкривають історію свого, як виявляється, багатокультурного оточення, у якому зростають. Я вважаю, що протягом кільканадцяти годин, ми не спроможні все розповісти про різні релігії. Тому кожному вчителеві пояснюю, що це тільки початок дороги. Думаю, вчителі теж повинні показувати дітям, які підуть через якийсь час у світ і самі будуть стикатися з різнорідністю, яка не починається з прибуттям біженців та міґрантів до Польщі, вона від століть вписана у польський простір.

Чи діти знають, що українець у Польщі – це не конче особа, яка нещодавно приїхала з України?
Інколи знають. Але багато є ситуацій, де пробиваються стереотипи про українців. Звичайно, діти отримують таке, а не інше ставлення до українців у спадку від дідів і батьків. З іншого боку, тих стереотипів менше, як українцям у Польщі здається. На Люблінщині діти не висловлюються неґативно про українців. Але для нас важливо, щоб взагалі ці стереотипи зникли. Ми самі намагаємося діагностувати кожну групу дітей. Будуємо діалог на основі того, що вони знають. А виявляється іноді, що знають багато.

Наприклад?
Інколи кажуть, що в церкві «були колись з бабусею», що «діди ходять до церкви, але вони з батьками вже ні». У деяких випадках видно, що у школах розмовляли про справи походження при нагоді уроків, присвячених розкриванню сімейних історій. Інколи діти самі живуть у місцевостях, де є церква, і вони знають, що там люди моляться в іншому обряді. Часом знають щось про євреїв, бо єврейський цвинтар є в їхній місцевості. Цікаво, що, у великій мірі, діти українців асоціюють через гурт «Еней» і пісню «Радіо Геллоу». Але для багатьох українці – це теж ті люди, які просто живуть за кордоном.

Ким для них є український міґрант?
Деякі польські сім’ї мають безпосередні контакти з українськими сусідами, але є теж діти, так звані «євро­сироти», де хтось із членів їхньої сім’ї працює у Великобританії, Голландії чи Німеччині. Тому ставлення дітей до окремих націй є таке, як спостереження їхніх батьків. Коли батько працює за кордоном з українцем, і він позитивно висловлюється про українця, то найчастіше від дітей чуємо, що українці «працьовиті», що «виконують роботу до кінця». Навіть траплялися розповіді, що українець врятував комусь життя. Але є неґативні коментарі, проте це в більшості стосується мусульман. Наш проект робимо також задля того, щоб пояснювати дітям, що працьовитість людини та її вдача на залежить від національності чи віри.

А на місцевому рівні як вас сприймають?
Коли люди побачили, що на цвинтар один, другий, третій раз приїхав автобус з дітьми, то за четвертим разом на кладовищі вже була скошена трава або прикріплена інформаційна дошка. Не знаю, наскільки це вплив нашої присутності, але зміни помітні, і це нас радує. ■

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*