Розмовляла Анна Коженьовська-Бігун ■ КРИНИЦЯ ■ №39, 2013-09-29
Розмова з Анною Лазар – заступницею директора Польського інституту в Києві, ІІ секретарем Посольства Республіки Польща в Україні. За освітою вона маґістр української філології, маґістр польської філології, вивчала теж історію мистецтва, вивчення літератури й мистецтва продовжувала в аспірантурі в Польській академії наук. Працювала в неурядових організаціях, спрямованих на Україну. Авторка текстів про українське мистецтво, кураторка виставок сучасного мистецтва. Перекладала українську літературу польською мовою, редаґувала спеціальні числа журналів «Київська Русь», «Критика», «Український тиждень» та інших.
Що таке Польський інститут? Відомо, що він є не лише в Києві, існує ціла мережа Польських інститутів…
Польський інститут (ПІ) у Києві був створений приблизно 15 років тому. У польському Міністерстві закордонних справ за ці інститути відповідає Департамент публічної та культурної дипломатії. Інститути знаходяться в сусідніх з Польщею країнах, а також у столицях тих держав, які вважаються важливими для політичних, суспільних і культурних відносин, наприклад, у Парижі, Нью-Йорку, Брюсселі, Москві, віднедавна – у Нью-Делі. Публічна дипломатія означає піклування про розвиток відносин не лише з тими, хто приймає рішення в політиці, а й ширше – безпосередньо з громадськістю та з тими, хто впливає на її думку. Польські інститути – це авторські інституції, які реалізують завдання міністерства, але, залежно від того, що відбувається в країні, пропонують свої програми, спрямовані на підтримку культурних зв’язків і громадських справ. Так, у випадку ПІ в Києві, наша робота не має патерналістського характеру, ми реалізуємо ідеї з українськими партнерами, спільно шукаємо рішень, досліджуємо те, що цікавить українську авдиторію і вносимо свої пропозиції. Наша цільова авдиторія – широка, але ми радше не вдаємося до поп-культури, яка добре дає собі раду і без нас. Готуємо події для тих, хто читає книжки, слухає лекції, відвідує виставки чи театральні дійства, дискутує.
Чим відрізняється в цьому контексті Польський інститут у Києві? Чи має свою специфіку?
Кожен інститут – інший, але Польський інститут у Києві перебуває у специфічній ситуації.
Польська культура в Україні сприймається дуже добре, ті, хто цікавиться сучасністю, спостерігають за подіями над Віслою, проте у великої кількості людей, як показують соціологічні дослідження, переважає образ польської культури з часів ПНР. Всі знають про історичні культурні зв’язки Польщі та України. Вони виникають не лише зі спільної історії, а й політичної потреби. Еліта, свідомі учасники культурного процесу – пише про це Оксана Забужко, зокрема, у книжці «Хроніки від фортінбраса» – вивчали польську мову, щоб читати речі, які були заборонені в Радянському Союзі. Польща була таким собі вікном у Європу, як говорили українські інтелектуалісти. Нині ситуація помінялася, бо таких стежок у Європу і світ Україна має значно більше. І Польща не мусить уже бути посередником, але все-таки існує щось, що дозволяє знайти спільне між українською і польською культурою. Є близькість, яка дозволяє говорити паралельними мовами про спільні речі. Я з захопленням спостерігаю за виборами і діями молодого покоління українців, які пропонують нові типи громадянських інституцій. Вони шукають польських партнерів, які працюють у подібному режимі. Це, наприклад, неформальні художні об’єднання, котрі намагаються втілити в життя новий, неієрархічний спосіб керування установами, де вирішує справи спільнота, де мету можна формулювати залежно від потреб цієї спільноти, і де всі мають брати на себе відповідальність. Завдяки виставкам, деякі з цих груп стали відомими в Польщі: Худрада (про цю групу і її виставку в Варшаві була розмова з Ксенією Каневською у 19 числі «НС» – ред.) чи Національний центр Леся Курбаса, який, незважаючи на те, що є державною установою, пробує знайти новий спосіб функціонування. Тепер вони реалізують, наприклад, театральні перформативні практики у формі документального театру, які презентують глядачам. Під час цих презентацій публічно ставилися питання працівникам цієї установи, що вони думають про сучасну українську державу, про те, як має виглядати культурна установа, навіщо потрібне мистецтво. Відповіді відображають уявлення і потреби цих людей, а заодно посилюють між ними комунікацію і зміцнюють їхню відповідальність.
Ти сказала, що завдяки спільному минулому ви маєте фундамент, на якому можете будувати вашу співпрацю з українськими партнерами. Але чи нема тут складних моментів, які заважають цьому процесові?
Так. Варто думати про минуле не як про перешкоду, а як про відправний пункт для щирої комунікації. Усюди є конфлікти, між Україною і Польщею їх було справді багато, і були вони болісними. Але українське суспільство нині не дуже переймається історією. Діяльність тих груп, які беруть участь у польськоукраїнських дискусіях, розрахована на еліту і більш політизовані кола, а не на загал – так само в Польщі. Люди зацікавлені сучасними проблемами, пов’язаними з економікою та з організацією держави, чи своїм життям. Очевидно, про історію треба говорити, тільки ці дебати повинні мати професійний і відкритий характер, та відбуватися не лише між істориками. Наш погляд на минуле випливає з сьогодення, оцінки сучасних емоцій і теперішньої системи цінностей.
Чи Польський інститут бере участь у таких дебатах?
Підтримує їх. Для мене дуже цікавим форматом є усна історія та громадські діалоги, де у розмовах беруть участь і свідки історії, і різні групи населення, які починають спілкуватися між собою, виходячи з історії своїх сімей. Польський інститут у Києві підтримує організації, які хочуть займатися таким діалогом. Ми постійно співпрацюємо з «Історичною правдою» – сайтом одного з найбільших незалежних українських інформаційних порталів «Українська правда». Допомагаємо їм у презентації польської історичної літератури, замовляємо рецензії, огляди, тексти одночасно в польських та українських істориків та есеїстів, підтримуємо істориків, зацікавлених у дослідженнях окремих питань польсько-українського минулого – наприклад, трудової міґрації зі Львова на Донбас 1939 р. Наступна річ, про яку варто згадати – це підтримка проектів, пов’язаних з вивченням усної історії, у тому числі – відомого проекту «Примирення через важку пам’ять».
Польський інститут знаходиться в Києві. Чи ви також дієте в інших містах?
Так, звичайно. Ми проводимо близько 140 подій на рік, які охоплюють всю Україну. Звісно, найбільше проектів відбувається в Києві, тому що це столиця, і тут ми маємо найбільше партнерів, але багато проектів реалізуємо у Львові, Харкові, Донецьку, а також – у Луганську, Житомирі, Вінниці, Дніпропетровську, Одесі, Івано-Франківську.
Основною метою Польських інститутів є промоція польської культури за кордоном. Але ви підтримуєте й українську культуру, через такі програми, як Літературна премія ім. Джозефа Конрада-Коженьовського чи Мистецька премія ім. Казимира Малевича…
Так. Зустрічі польської та української культур – це цікаве явище. Це не лише питання презентації української чи польської культури. Ці нагороди надають українським творцям. Вони приїжджають до Польщі, де ознайомлюються з польським мистецьким середовищем, ці зв’язки привозять назад в Україну і таким чином стають промоторами польської культури. Заодно ми отримуємо два дуже позитивні результати. Основною метою Польського інституту я вважаю підсилення культурного діалогу.
Ви також підтримуєте переклад польської літератури українською мовою. Чи це та сама програма, яку реалізує Інститут книги в Польщі?
Дуже часто при одній книжці дві ці установи зустрічаються. Минулого року Польща була почесним гостем ХХ Форуму видавців у Львові, й ми співпрацювали з Інститутом книги та Генеральним консульством РП у Львові. Але наші програми реалізуємо незалежно. Ми часто домовляємося про спільні заходи, буває, що Польський інститут щось підказує Інститутові книги і навпаки, хоча діємо окремо.
Поясни, будь ласка, що таке «Шлях до Євросоюзу»?
Дуже важливим елементом нашої роботи є не лише підтримка культури, а й інформація про громадянське життя в Польщі, ми маємо декілька програм, які висвітлюють це питання. Наприклад, цикл програм, який називається «Європейський досвід – Польща». Ця ідея виникла кілька років тому і полягала в тому, щоб представити Україні декілька постатей польського громадського життя. Ми запрошуємо політиків, голови культурних інституцій, філософів. Вони в Україні розповідають про свою місію і роботу, а заодно знайомляться з Україною.
Чи зміна політичної ситуації в Україні впливає на працю Польського інституту?
Наші партнери – це не лише державні інституції, це також громадські організації. За моєї присутності в Києві відбулася зміна влади, але змінилося щось ще – зріс рівень свідомості громадянського суспільства. Можна побачити процес, коли громадяни переймають відповідальність за суспільну сферу. Протягом чотирьох років тричі змінили міністрів культури, але наша співпраця з міністерством майже не помінялася. Натомість зміни відбуваються у приватних фондах, де розподіл коштів у сфері культури проходить по-іншому. Серед меценатів української культури з’явилися олігархи, які захотіли знайти підтримку в українському суспільстві. Виникають прозорі програми. Крім цього, є багато прикладів захисту громадянами своїх культурних інституцій, хоча б – успішний протест людей культури, що мав на меті зробити прозорою процедуру вибору директора цієї публічної інституції. ■
Польський інститут у Києві був співорганізатором, зокрема, Конґресу рисувальників, де кожен відвідувач міг висловити свої емоції і відчуття за допомогою малюнка. А також таких акцій, як розпис одного з будинків у Києві польським артистом Славомиром Чайковським. Джерело: polinst.kiev.ua
