Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №14, 2016-04-03
«Nadzór specjalny. Analiza historyczno-antropologiczna działań organów bezpieczeństwa w kwestii tzw. nacjonalizmu ukraińskiego na Podkarpaciu w latach 1947–1989», Jarosław Syrnyk, Instytut Pamięci Narodowej, Wrocław – Warszawa, s. 309
У книжці «Спеціальний нагляд…» історик Ярослав Сирник аналізує відносини польської служби безпеки та української громади на Підкарпатті у 1947–1989 рр. На прицілі служб була спільнота, яку просто вважали чужою в польському суспільстві. Її представників переслідували не через шпигунство, злочинність чи грабежі, а за національність.
Мета
Автор не заперечує проявів націоналізму серед українців, але бачить його також у діях органів безпеки. Український радикальний рух вони розглядали просто як конкуренцію. Тому в будованому службами світі члени УПА були кривавими націоналістами, а не людьми, які намагалися вибороти незалежність своєї держави або втікали у підпілля від переслідувань. У тому світі навіть вживання української мови й участь у греко-католицьких богослужіннях у знищеному депортацією українському селі називали націоналізмом. Органи безпеки боролися з ОУН у Польщі, але перед тим аґентурними заходами самі творили її фальшиві структури. Потім відбувалися показові судові процеси з багатолітніми, а то й смертними вироками. Як служба безпеки розуміла поняття «український націоналізм» і міфи навколо нього, автор описує в останній частині праці: «Я б ризикнув ствердження, що в період після 1947 р. це не українці як люди, але українство як ідея становило головну мету протидії з боку Варшави і Москви. Українство як ідея розглядалося як заповідь іншого, конкуренційного стосовно наявного, балансу влади».
Перед темою розпрацювань він накреслює контекст у вигляді творення націй, суспільних відносин, ситуації часів ІІ Речіпосполитої та ІІ Світової війни, а також показує «загальний портрет» української місцевої громади.
Найпершу і найважливішу мету, яку ставила собі служба безпеки, діючи в українському середовищі, була ліквідація ОУН та УПА, а теж протидія відродженню українського підпілля. Після Акції «Вісла» і розпорошення українців заходи ці отримали загальнопольський характер. Служби безпеки намагались так само зупинити повернення людей на Рідні землі. Потребу громадської активності українців вирішено зосередити в Українському суспільно-культурному товаристві, яке давало чергові можливості контролю.
У кризових моментах
Головний вплив органів на українське середовище становила мережа інформаторів і секретних співробітників. Завдяки цьому отримували не лише інформацію, але й можливість розбивати середовище. Після Акції «Вісла» управління безпеки завербували на Підкарпатті до боротьби з «українським націоналізмом» 200–300 осіб. До цього доходили співробітники інших служб. Можна привести такий приклад: за даними управління безпеки в Ряшеві станом на початок 1950 р. у боротьбу з «залишками українського підпілля» включено 3 аґентів і 91 інформатора. Як відзначає автор, службам постійно вдавалося знаходити аґентів, які доносили. Лише 1962 р. для співпраці у Ряшеві та в Сяноці завербовано по одному таємному співробітнику, а в Перемишлі – трьох.
У 60–80 рр. заходи проводилися у двох головних напрямках – «захист від впливів українського націоналізму» (охоплені УСКТ, школи, пункти навчання української мови тощо) та греко-католицьке духовенство і віряни (рідше православні). Найчастіше вербування відбувалися в моменти суспільно-політичних криз, особливо під час Акції «Вісла». Відносно багато їх було і в ІІ пол. 80-х рр. Для стеження за громадою безпека користувалася так само звітно-документаційною діяльністю УСКТ – адреси членів, місця праці, хід розмов, заходів тощо. Служби воліли зосереджуватись на поганих інформаціях та проблемах, ніж досліджувати справжню ситуацію. Так створювалося враження, що серед українців постійно відбувається щось неґативне, чим викривлювалася справжня картина.
Примушення
Таємними співпрацівниками серед українського середовища переважно були українці, але траплялися й особи польської чи навіть білоруської національності, а також римо-католицькі священики. Багато хто з-поміж українських співробітників був пов’язаний з українським підпіллям або під час війни служив у німецьких формуваннях. Після 1956 р. цінними співробітниками ставали активісти УСКТ. Серед інформаторів були особи з початковою, середньою і вищою освітою, селяни, робітники, службовці, вчителі, навіть священики. Найчастіше до співпраці вербували чоловіків віком 20–45 років (вони мали досвід служби в підпільних структурах). Я. Сирник подає, що кожен п’ятий співробітник – це була жінка. Він відзначає, що на даному етапі важко встановити, які чинники штовхали людей до співпраці зі службами безпеки. «Здається, що найчастішою основою вербування була якась форма примусу», – пише автор. Крадіж, подружня зрада, гомосексуальність, вина в автоаварії були джерелами компромату. Шантажовано і звільненням з роботи найближчих, унеможливленням подальшого навчання тощо. Зате за згоду на співпрацю найчастіше була матеріальна винагорода – гроші, кращі посади, законні виїзди тощо. В архівах легко знайти підтвердженість отримання аґентами грошей, але рідко трапляються докази про довшу і послідовну співпрацю. Останній зберігся, зокрема, у випадку однієї з найвище оплачуваних аґенток – «Ірени». У 1960–67 рр. вона отримала 27,5 тис. злотих. Її річна винагорода 1962 р. становила 1,5 тис. зл. І прирівнювалася до середньої місячної зарплати в Польщі. Аґенти «Ізерт», «Шпак», «Барановський» отримали середньо 30 виплат, кожна з яких вартістю 400 зл. Співробітник «Вєрни», за звітами служби безпеки, не дуже хотів гроші, надавав перевагу сприянню служб у пільговій покупці ковбас на весілля дочки. Проте в архівах збереглася інформація, що в 1956–73 рр. «Вєрни» все ж отримав у різних сумах 12 тис. зл. винагородження.
Я. Сирник стверджує, що не існував якийсь один зразок співробітництва. У випадку частини аґентів функціонери відзначали: «охочий співпрацювати», «інформації передає дуже охоче» або «співробітник виявився особою щирою і говорить правду». У звітах згадано теж про свідому дезінформацію чи непридатність отримуваних повідомлень. Цікаво, що один аґент під час співпраці міг отримувати такі радикально відмінні оцінки. Вино, тістечка і дружня розмова при завербуванні, а потім коньяк на день народження чи шоколад для дитини – все це мало сприяти емоційній відданості об’єкта. Отак функціонерові часто вдавалося стати кимось на зразок сповідника чи повірника найглибших теємниць. Багато донощиків хотіли зупинити своє співробітництво, але, побоюючись втратити роботу чи найближчих, цього не робили. Деякі з них вели небезпечну гру – інформували людей, за якими їм доручено стежити, про те, як мають поводитися. Правдоподібно, найдовший аґентурний стаж (33 роки) мав співробітник «Карпацький». Аґентка «Ірена» співпрацювала 29 років, «Вєрни» (з перервою) – 27 років.
Між Абверою та НКВД
У праці поміщено кілька докладніших описів співпраці. За переконанням автора, ця тема вимагає окремої монографії. Доля аґентки «Вольська» (справжнє ім’я – Яніна Кондрасевич, жіноче прізвище – Горак, нар. в Перемишлі) – це, по суті, готовий сценарій фільму. Після Перемишля навчалася у Львові, потім – у Варшаві, куди потрапила викинена за підозру співпраці з ОУН. Згодом завербована нацистською Абверою для вивчення загальної ситуації в зайнятому совєтами Перемишлі. Звідти арештована і перевербована НКВД виїжджає до Кракова стежити за середовищем українських націоналістів. Потім повертається до Перемишля, де НКВД її арештовує, побачивши в ній аґента ОУН. Пізніше звільнена, далі співпрацює з НКВД і потрапляє до Львова для інвігіляції українського підпілля. До Перемишля повертається 1955 р. і стає таємним співробітником польської служби безпеки. У цій ролі залишається до 1970 р., а через чотири роки помирає. Чотири томи її актів в Інституті національної пам’яті – це, в основному, написані її рукою характеристики окремих українських діячів та їх сімей. Критично висловлювалася про багатьох діячів перемиського УСКТ, особливо про Володимира Пайташа. Проявляла власну ініціативу, вказувала особи, які варто охопити операційними заходами. Описувала так само діяльність Українського центрального комітету на чолі з Володимиром Кубійовичем та протистояння між місцевими фракціями ОУН. Збережені документи вказують на непересічну інтеліґенцію автора. Вона 1965 р. пише листа до служби безпеки, в якому інформує про бажання зірвати співпрацю, оскільки «втратила віру в предметність того, що робить» і мусить знайти роботу, яка дасть їй та її синові утримання. Серед інших описаних випадків є аґент «Джон» (сам просив не поривати з ним співробітництва), «Славський» (після 1983 р. передавав інформації про діячів «Солідарності»), «Ірена» (одне з основних джерел інформації про громаду Перемишля, серед якої мала значне довір’я), «Пйотрек» та «Януш» (лемківське середовище) тощо.
Крім використання аґентів, проводилася також перевірка кореспонденції, підслуховування телефонів чи приміщень. Служби робили відеозаписи більших уескатівських та церковних заходів. Чинився економічний тиск, у рамках якого служби стояли за звільненням окремих осіб з роботи. У домах і квартирах робили обшуки, самі підкидали заборонені речі, а потім їх «знаходили» і приписували власність господарям. Навіть смерть якогось «об’єкта» ставала нагодою для секретного обшуку його помешкання. Унаслідок цих дій, на думку Я. Сирника, кількість осіб, яким суди обмежували свободу, можна рахувати в тисячах. Служба безпеки більше намагалася компрометувати українців та їх ізолювати, ніж стосувати відкриті репресії. Так залишалося поле для дальшої праці і «не створювано мученників». Компромат не завжди вдавався. Без успіху служби намагалися дискредитувати відомого українського лікаря і діяча Юрія Стабішевського, пробуючи приклеїти до нього закид у ненаданні допомоги пацієнтові.
Сепаратизм
Важливим полем діяльності служби безпеки щодо українського середовища було лемківське питання. Однак вживання популярного терміну «лемківський сепаратизм» для цього комплексу справ автор вважає недоцільним. Суть сепаратизму визначає питання: від чого? Тут, навіть попри інший намір дослідника, насувається відповідь: від українства. А таке роз’єднання саме cлужби безпеки вважали чимось натуральним і діяли для його зміцнення. Цей термін, в оцінці автора, створено з метою дезінтеґрації громади, депортованої в рамках Акції «Вісла». Одночасно сама служба безпеки у своїх документах звертала увагу на те, що підконтрольна Москві організація «Лемко-союз» зі США та Канади, за матеріальну допомогу вимагала від лемківських діячів зірвання зв’язків з УСКТ. Безпека в лемківських клопотаннях щодо створення своєї організації вбачала можливість використати її для розбиття українського середовища. Сирник відзначає також, що нема доказів впливу служб на створення Стоваришіння лемків 1989 р. Поява цієї організації розглядається, скоріш за все, як бунт проти українства, ототожнюваного зі скомпрометованим УСКТ. Стоваришіння – це також прояв багатолітньої стратегії частини діячів. Відповідно до нього заперечення українства мало зняти з лемків ярмо «бандерівців», а депортацію зробити «терпінням не за свої гріхи».
«Спеціальний нагляд» – це так само спроба приглянутись людині, її виборам, боротьбі, слабкості чи героїзму, які часом переплітаються. Сучасні люстратори в телебаченні дуже легко кидають звинувачення. Праця Я. Сирника переконує, що завжди важливим є контекст, епоха та обставини. ■
