Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №18, 2016-05-01
Епіфаній Дровняк як коментатор статусу українства у Польщі після 1944 р. (за судовими документами: NS 169/98, NS 29/02)
Уся преса в Польщі 2003 р. писала про рішення суду в Мушині. Він визнав недійсним свідоцтво про народження Епіфанія Дровняка як Никифора Криницького, видане державним органом Польської Народної Республіки Запис актів громадянського стану в Криниці 1962 р. на основі постанови Повітового суду в Новому Санчі – відділ у Мушині з 18 вересня 1962 р.
Це стало важливим після смерті художника, тому що якраз ця скромна метрика визнавала Епіфанія Дровняка громадянином. Оце 1962 р. між ним та польською державою встановлювався суспільний договір. Класичне розуміння суспільного договору, напр., Томаса Гоббса (1588–1679), каже нам розуміти його, як отримання прав громадянина взамін за визнання держави (законів, уряду). Держава розуміла це так, що завдяки згоді на цей договір Никифор покидав стан природи, а вона йому надавала свій захист як Никифорові Криницькому.
Це могло б бути дійсністю, якби не серйозні перешкоди. Я ніколи б не збагнув суті не лише Никифорового, але також свого державного статусу, як українця, якби не судові позви, з якими 1996 р. виступило Об’єднання лемків щодо держави якраз з приводу так званого Никифора Криницького. Після 9 років, коли тривав цей позов, видно, приклад Никифора показує, що 1962 р. у ПНР цивілізували останнього руснака (українця) – суд у Мушині вивів його зі стану первісного дикунства (читай: русинства/українства), яке 1944 р. законодавчі, виконавчі та судові органи держави накинули всім руснакам/українцям На мою думку, подія 1962 р. з Никифором має основне символічне значення, якщо ми прагнемо зрозуміти наші відносини з польською державою.
Насправді ж суспільного договору не було: 1962 р. ПНР дала собі юридичні підстави ідентифікувати Никифора як свою жертву. Саме цього року польська держава вкрала в Никифора матір, дату народження, ім’я та прізвище. А коли митець помер, одне державне злодійство стало підставою другого. Держава 1968 р. могла вже сама себе призначити спадкоємцем бажаного/небажаного «громадянина»: його спадщина стала власністю державної скарбниці. Її представляв спеціалізований орган – Окружний музей у Новому Санчі.
Саме цей державний орган у 1968–2013 рр. став головною перешкодою на дорозі до того, щоб Никифор був громадянином свого руснацького світу і своєї культурної держави: київсько-візантійської Лемківщини/України. У документах судового провадження ясно зазначається, що Никифор 1962 р. не міг чинити спротиву «суспільному договорові». І саме тому, на мій погляд, Об’єднання лемків є автором найвагомішої символічної події в житті руснаків/русинів/українців у Польщі після 1944 р.: ця організація 1996 р. почала процес, який 2003 р. закінчився запереченням сенсу Никифорового громадянства Польської Народної Республіки/Республіки Польщі. Услід за цією перемогою повинен піти другий позов: забрати в держави права власності навіть до плювків, які Никифор залишив на фарбах, що нині є власністю Окружного музею в Новому Санчі та разом зі спадщиною художника зберігаються в музеї нібито його імені в Криниці. Це невелика відплата, якщо зважити, що держава зробила багато, щоб цей Геній не жив і не творив.
Пропоную ознайомитися з нарисом історії одного з найориґінальніших судових процесів в історії польського правосуддя. Таку можливість дають матеріали, які зберігаються у відділі Окружного суду в Новому Санчі – відділ у Мушині (справи .
* * *
Почалося 1995 р. На цей рік припадало 100-річчя від народження геніального руснацького маляра. Уже тоді ОЛ мало документи, які дозволили б Никифорові замість Криницьким стати в офіційних документах Дровняком. На зустрічі Об’єднання лемків, влади міста Криниці та працівників Окружного музею в Новому Санчі 7 лютого 1996 р. (хоч вона була присвячена меморіальній дошці на музеї Никифора в Криниці) виявилося, що музей не хоче, щоб на дошці був напис Епіфаній Дровняк, бо його звуть, як звуть: Никифор Криницький.
Позиція музею була непохитна. Хто для ОЛ був Епіфанієм Дровняком, для музею був Никифором Криницьким, бо так записано в державній метриці. Отож управа ОЛ вирішила зняти з Никифора «коректу», яку непотрібно навела польська держава. ОЛ 30 грудня 1996 р. звернулося до Районного суду в Новому Санчі з заявою про спростування свідоцтва про народження Никифора Криницького 1 січня 1895 р. як сина Ксені Криницької. Таке придане у свідоцтво небажаного «вінчання» Польської Народної Республіки з геніальним малярем надав останньому відділ цього ж суду в Мушині 18 вересня 1962 р. Тимчасом підписаний під заявою тодішній голова ОЛ Василь Шлянта заявляв, що суд «згрішив» потрійно: 1) ця людина називалася Епіфаній Дровняк, 2) народилася 21 травня 1895 р., 3) матір звали Євдокія Дровняк. Додав до заяви низку документів і свідчень, які дозволяли судові задовольнити заяву ОЛ.
Перше засідання відбулося 16 червня 1997 р. в суді у Горлицях. Суд заслухав свідків: Василя Шлянту, Степана Дзюбину, Степанію Цапок, Павла Стефанівського. Згодом 15 липня суд у Мушині слухав Анну Лорчак, а суд у Зеленій Горі 28 серпня 1997 р. – Степанію Чичилу. Всі вони сказали, що Никифор звався насправді Дровняк. Це ж саме заявив 10 жовтня в Зеленій Горі Іван Петришак.
«Примон»?..
Тимчасом Окружний музей 18 серпня 1997 р. звернувся до суду з проханням визнати його учасником провадження у справі Криницький/Дровняк. Музей послався тут на те, що він представляє державну скарбницю як спадкоємця по Никифорі. Суд погодився, отож 24 жовтня музей запропонував слухання власних свідків: Збіґнева Воляніна з музею Никифора в Криниці, етнографа Антоні Крога, Никифорового опікуна Маріана Влосінського, колишнього мера Криниці Стефана Пулхлопека і пенсіонерку Гелену Ярош. Ця остання наводила слова своєї матері про те, що маляра вона називала «Примон» (!). Музей пред’явив також копії церковних списків прізвищ села Устя-Руське з кінця ХІХ ст., отриманих з Державного архіву в Перемишлі. Їх значення для мене не цілком ясне, але, ймовірно, ішлося про те, що фіксували не ім’я Епіфаній, а Никифор. Згодом тиск музею зріс: 12 листопада він звернувся до суду з пропозицією відмовити ОЛ у леґітимності, тому що воно не доказало, який у нього інтерес вносити зміни в метриці Никифора Криницького. Однак ці заяви юрист ОЛ Антоній Дубець відкинув. Він писав, що «Епіфаній Дровняк, творчий псевдонім Никифор – це частина лемківської суспільності […]. Він іманентна складова цієї культури. […] Встановити правильних персональних даних про творця (прізвище, ім’я, дата народження) випливає зі статутних повноважень того, хто подав заяву». А. Дубець позицію музею назвав такою, що «представляє погляди з комуністичного періоду і стає на захист тодішньої „іншої” правди» та вказав, що музей прагне приписати художника до польської культури.
Закінчення в наступному числі «НС»
