На сьогодні в Україні існують два “види” знання про депортації українців з території Закерзоння: загальне та спеціалізоване. Якщо ви потрапили в розмові на людину, котра “чула” про Акцію “В”, можна вважати, що вам поталанило: насправді серед 46-мільйонної маси населення в Україні цю фразу з двох слів чула невелика кількість людей. При цьому ще через кілька хвилин у 90% випадків виявиться, що ви розмовляєте про “різні” “акції “Вісли””. Співрозмовник розповідатиме про “бабцю з Польщі, яку переселили в Україну”, а ви матимете на увазі виселення на Помор’я чи Силезію.
Ще одна частина цього загального знання (продовжуючи плутання Акції “В” 1947 р. з ранішими депортаціями) належить до більш “освічених” кіл – журналістів, учителів, певною мірою навіть науковців, які спеціально нею не займаються, але теж “чули”. Тоді вже в розмову почнуть доплітатися штампи, які любить вживати українська преса. Акція “Вісла” в нас – “сумнозвісна”, “останній акт (як варіант “останній акорд”) українсько-польської трагедії”, “криваве річище пам’яті”. Оскільки депортацій була ціла низка, у поточній свідомості вони переплутуються і виходять ось такі казуси, як, для прикладу, зі статті, що появилася до 60-річчя Акції “Вісла” на сайті т.зв. громадянської журналістики www.h.ua: “Фактично операція “Вісла” почалася за кілька років до цього. Деякі польські джерела повідомляють, що, починаючи з жовтня 1944, до серпня 1946 р. вже було виселено 486 тис. населення” (помилка № 1: змішування обміну населенням з депортацією 1947 р.); “сто п’ятдесят тисяч українців лемківської етнічної групи виявилися викинутими з власних будинків і примусово розсіяні по території Польщі” (помилка № 2: асоціювання з лемками всіх українців у Польщі). Ці дві помилки характерні для більшості випадкових розмов на цю тему в Україні.
Утім, кількість тих мешканців України, хто більш-менш орієнтується в реаліях Акції “Вісла”, все ж таки зростає. Сприяє цьому не тільки виразна її назва, однойменна з назвою найбільшої польської ріки, а й теж конкретна дата її початку – 28 квітня 1947 р. Тому під кінець квітня в Україні було прийняте говорити не лише про “Віслу”, а й про попереднє виселення в СРСР за “обміном населення”. На таких людей розраховані вже репортажі, інформації, фільми, у яких зайвий раз не пояснюється всієї передісторії депортацій з польсько-українського пограниччя. До слова, більш якісні дослідження з цієї тематики нерідко носять і приховану мету. Приміром, 4-серійний фільм “Синдром пам’яті”, створений шовіністичним тижневиком “2000” та студією “Кіно.Арт.Ель”, через показ страждань українців та поляків має на меті одне: дискредитувати український націоналізм як “фашистську” ідеологію, а через нього – УПА як виконавця етнічних чисток на Волині та головного винуватця виселення українців з Польщі.
Натомість у науковому обговоренні в Україні Акція “Вісла” вже виборсалася з прив’язаності до трансферу 1944-1946 рр., як це можна було раніше спостерігати на конференціях, присвячених нібито їй одній. Цьому є звісно пояснення: організаторами конференцій були нащадки українців, виселених з Закерзоння на схід. Для прикладу, до 50-ліття Акції “В” в Івано-Франківську можна було почути доповіді на теми: “Берестейський мир 1918 р. і доля Холмщини”, “Депортації українського населення в Польщі в 1941-1946 рр.” та інші “дотичні” теми. На сьогодні видано окремий том з архівів польських і радянських спецслужб зі серії “Польща і Україна в 30-40 рр. ХХ ст.”, присвячений Акції “Вісла”. Більш-менш знаними в Україні є дослідники цього питання з Польщі: Роман Дрозд, Євген Місило, Богдан Гук, Ігор Галагіда. Чимало допоміг у поширенні правди про польсько-українські взаємини та Акцію “Вісла”, зокрема, київський історик Юрій Шаповал. Зібрав своїх вдячних глядачів показаний у Києві в “Кінопалаці” та в Києво-Могилянській академії документальний фільм Романа Крика про долю виселенців з Кобильниці-Руської “Остання поїздка додому”.
Найбільш же широко, а водночас точно, поглянув на проблему Акції “Вісла” незадовго до своєї смерті 2010 р. історик зі Львова, один з патріархів сучасної української історіографії Ярослав Дашкевич. Запозичивши для своєї статті окреслення для семінарів “Важкі питання”, Дашкевич визначив основні завдання, з якими Україна та українці мусять собі дати раду: 1) рука Москви в Акції “Вісла” була мінімальна, а підкреслення ролі Москви ллє воду на млин тих, хто хоче з поляків зняти відповідальність і перенести її на якихось віртуальних “комуністів” у Польщі; 2) корені та безпосередні причини депортації крилися в політиці Польщі щодо українців у міжвоєнний час; 3) пов’язаність виселення українців з Закерзоння з виселеннями поляків з Правобережжя України на схід СРСР не має сенсу; 4) з формулою “вибачаємо та просимо вибачення” треба бути обачнішим. Тут я дозволю собі привести арґументи Я. Дашкевича цитатою: “Складається парадоксальна ситуація, коли Об’єднання українців у Польщі просить прощення – за що? За Акцію “Вісла”? Греко-католицька церква – за її ліквідацію, за ув’язнення всіх священиків у таборі в Явожно? Треба ще й глибоко сумніватись в тому, що ініціатори і керівники та виконавці Акції “Вісла” були справді християнами і що прощення їм потрібне”.
Тож, як видається, переосмислення подій 1947 р. в Україні лише почалося. “Процес пішов…”.

Однак:
Жодного слова неправди
Підходить якось до мене “під доброю мухою” знайомий шахтар, один з тих, для кого шматок брежнєвської ковбаси по 2 руб. 20 коп. – як для індуса священна корова, і каже:
– За що ти, падло бандеровське, ненавидиш совєтську власть? Що вона тобі поганого зробила? Дала роботу, освіту, квартиру, а ти… Тварюка невдячна!
Щось доводити тому п’яному зомбі – марна справа. Тому я лише запитав у нього:
– А ти знаєш, що таке Акція “Вісла”?
– Конєшно, знаю! І навіть більше, чим ти. Тому що при форсуванні Вісли мій батько став інвалідом.
– Та я тебе не про 1944-й запитую, а про Акцію “Вісла” 1947 р.
– Та що ти, друже, єрунду мелеш? Який 1947? Яка “Вісла”? Ти хоч знаєш, що війна 1945 р. закінчилася?.

[Діалог перекладено, в ориґіналі він відбувався літературною українською мовою та розмовним варіантом російської – ред.]. (Василь Шляхтич, “Жодного слова неправди”, уривок)

“Наше слово” №18, 29 квітня 2012 року {moscomment}