Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №30, 2014-07-27

Береги-Долішні – це свого роду «сінці» перед самими Устріками, звісно, також Долішніми. Церква тут, принаймні тепер, після двох десятиріч використовування її як складу зерна, а пізніше – будівельних матеріалів, та після проведеного 1973 р. ремонту, у зв’язку з передачею святині римо-католицькій парафії, не особливо зацікавить туристів, адже представляє собою стиль, який можна б назвати «безархітектурним». Вона була побудована 1844 р., отже в добу панування австрійської «казенщини», заведеної цісарем Йосифом у сакральному будівництві Галичини. Металева дошка на стіні храму пригадує, що це територія, яку «обміняли» 1951 р. та переселили сюди поляків з-під Белза і Сокаля. Мою увагу привернула, передусім, чорна кам’яна стела з портретом і написом українською та польською мовами, яка закриває старший і понівечений надмогильний пам’ятник. Це, як виявляється, місце вічного спочинку о. Михайла Зубрицького (1856–1919), пароха Мшанця й Берегів-Долішніх. Охрещення його званням «батька української етнографії» знавці справи напевно визнають перебільшенням, але погодяться, коли уточнити, що йдеться про етнографію Бойківщини.

Якщо глянути на роки життя о. Михайла, видно, що у квітні цього року минуло 95 років від дня його смерті, водночас він – одноліток Івана Франка, з яким (оба народжені на Бойківщині) він вчився в цій самій гімназії у Дрогобичі. Звісно, парох Мшанця і Берегів уписався в історію не одним лише знайомством з І. Франком. Він є автором понад 350-ти різного роду публікацій, які не втратили своєї вартості. Тому нещодавно українські історики та народознавці з України і Канади вирішили видати книжку «Михайло Зубрицький. Зібрані твори і матеріали у трьох томах». Перший том «Наукові праці» вийшов з друку минулого року у Львові, (видавництво «Літопис»). Зі вступу авторства канадського історика Франка Сисина, родовід якого веде саме із Мшанця, можемо довідатися більше про біографію вченого панотця, який був скерований у це село зразу же після висвячення 1883 р. (до речі, перед тим він рік вчителював у дяківському інституті в Перемишлі). У Мшанці о. Михайло виконував обов’язки священика до весни 1914 р. Крім того, ще був не лише дослідником-етнографом (збирав матеріальну, документальну та усну історію, завдяки чому 1904 р. став дійсним членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка), але й активним учасником процесу суспільної та національної модернізації своєї пастви. Підтримував кооперативний рух, заснував читальню «Просвіти» і заохочував до цього мешканців інших сіл. За словами Ф. Сисина, «активна постава Зубрицького щодо інтересів своїх парафіян у Мшанці зробила з нього посередника між ними і владою». До речі, Мшанець лежить у безпосередньому сусідстві «закерзонського» Михнівця у ґміні Чорна Бещадського повіту. Обидва села положені над Мшанцем (потік) і колись входили до складу «волоської країни» з центром у Лип’ї. Це також місце народження українських письменників Андрія Верховинця (1877–?) та Андрія Волощака (1890–1973). Андрій Волощак разом з колеґами­гімназистами Антоном Жилою та Іваном Квасницею під час навчання в українській гімназії в Перемишлі були членами гуртка «Молода громада», а в 1910–1912 рр. він видавав таємний літературно-науковий часопис для молоді «Наші листки» (всього вийшло 13 номерів на 524 сторінках).
Треба підкреслити, що о. Михайло, на відміну від лояльної більшості священиків, не ставився до австрійської влади, яку в Галичині заступав польський землевласницько-консервативний табір, з якимось пієтетом, а скоріше, навпаки, виступав з радикальних позицій. На це звернув увагу інший член видавничої редколегії тритомника «Михайло Зубрицький…» Григорій Дем’ян із львівського Інституту народознавства НАН України, який досліджував публіцистичні твори пароха з Мшанця: «Багато газетних публікацій М. Зубрицького розкриває найрізноманітніші форми і методи пограбування населення урядовою податковою системою та її користолюбним застосуванням на місцях, що проявлялося в численних порушеннях і перекрученнях. Вчений відважувався, і не один раз, критикувати державний устрій, різні галузі австрійського законодавства, конкретну практику роботи органів влади, домагався якнайширших прав для місцевих громадських рад. Рішуче осуджував консерватизм і пропагував поступовість у теорії і практиці повсякденного життя народу. М. Зубрицький­публіцист завжди тримав руку на пульсі політичного життя. Він без найменших застережень писав про те, як віденський уряд дбав, щоби польським обшарникам не сталося якоїсь „кривди” при полагодженні індемнізації (відшкодування за зроблену шкоду – ред.), управильненні сервітутів (вреґулювання обмеженого права на користування землею – ред.), викупі пропінаційних прав… (шляхетський монополь на вироблення і продаж горілки – ред.). Говорив і про визиск галицького селянства промислово розвиненішими частинами Австрії».
У вересні й жовтні 1912 р. в п’яти числах львівського тижневика «Свобода» друкувався текст з промовистим заголовком «Не пора, не пора москалеві й ляхові служить!», узятим з вірша І. Франка, який був свого роду гімном галицьких народовців. Стаття, частину якої конфіскувала австрійська, а по суті, австро-польська цензура, була найгострішою і найкращою публіцистичною працею М. Зубрицького та, на думку дослідника, відкритим закликом до праці над створенням незалежної української держави: «Русине! …скинь ярмо … перестань на своїх ворогів робити, а поклади свою хату, як в пісні співається: „Будуй, будуй з лободи, до чужої не веди”, хоча маленьку і тісну, а працюй для себе, для своєї родини, на добро і гаразд своєї України».
За таку суспільну і національну позицію о. Михайло, який у квітні 1914 р. перейшов у парафію в Берегах-Долішніх та очолив Устріцький деканат, незабаром і поплатився. Після спалаху І світової війни, на початку вересня 1914 р. о. Михайло був арештований і мав потрапити до табору інтернування в Талергофі. Завдяки щасливому випадкові, йому все ж таки вдалося уникнути незавидної долі мученика в цій «Галицькій Голгофі», хоч і прийшлося понад рік бути засланцем у Словенії. Але після повернення до Берегів-Долішніх та активної участі у процесі становлення на території Ліського повіту української державної влади, у листопаді 1918 р. знов потрапив під арешт, на цей раз «чисто» польський. Ф. Сисин про це пише коротко, але однозначно: «Польська влада його затримала та жорстоко з ним поводилася. Після того, як його звільнили, внаслідок підірваного здоров’я він помер 8 квітня 1919 року».

Це лише кілька епізодів з біографії о. М. Зубрицького, які показують, що трудами свого життя він не лише урятував від забуття великий пласт культури західної Бойківщини, а й сприяв його вивченню іншими, як хоч би експедицією з участю Івана Франка, Федора Вовка та Зенона Кузелі, організованою 1905 р. М. Зубрицький був не лише спостерігачем, але й активним учасником та ініціатором суспільної емансипації українського селянства і закріплення серед нього модерної національної свідомості (рішуче виступав проти москвофілів). Для істориків та читацького загалу в Польщі саме цей суспільно-політичний аспект біографії буде більш цікавим, тому з нетерпінням чекатимемо появи друком двох чергових томів збірника, які міститимуть автобіографічні матеріали, особливо записи про події в Ліському повіті восени 1918 р., бібліографію праць ученого і дослідження його біографії, а також його статті з газет. Звісно, і зміст першого тому, до якого увійшли праці, опубліковані в наукових журналах та збірниках, вартий уваги. Не обмежується він територіально Мшанцем і його сусідством, адже в полі зору дослідника опинилося набагато ширше коло історичних, суспільних і культурних проблем у різних кутках Галичини, а навіть і Холмщини. При тому, початок статті «Галицькі священики на Холмщині», надрукованої 1908 р., дуже цікаво перегукується з актуальними подіями в Україні: «В 1860-тих роках минулого століття повіяло з Відня морозним холодом на австрійську Русь. Сей холод дійово відчули провідники галицьких Русинів і почали по своєму розумінню йому протидіяти. Та зробили велику похибку, не кликали руську інтелігенцію обернутися до народних мас і працювати щиро для них, щоб виробити з них охочих і завзятих борців за свою власну ліпшу долю в своїй близшій країні, а почали без перестанку на всякі лади товкти в голову людям, що в невідраднім положенні русинів може прийти поміч лиш з півночі, від спорідненого, а можного брата Слов’янина».
Звісно, що між сьогоднішніми «сепаратистами» в Донбасі та колишніми галицькими «москвофілами» є більше відмінного, ніж схожого, хоч «руських» галичан також щедро підкормлювали з імперської столиці. Напевно, однак, спільною є ілюзія, що шляхом утечі в якусь «кращу реальність» можна знайти легке розв’язання проблем. Цю ілюзію колись у Галичині породив під час агонії європейський феодалізм, а в сьогоднішній Україні – не зовсім ще вмерлий «совок», у якому загрузла в ментальному середньовіччі «братська» Росія, що відчайдушно намагається реанімувати його черговими дозами «московської белкоти». Думаю, що цей вислів Тараса Шевченка надалі актуальний, та й тут доречний, адже саме «Кобзар», з його міфом козацької України, повернув більшість галичан з москвофільських манівців. У цій «українській сотні» був також о. Михайло, який прагнув, щоб багнюка минулого – навіть у його австрійському, а отже, європейському варіанті – не засмоктувала його сучасників-русинів. ■

Поділитися: