Мирослав Вербовий ■ ГРОМАДА ■ 2011-04-30
У червні цього року відзначатимемо 55-ліття з дня виходу у світ першої в післявоєнний час у Польщі українськомовної газети “Наше слово”. Якось важко повірити, навіть старшому поколінню, у те, що це вже понад півстоліття щотижня (за невеликим винятком – періоду воєнного стану 1981-1982 рр., а відтак тримісячного припинення редакцією в першій половині 80-х рр. випуску тижневика і його додатків: “Нашої культури” і “Світанку”) українці отримують газету рідною мовою.
А воно справді так. Час-бо невблаганно проминає і часто-густо людина у вирі буднів не задумується над пройденим, щоб бодай на мить оглянутися за собою, пригадати факти чи події, а вже – тим більш – пом’янути близьких. Особливо згадати тих, кого вже нема поміж нами.
Єдиною, по суті, такою нагодою для більшості виселенців із рідних земель у нових місцях їх проживання став римо-католицький обряд поклоніння померлим (пол. Święto Zmarłych). Спричинене це було багатьма тодішніми факторами. У випадку вірних Греко- католицької церкви – спочатку забороною сповідувати віровизнання, а відтак – відсутністю священиків, розпорошеністю, врешті соромом перед сусідами залишати цього дня могилу рідних невпорядкованою, осиротілою. Та й згодом, уже за нових обставин, зокрема на північно західних землях Польщі, далеко не скрізь українці повернулися до давнього батьківського звичаю молитовного поклоніння померлим після Великодня, хоч слід було б повсюдно відновити раніше втрачений обряд.
У нашій традиції є такий день – це Провідна або Хомина неділя, Радониця (назв багато), що припадає на першу після Великодня неділю і наступні за нею кілька днів. Поминання родичів, друзів, знайомих – це давньоукраїнський звичай ще з дохристиянських часів, що отримав своє місце і в християнському календарі. Це своєрідна данина молитвою й задумою живих тим, хто відійшов від нас, це прояв нашої особистої та громадської культури, свідчення вдячності їм за життєві звершення, їхні діла, врешті за те, що ми нині є. Отже, це день, коли кожний з нас своєю уявою стає віч на віч з тими, кому завдячує своїм як особистим життям, так і буттям у громадському вимірі.
Могили наших батьків, близьких, друзів розсіяні від сходу до заходу, від півдня до півночі Польщі – скрізь там, де закинула завела нас доля. Із земного падолу відійшла також чимала група українських громадських діячів, засновників і працівників нашого тижневика, місця вічного спочинку яких знайдемо повсюди. Лежать вони у варшавській і підваршавській землі, на католицьких і православних цвинтарях. Є й поза нею, також в Україні. Тож, як нашеслів’янин з понад 30- літнім стажем, дозволю собі у цей час пом’янути тих з поміж своїх наставників, друзів, колеґ, хто трудився на ниві створення газети, хто віддав їй свої знання, журналістський хист, пристрасть душі, хто щоденною копіткою працею рідним словом служив українській громаді, зокрема, читачам. Залишаю їхні туземні погрішності на осуд Всевишнього, хай це буде панахидна згадка про них незлим тихим словом.
{mosimage}
На одинадцятому році існування газети у серпневу днину 1967- го відійшов у вічність на 69 році життя бл.п. Адріан Гошовський – довголітній заступник головного редактора “НС”. Це була небуденна постать. Освічений, з журналістською освітою Віденського університету, з професійним досвідом в українських комуністичних профспілкових виданнях, сповнений високої особистої культури інтеліґент міжвоєнного формування, він відзначався рідкісним умінням налагоджувати безпосередні зв’язки з людьми. Неформальний керівник редакції, людина, яка на початку 60 х рр. взяла курс на її реорганізацію, справді впливала на кадровий склад і зміст тижневика. Саме його посильними заходами газетна сторінка для дітей “Світанок” завдячує своє виокремлення з тижневика в щомісячний додаток. Ніколи не пхався в керівні органи УСКТ, хоч не цурався безпосередніх контактів з нашими людьми. З особливою симпатією А. Гошовський ставився до лемків, проте не приховував своєї нехоті до окремих діячів їхньої громади. Не боявся рішуче виступати проти дискримінаційної політики влади на Підкарпатті. Особливо шанував Ярослава Полянського, якому на “Лемківскій сторінці” створив можливість постійного друку записів лемківських пісень. Був своєрідним куратором, хоч неймовірно вимогливим, молодих – як у редакції, так і поза нею. Своїм сприянням “випещував” вокальний талант Марійки Щуцької, згодом відомої оперної співачки, всіляко допомагаючи їй на шляху здобуття професійної освіти.
Помер 8 серпня 1967 р. і спочив на Військовому кладовищі варшавських Повонзок.
Несподівано 1980 р. згас у віці 60 літ бл.п. Сергій Григорчук – фотограф, наче усиновлений редакцією її неодмінний член. Людина складної особистої долі, своєрідний скитальник, який, як справжній волинянин, ніколи не забував, хто він. Тихий, усміхнений, завжди готовий служити радою. Обдарований неабияким талантом уміння схоплювати об’єктивом те, чого пересічне людське око не помічає, він, наче митець, вловлював вимальовував кадром фотоапарата чи камери не лише зовнішній вигляд об’єкта, а й розкривав внутрішній світ зображення. Абсолютний майстер художньої світлини, незалежно від марки фотоапарата. У його руках навіть найпростіше фотоспорядження ставало засобом для високохудожніх витворів на чорно білій плівці. Вистачить глянути хоч би на його світлини чоловічого хору “Журавлі”, який обожнював. Кожна з них – це, по суті, мистецький витвір.
Відійшов 25 серпня і похований за сприяння Православної церкви у Варшаві на Вольському православному цвинтарі.
{mosimage}
Великим ударом для працівників редакції була раптова смерть 28 червня 1981 р. бл.п. д -ра Михайла Балія – члена редакційної ради місячника “Наша культура”, мовного консультанта, викладача україністики Варшавського університету. Він помер на 55 році життя. Це була наскрізь кришталева постать із життєписом українського патріота -борця, а відтак – перспективного вченого. Виходець з Грубешівської землі, любов до якої всмоктав з молоком матері. Він був настільки доброю, завжди усміхненою людиною, що його любили всі, а особливо студенти, якого, при всій суворій до них навчальній вимогливості, вважали не лише викладачем, а й захисником -батьком, найбільш своїм з поміж своїх. Був одним з найкращих мовознавців, яких за свою історію мала україністика. Його статті, зокрема, публіковані в “Нашій культурі”, відзначалися глибиною думки і джерельним аналізом походження українського слова.
Обірване в силі віку життя спочило у Варшаві на Вольському православному цвинтарі.
У час політичного напруження 1 грудня 1981- го помер у віці 82 літ бл.п. Володимир Максимович – довголітній секретар редакції, той, хто протягом років першим заходив до неї й останнім її залишав. Посаду цю обіймав з 1957 р. аж до виходу 1972 р. на пенсію. Уродженець Перемищини, зазнав смаку гіркої долі й на Луганщині, і в глибині Сибіру. Секретар багатьох редакцій, зокрема, у післявоєнний час видання “Dziennik Bałtycki” (Ґданськ). Знав і любив свою професію як мало хто інший. Хоч на його редакційному столі завсіди лежали великі ножиці, проте до матеріалів колеґ їх майже ніколи не застосовував, зате служив радою і допомогою. Любив навідуватися в українські середовища. Завжди охайний, елеґантний, ввічливий. Похований у Варшаві на Північному цвинтарі.
{mosimage}
У пенсійному віці раптово помер у Ялті в Криму влітку 1984- го на 83 році життя бл.п. Микола Щирба – перший головний редактор тижневика, заступник голови ГП УСКТ, а відтак, аж до виходу 1972 р. на пенсію, – заступник головного редактора “НС”. Родом із Холмщини, з батьками був переселений у глиб Росії, а після повернення в рідні сторони влився в комуністичний рух. Сидів у санаційних тюрмах, закінчення війни застало його в чеській Празі, звідки наприкінці 40 х рр. повернувся до Польщі. До приходу 1956 р. до редакції працював у видавництві “Książka i Wiedza”. Типовий кабінетний редактор, один зі співавторів циклу “Лелека” в “НС”, тюремних записів “За ґратами”, друкованих на сторінках “Нашої культури”, автор полеміко- ідеологічних статей. Був особливо відкритим для приїжджих з Ук раїни і радо їх приймав, допомагав. За своїм характером – добротлива, з лагідною усмішкою людина. До кінця життя зберіг радянське громадянство.
Помер 28 серпня 1984 р. в Ялті під час літнього відпочинку, де й похований на місцевому цвинтарі.
Відхід у засвіти 7 жовтня 1984 р. на 57 році життя бл.п. Івана Зінича – заступника головного редактора “НС”, до того ж редактора масового відділу, був для редакції повною несподіванкою. Ніщо не віщувало, що цей син Закарпаття так скоро залишить редакційний гурт. Ввижався -бо нам від певного часу омолодженим, охайним, з урівноваженим підходом до життя. На роботу до редакції прийшов на початку 60- х рр. з ГП УСКТ, займався відділом листів, потім – сільсько-господарською тематикою, врешті – організаційним життям УСКТ. Довго вів у редакції справи скарг, надаючи нашим людям юридичну допомогу. У своїй праці був педантичним, добре знав українське середовище, зокрема, уподобав собі Ґолдапщину. Був товариським, любив українську пісню, знав багато закарпатських народних пісень, які любив підспівувати, надаючи співаночкам гарного баритонного звучання.
Спочиває на цвинтарі у підваршавському Юзефові.
Передчасно пішла із життя (23 жовтня 1993 р.) бл.п. Володимира Балій (з відомого роду Гірних з Заліської Волі) – технічний редактор “НС”. За освітою вчителька, випускниця Варшавського університету, запам’яталася редакції у складний час 80- х років своєю підмогою технічного редаґування тижневика. Однак найбільшим її громадським здвигом були засновницькі зусилля, спрямовані на утворення у Польщі серед української громади структур Союзу українок. Стала першою головою цієї жіночої організації.
Спочила біля чоловіка на православному кладовищі на варшавській Волі.
Усі ми, у тому числі члени чоловічого хору “Журавлі”, знали про недугу бл.п. Ярослава Полянського, але ніхто не сподівався, що його життя так швидко обірветься. Це сталося 15 березня 1994 -го на 64 році життя. Талановитий син Лемківщини неймовірно багато зробив для збереження пісенної творчості наших горян, тисячі пісень яких опублікував як постійний співробітник у “НС” на “Лемківскій сторінці”. Був не лише неперевершеним збирачем пісенної творчості лемків, а й організатором і дириґентом хорів. Довгі роки працював музичним інструктором ГП УСКТ, всіляко сприяючи розвиткові хорового мистецтва. Найбільшим його прижиттєвим рукотворним пам’ятником, даниною українській культурі в цілому, неоціненним вкладом у її хорову скарбницю було створення в Польщі чоловічого хору “Журавлі”. Його ж майстерності завдячує своїм існуванням і Молодіжний церковний хор у Варшаві, хор “Тисячоліття” у Польщі та інші колективи.
Похований на цвинтарі в Отвоцьку коло Варшави.
Особливе місце в історії тижневика посів бл.п. Григорій Боярський, який двічі очолював редакцію “НС” (на зламі 50-60 -х рр. і в 70- х рр.). Помер у Варшаві в пенсійному віці 12 червня 1994 р. на 80 році життя. Виходець із Сокальщини, вчитель за освітою, учасник українського громадського життя від початку його існування. Прийшов до УСКТ з партійної роботи. Двічі обирався головою ГП УСКТ і двічі був призначений головним редактором “НС”, хоч на початку 60 -х рр. й усувався з керівних постів в УСКТ та редакції. Його друге повернення, спочатку до ГП УСКТ, а відтак – до редакції, показало його в іншій політико- суспільній конфіґурації, порівнюючи з першим періодом, попередню діяльність якого український актив сприймав критично. Прихід Г. Боярського до редакції на початку 70- х рр. ознаменував значні кадрові зміни й зусилля – притягнути в орбіту редакції нових людей, а також і давніх, зокрема, відсторонених співробітників й авторів. Особливо це позначилося на випуску щомісячника “Наша культура”. Наприкінці 70- х рр. Г. Боярський залишив пост головного редактора, увійшовши в гострий конфлікт з Міністерством внутрішніх справ.
Спочив у Варшаві на Північному цвинтарі.
У віці 73- х літ померла у Варшаві 6 жовтня 1997- го бл.п. Галина Майстренко (Талеринг Боярська) – коректор, а відтак довголітній мовно -стилістичний редактор “НС”. Родом зі Львова, випускниця редакторського відділення Поліграфічного інституту ім. І. Федорова. Зробила великий внесок у мовний вигляд тижневика на початку його існування, допомагаючи першим журналістським кадрам “НС” оволодіти українською літературною мовою. У мовному питанні була безком промісною.
Похована у Варшаві на Вольському православному цвинтарі.
Передчасно пішла з життя бл.п. Анна Ціханович – довголітня коректорка, а з 1972 р. – технічний редактор “НС”. Сталося це 24 червня 1998- го на 62 році її життя. Невтомна працівниця, яка, по суті, весь свій особистий час віддавала газеті. Любила власну роботу і була надзвичайно відповідальною, дбайливою та педантичною. Товариська і говірка, завжди огрядна, з непідробною співучою мовою, яку винесла з України.
Спочила на Військовому кладовищі варшавських Повонзок, де й похоронений її чоловік.
Бл.п. Ядвіґа Зажицька (колись – Мадейська), яка займалася редакційною картотекою і передплатою “НС”, відійшла на вічний спочинок у віці 72 літ 19 вересня 2000 р. – після 20- річної недуги. За походженням полька, яка дитячі й дівочі роки провела в Україні. Це була людина, яка не лише бездоганно володіла українською мовою, а й була напрочуд зичливою до українців. У редакції називали її “квочкою”, бо кожного в час особистої скрути хотіла пригорнути, потішити. До газети на роботу приходила двічі – наприкінці 50- х рр. і вдруге у 70- х рр. На пенсію за інвалідністю вийшла 1980 р. Зв’язки з редакцією підтримувала до останніх своїх днів.
Похована на Комунальному кладовищі варшавських Повонзок.
У перший день Різдва Христового – 7 січня 2004 р. – не стало серед живих бл.п. д -ра Миколи Сивицького – одного з фундаторів засновників “НС”, першого секретаря тижневика, згодом редактора відділу освіти. Помер на 87 році життя. Уродженець волинської землі, людина рідкісних патріотичних почуттів, помножених на завзятість, працьовитість і небуденну силу відстоювати рідне. Один з найбільших ратаїв на ниві українського шкільництва періоду його становлення, невтомний рятівник українських військових поховань на Вольському православному кладовищі, борець за українство Православної церкви, згодом прискіпливий дослідник волинських польсь ко -українських взаємин. Це йому протягом десятиліть кілька тисяч чоловік в Україні і в СРСР загалом завдячувало можливість отримувати “НС” й “Український календар”, за що не раз його переслідувано.
Спочиває в гробівці у Варшаві на Вольському православному цвинтарі.
Напровесні, а саме 15 березня 2007- го, упокоїлася у віці 87 років бл.п. Марія Івасина – працівник масового відділу газети, а потім довголітня адміністративна секретарка тижневика “НС”. Народилася і виростала в Україні, звідки й винесла добре знання рідної мови та щиру прив’язаність до українців. Культурна, завжди усміхнена, вносила дружню атмосферу в гурт нашеслів’ян, чим той віддячував їй щирою пошаною. Пропрацювала в редакції понад 20 років аж до виходу 1980 р. на пенсію.
Похована у Варшаві на Північному цвинтарі.
В анналах редакції добрим словом записався бл.п. Михайло Кожушко, який помер 11 січня 2009 р. у Варшаві, проживши 76 літ. Перший з випускників варшавської україністики, який став на роботу в редакції “НС”. Уродженець Гребенного, ще студентом проявляв журналістські здібності, дописуючи до тижневика. Тому після закінчення навчання 1960 р. почав працювати в “НС”, займаючись справами молоді та освіти і щораз частіше розкриваючи свій талант фейлетоніста. Однак, через доноси зі звинуваченням у націоналізмі, після трьох років праці був звільнений з роботи. Згодом, за нових обставин у редакції, він повертатиме до своєї улюбленої форми вислову і не раз гостюватиме на сторінках тижневика. Був людиною життєрадісною, дружньою і ніколи не відчужувався від свого середовища.
Спочив у могилі на цвинтарі в Любичі -Королівській неподалік рідного села.
Варшавські цвинтарі прийняли тлінні останки і багатьох інших працівників “НС”. У різний час відійшли в засвіти бл.п. Іван Шелюк – виходець із Житомирщини, колишній літературний редактор газети, автор репортажів та літературних творів; бл.п. Марія Костецька – родом з Косівщини, журналіст відділу культури, яка побувала чи не в усіх українських діяльних середовищах й описала їх; бл.п. Ірина Фуглевич – довголітня коректорка, яка пробувала і своїх журналістських сил; бл.п. Лідія Малевич – прекрасна друкарка корінням з Одещини, яка відмінним знанням української мови в письмі допомагала журналістам -початківцям виправляти рідну мову, правильніше висловлюватися нею; бл.п. Оті Зінич – уродженка Закарпаття, професійна друкарка, яка без проблем “розшифровувала” олівцеві тексти журналістів, надаючи їм мовної огрядності; бл.п. Яніна Ухманська, яка вела картотеку, потім господарські справи та займалася інтервенційними питаннями, пов’язаними з затримкою постачання тижневика.
Пам’яттю огорнімо й тих, хто бодай на мить дві пристав був до нашеслівського гурту в роки його становлення, хоч про подальшу їхню долю не знаємо. А скільки із засвітів, з небесних висот споглядає на нас, окрім названих штатних працівників, ще й кореспондентів і дописувачів, самовідданих поширювачів тижневика – важко перелічити. Їхні могили розкидані по всіх тих місцях, куди депортаційний вітер 1947- го розніс наших людей. Проте всі вони посіли в моїй і, міркую, нашій суспільній пам’яті, місце гідне їх учинку, звершень. Тож, за нашим християнським звичаєм, схилімося, бодай думкою, у Провідну неділю над місцем їхнього вічного спочинку, запалімо лампадку пам’яті, поділімося з ними великодньою писанкою і відправмо в наших серцях панахиду за їхні душі.
Вічна їм пам’ять!
“Наше слово” №18, 1 травня 2011 року {moscomment}
