(wald) ■ ПОГЛЯДИ ■ №17, 2014-04-27
Сумно на цвинтарі, який довкіл обводить одну з найкрасивіших дере-в’яних святинь у Польщі, котра бу-ла колись парафіяльною церквою Св. Димитрія в П’ятковій-Руській, навіть попри те, що небайдужі люди опікуються й доглядають місце вічного спочинку близьких.
Очищене від бур’янів кладовище – досить розлоге. Не дивно, адже село, яке протягом віків займає немалу частину долини річки Явірник, ще у міжвоєнні роки було одним з найбільших населених пунктів на Перемиському передгір’ї: напередодні ІІ Світової війни тут нараховували близько 2750 жителів. Сьогодні лише сакральні пам’ятки – церква, придорожня капличка, збережені в невеликій кількості надмогильні камені – нагадують про виселених до Радянського Союзу місцевих мешканців.
І власне ці надгробки найбільше наганяють журбу. Добрі чавунні хрести, оздоблені декоративними елементами, свідчать про бажання увічнити пам’ять. Та що з того, що їх встановили, що вони вистояли, що навіть якісь добрі люди старанно покрили їх антикорозійною фарбою, якщо вони, крім того, що позначають місце поховання, не несуть жодної іншої інформації. Епітафії на металевих таблицях давно затерлися –тепер вони нічого не розповідають про того, хто спочив під хрестом. Нині це безіменні людські могили, хоч таблиці мали б уберегти їх від забуття. Сумно. А може, так розпорядилася доля? Зрештою, «pantha rei»… ■
Фото автора статті
