Ігор Щербта ■ ГРОМАДА ■ №25, 2017-06-25
Слово про Тата. Розповідь друга
Згадуючи своє дитинство, скажу, що пройшло воно у стінах ґурово¬ілавецького ліцею, точніше в його українських «б¬класах». Мій тато від початку працював учителем в Ґурові¬Ілавецькому, пізніше, наприкінці 60¬х років приклав руку до створення українських класів у місцевому загальноосвітньому ліцеї. Ґурово¬Ілавецьке та Лігниця довгі роки були єдиними середніми школами в Польщі, де викладалася українська мова.
Повертаючись з уроків додому, тато продовжував і тут «учителювати». З розмов батьків я мимохіть довідувався про те, які учні байдикують, а які ретельно вчаться, хто пропускає уроки, а кого директор піймав у туалеті, коли покурював цигарки.
Згадую, як нераз я довго стояв біля вікна і вдивлявся в темряву, чекаючи тата. «Твій татуньо поїхав зі шкільною „Думкою” на концерти до Пасленка і Бранєва, хтозна коли повернеться», – говорила мама, незадоволена відсутністю батька.
З колективом «Думка» мене зв’язують дуже приємні спогади. Коли я трохи підріс, тато брав мене на концерти. Мені дуже цікаво було сидіти на місці кондуктора в автобусі Jelcz, дивитись на дорогу і слухати пісні, які співала українська молодь.
Батько завжди радів мов дитина, коли вдалося йому обманути органи державної цензури та до програми концерту шкільного колективу «просунути», скажімо, поему Тараса Шевченка «Розрита могила». Це тому, що далеко не в усіх радянських виданнях «Кобзаря» вона була надрукована. Також у пошуках вістей з України вперто дивився телеканал ТБ Калінінград. Потім кликав мене – «Синку, біжи, тут показують танцювальний ансамбль з України!».
Повний зміст статті можете прочитати, придбавши друковану або електронну версію газети
Одного разу мій тато взяв мене до школи на урок. Просто нікому було мною зайнятися. Тоді посадив мене в кутку за своєю спиною, біля дошки. Через деякий час у класі почувся гамір і сміх. Тато здивовано і налякано обернувся і побачив, що я крейдою закінчував малювати на дошці величезний танк з номером 102 з популярного тоді фільму «Чотири танкісти і пес». Потім тато вже більше не брав мене з собою на уроки. Однак у провінційному Ґурові-Ілавецькому траплялися й мінуси бути «вчительською дитиною». Скажімо, коли сусідський син отримував «незадовільно» за класну роботу з «руска» (тобто російської мови, яку, крім української, викладав у ліцеї тато), мені приходилось отримувати від нього стусани або й ляпаси. «Це за твого старого», – повторював за кожним разом хлопець.
Нині нам складно це собі уявити, але тоді, у дитинстві, завдяки моїм батькам я зовсім не знав польської мови! Коли пішов до школи, колеґи обзивали мене: «Ty p…ny Ukraińcu!». Перше моє польське слово, яке рекомендували в той час мені вивчити ґурово¬ілавецькі хуліґани, це було «dupa».
– Хто тебе обзивав? – питав тато.
Коли я назвав прізвища, у відповідь від тата я почув:
– Та нічого. Це ж самі українці тебе так обзивають… ■
