Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №43, 2016-10-23
Їдучи Снітницею на південний схід, доїжджаємо до роздоріжжя. Вправо – на Баницю, вліво – на Ставишу. Це останнє село ліниво тягнеться вгору, на Ріпки та Ганчову. Хат негусто, переважають нові. Старі праворуч, над і за потоком. Минаю страхітливої архітектури костел на місці підпаленої церкви Святого Димитрія, розлогий цвинтар. Останньої хати з правого боку дороги й не побачив би, якби не добрий дороговказ: кожного подорожнього обнімає фіґура білокрилого ангела. Отож, перед ним – управо і вниз, де над потоком стоїть дерев’яна хата Меренів.
Дмитро і Леся
Тут ґаздують Дмитро і Леся Мерени. Він народжений 1960 р. на західних землях Польщі, у Некажині Свєбодзинського повіту. Його мати, Марія, дівоче прізвище – Бочневич, родом зі Ставиші, як і батько, Петро Мерена. З вигнання вони повернулися після 23 років, 1970 р.
– Няньо їздили в 60-х роках, хтіли купити своє, але поселенец не продав, – розповідає Дмитро. – То був такий ґазда, же шабрував шитки добрі доми, розберав і вивозив у свої сторони, під Тарнів. І місцеви ся противили. Їздили до ґміни, навіть своя, Джумбелячка, з сусідками їздила. Мали претензію, пощо ґміна русинів у село пущат? Пощо їм землю дає? По пару роках, як няньо знову спробували, поляк юж хтів продати. Наш родовий пляц – недалеко, через три хижі. Там жиют поляки, а ми купили тоту стару хижу.
«Джумбелячка» – це по-сільському жінка на прізвище Джумбеляк, дружина Тимка Джумбеляка. Ця родина вернулася з вигнання як перша на початку 50-х років. «Місцеві» поляки, що прийшли від Бобової чи Тарнова на готові хижі та оброблену землю, не пустили його на своє. Зате міг сісти в хату по лемках, бо належав до партії.
Їх «паспорт» непогано представлений на цвинтарі. Це місце дуже часто гарно служить мені за культурологічний коментар до людського життя. Як напис кириличний, то і покійний, і його діти шанували його руснацьку приналежність. Бувають помилки: дід чи батько могли бути твердим русином, а діти воліють мати сільську «візитну картку» польською мовою та латинськими літерами виписану. У Ставиші напис на спільній могилі подружжя Джумбеляків виведений кирилицею: Тимко жив у 1900–1959 рр., Марта – у 1900–1980 рр. А поруч люди цього ж прізвища, явні руснаки – Василь, Яків і Марія такої пошани вже не дочекалася… У Ставиші, крім Меренів, колишніх руснаків Джумбеляків і тих на цвинтарі, більше лемків нема.
Вигнані ставишани тримаються ще коло Пшемкова, Любіна і Свєбодзина. В Україні – м.ін. в Луганській області. Кілька років тому звідси приїхали два чоловіки, уроджені у Ставиші. Мешкали у верхній частині села, де нині ліс та один хрест при дорозі.
Таки нема Дмитра без Лесі, його жінки. Вона родом з України, з Буська Львівської області. Познайомилися на «ватрі» у Ждині. Повінчалися. Леся вже 10 років у Ставиші. Нелегко було їй, вихованій на рівнині, привикати до гір. Але чудово засвоїла лемківську вимову чоловіка. Леся роками слухала розповідей Дмитра і тепер сама добре знає село та людей.
– У нас троє дітей, ґаздуєме на 15 гектарах, ремонтуємо хижу. Праці барс дуже, але нам нелегко також годитися на безпам’ять, яка висіла над селом, – каже Леся.
Цвинтар
Більш-менш посередині села – цвинтар. При дорозі, з лівого боку, як їхати зі Снітниці. Огороджений, поділений на дві частини. Руснацька – стара і майже порожня, польська – нова і на вигляд переповнена, хоч могили поставлено тісно одну коло одної. Крайня різниця стилю звертає на себе увагу: люди східного віросповідання пнуться в небо на стрімких кам’яних цоколях і чавунних хрестах, а західного – розпластані на землі під плоскими мармуровими плитами.
– Цмунтір був у оплаканім стані, шитко заросле кряками, ясенями, пам’ятники лежали на земли, поламани, поперерастани. Од природи заросли, а од людей впали, але природа шитких хрестів би не ламала, – розповідає Дмитро.
На цвинтарі він знає місце, де похоронили, як казала його мати, «семох ґаздів Меренів, на тім цмунтери Мерени лежат шитки». Він розуміє, що йдеться про сім поколінь. Між ними є, певно, Володимир і Тетяна, його діди. На цвинтарі помітне і прізвище «Бочневич». Це Дмитрова бабуся та її сестра.
– Сільська громада і ґмінна влада не цікавилися старим цвинтарем, хоч це прекрасна й дуже цінна історична пам’ятка, – говорить Леся, вказуючи на залишки камінного муру, що ним колись був обведений увесь цвинтар.
У селі нині лемківського кореня тримаються лише вони, пара людей. Поселенці і далі не стали господарями й тутешніми, хоч від їх приїзду на Лемківщину невдовзі мине 70 років. Тутешнє минуле не визнають своїм, не хочуть стати спадкоємцями стависької минувшини. Місцева латинська парафія не вміє навіть скласти інформаційного напису на дошці біля костелу. Це зрозуміле, як зважити, що про улюблені мотиви – одвічну польськість і латинство – у цьому селі не надто багато матеріалу.
Леся і Дмитро Мерени – спадкоємці, але не багатії, а люди скромних статків, проте ремонт усіх надгробників вони профінансували з власної кишені. І тому на всій Лемківщині вони хтозна чи не виняток. Скільки людей тут багатих, а не подумали викласти гроші на ремонт хрестів навіть власної сім’ї. Виконавцем був Шимон Моджеєвський з Товариства каменярів «Маґурич». Він підняв хрести, заново закріпив на цоколях, помалював. Робота гарна, фахова. На початок Дмитро і Леся відремонтували два родинні пам’ятники Меренів. Тут увагу привертає хрест Анастасії з Кисільовських Мерени. Ця жінка померла 1886 р., а її пам’ять зберегли сини Олексій, Яків і Степан. Мерени були багачами. Перед вигнанням Дмитрів батько мав 22 гектари. Надбали діди Володимир і Тетяна. Довго жили в Америці, де 1912 р. народився їх син Петро, батько Дмитра. Привезли його малим на Лемківщину.
Побачивши, які гарні два відремонтовані хрести, Леся і Дмитро подумали й про решту руснацької частини цвинтаря. Вона небагата, але помітна. Ось хрест на місці спочинку стависького господаря Василя Кузьмича, дяко-вчителя і господаря Онуфрія Басалиги (1818–1892), господаря Гавриїла Басалиги. Імовірно, це були свого часу найбагатші люди у Ставиші, саме вони змогли залишити по собі тривалий слід. А по бідніших, чий відхід у потойбічність позначено дерев’яними хрестами, нині є лиш гладким полем на сільському цвинтарі.
Ангел трагедії
Пам’ятник жертвам Акції «Вісла» у Ставиші.Ангел, що стоїть нині у Ставиші коло хижі Меренів, був запланований для встановлення на цвинтарі. Не дозволив римо-католицький священик, бо там «політика» не потрібна. «Політика» полягала в тому, що на постаменті мав бути напис: «Вас вигнали з рідної землі, але з серця Лемковини вирвать не зуміли. 12.06.1947 р. вшитких мешканців лемківського села Ставиша 123 родини, 652 осіб – вигнано з Рідної землі. Вічная пам’ять жертвам Акції „Вісла”». Отож, увічнення польських жертв Сибіру на цвинтарях – це не політика, а увічнення українських жертв Акції «Вісла» – це політика…
Для Меренів символічне значення ангела було надто важливе, щоб його не поставити. Як не на цвинтарі, то на власному ґрунті. І тут, як і щодо цвинтаря, помагав їм покійний нині Петро Шафран. На будову пам’ятника дали оголошення у пресу про збір коштів. Дехто й поміг. Купка ставишан з Заходу приїхала на відкриття, яке відбулося під час «ватри» 2015 р., 16 липня. Заспівала «Кичерка», пролунали «Гори наши». Освятив діло гарної пам’яті православний священик. І ангел з чудовою українською вишивкою на білосніжній сорочці співчуває тим, хто зображений під трираменним хрестом: молодому подружжю лемків-вигнанців… Не один зупиняється і питає, знаком чого він є.
Тому Мерени готуються до наступних справ. У них вже готовий саморобний великий план села перед депортаціями. Планують побіч з ангелом поставити капличку – репліку стависької церкви. Поруч мала б стояти змістовна інформаційна дошка. У господарстві немало старинних предметів, які з гордістю показує Дмитро. Отож, хто-зна, чи не постане також мала кімната пам’яток. ■
