Ярослав Присташ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №19, 2017-05-07
Anna Wylegała, Przesiedlenia a pamięć. Studium (nie)pamięci społecznej na przykładzie ukraińskiej Galicji i polskich „Ziem Odzyskanych”; Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Mikołaja Kopernika; Toruń 2014, 509 s.
Докторська дисертація Анни Вилегали, видана у зв’язку з 70-річчям депортації українців з території Польщі в Україну та репатріації поляків з України на «Отримані землі», – це не історичне дослідження, а, скоріше, соціологічний аналіз змін у виселених групах населення. У цій науковій роботі можна знайти дивовижно багато аналогій до ситуації українських переселенців Акції «Вісла», тому доречно саме тепер обговорити цю книжку.
Всі виселені групи, які втратили своє коріння, наново будують самосвідомість і конструюють суспільні відносини. Молодше покоління підлягає в різній мірі впливам історичного досвіду батьків чи дідів. Їхня історична свідомість міняється в залежності від сили такого впливу (або браку впливу) учасників виселення, культури та часу. Всі виселені групи мають почуття несправедливості й винятковості їхнього страждання. Але, як показує історія ХХ ст., це була епоха виселень, і наша група не є винятковою. Винятковим у цьому є індивідуальне терпіння внаслідок історичних подій, що торкнулися наших сімей, тобто стосуються безпосередньо нас.
Авторка зосередилась на мешканцях понімецького містечка Кшиж у Великопольщі, яке після ІІ Світової війни заселили поляки з Жовкви і центральної Польщі, та поселених у Жовкві українцях, які походили з Закерзоння, центральної і східної України. За допомогою індивідуальних розмов та анкет вона аналізує почуття вини, покарання й відповідальності в контексті виселення. Далі звертає увагу на те, якими залишилися в пам’яті попередні жителі містечок, як міняється індивідуальна та збірна пам’ять, який вплив має на цю пам’ять культура і життєвий досвід, а також що відбувається з сімейною пам’яттю в молодших поколіннях. Авторку дисертації цікавить питання, чи переданий травматичний індивідуальний досвід будує громадські рамки пам’яті. Саме тут я бачу певну аналогію до української меншини в Польщі, де громадські рамки пам’яті, збудовані на Операції «Вісла», і надалі детермінують поведінку й культурні прояви життя нашої громади. Можу поставити тезу, що вплив травми, завданої Акцією «Вісла», є щораз менший. До схожих висновків доходить А. Вилегала, коли аналізує подібні групи «переміщених осіб».
Приватний рівень пам’яті перетворюється на збірний офіційний рівень, а за допомогою медіа, символічних практик, ритуальних відзначень будує спільне минуле, тобто історичну пам’ять. Спільнота пам’яті спирається на носіїв цієї пам’яті, тобто учасників згаданих подій. Щоб інтеґрувати групу, потрібні спільні культурні коди. Для нас головним усе ще є Акція «Вісла», яка стала офіційним стрижнем пам’яті українців у Польщі. Такі групи, як наша чи поляки з «Кресів», забувають свідомо або несвідомо невигідні факти, щоб укріплювати свою групу на основі подій, які тримають їх разом. Наша спільнота є спільнотою пам’яті. Без минулого ми б не були унікальною групою українського народу.
А. Вилегала сягає до біографії своїх інформаторів, щоб потім крізь роки перейти до сучасного життя. Вона намагається побачити, як мінялася їхня пам’ять і самосвідомість. Історія поселення поляків та українців на чужині вражає подібними схемами: вороже чи принизливе ставлення місцевого або прибулого раніше населення, звинувачення, відчуження, почуття тимчасовості, туга, надія на повернення додому, страх перед поверненням німців, бандитськими нападами і репресіями. Українці, виселені внаслідок Операції «Вісла», також жили в почутті тимчасовості і страху, надією на повернення і подібним досвідом життя на чужині.
Наступні покоління виселених поляків та українців не знають, у великій мірі, звідкіля й коли їхні батьки та діди прибули. Приватна пам’ять стає другорядною. Онуки не вміють подати часових рамок «переїзду» дідів і місця, звідки вони приїхали.
Це було спричинене саме страхом або просто люди не вважали за потрібне передавати свою історію. Історія виселенців стає історією забування. Хоч українська меншина в Польщі пам’ятає ще з розповідей дідів і батьків про Акцію «Вісла», однак таких осіб щораз менше. Забуття творить нову ідентичність. Онуки часто не знають звідкіль вони родом.
Репатріанти-поляки в Кшижі краще розумілися з німцями, що ось-ось мали бути вигнані, ніж з поляками, які прибули з центральної Польщі. Спільність долі, трагізм чужини їх зближував. Подібна ситуація відчуження зближувала у Жовкві депортованих з Польщі українців та українців, прибулих з Великої України чи росіянами. На початку зрідка траплялися шлюби між відмінними групами. Перші «мішані» шлюби відбувались саме за цією схемою. Як у Кшижі, так й у Жовкві суспільні групи жили поруч. Усі прибульці жили у своїх ґето. Треба було чимало часу, щоб збудувати одне суспільство. Як показує А. Вилегала, це не до кінця вдалося. Старше покоління й надалі ментально поділене, хоч цього на щодень не видно.
Спільним досвідом для всіх груп є так само біль і велике розчарування після відвідин рідних місць. Світ, який вони залишили і за яким тужили, вже не існує. Правдиве повернення стало неможливим. Нове покоління починає закорінюватися на нових місцях поселення. Часи стабілізації для обох груп також принесли великий політичний обман, а пам’ять про терор спихала ці групи на марґінес громадського життя. Саме тому у Жовкві найстарше покоління не передавало молодшим своєї історії, бо люди боялися, щоб діти випадково не проговорились. Така позиція була характерна і для жертв Акції «Вісла». Молодше покоління пам’ятає страх батьків. Дуже мало нащадків мають якийсь сентимент до землі дідів і батьків. Їхня земля – то місце поселення, яке починають ментально, економічно й культурно освоювати. Проте твориться міф уявленої втраченої землі. Інтеґраційним чинником для нових жителів цих обох містечок була церква. Це саме досвідчили виселенці Операції «Вісла».
Окремо науковець показує, як поселенці сприймають на новому місці проживання чужу їм культуру. На відміну від інших поляків, кресов’яни зі зрозумінням ставляться до німців, які ось-ось мають бути виселені. Та все ж, загально це поверхове. Нікого не цікавить чужа травма, найважливішим є рефлексія над власною долею. Всі виселені групи замовчують інші виселення, ставлячи свій досвід як найбільш трагічний, хоч історично так могло й не бути…
Хоча Кшиж ніколи не був польським, щойно тепер місто починає відкривати своє походження і то під впливом громадської думки. Німці – це далеке міфічне минуле, мов античний народ. Подібно у Жовкві, де замовчують чужу культуру. Аналіз пам’яті мешканців Жовкви про євреїв загалом не відрізняється від подібних в інших містах: спогади з дитинства про контакти у школі, торговельні відносини, трагізм Голокосту і різна поведінка під час війни – від геройської до негідної. Примітивний антисемітизм переплітається з байдужістю, нехіттю виявити рятівників євреїв… Поселенці Жовкви лише про це чули, але вони пам’ятають Голокост зі своїх рідних земель на Закерзонні. Наступне покоління в місті не цікавиться цим питанням, навіть не знає, що тут жили євреї і поляки. Так само влада не дуже переймається увічненням пам’яті про колишніх жителів міста. У свідомості нинішніх мешканців нема на це місця. Несвідомо жовківчани збіднюють культурний простір міста. Проте авторка не звертає уваги на те, що досі в Україні йде боротьба за захист й утвердження насамперед українського культурного простору, який надалі під загрозою, тому іншої культури тут не помічають. Для повного образу пам’яті про євреїв у Жовкві бракує дослідження пам’яті колишніх жителів Жовкви, які опинилися у Кшижуі. Адже у Жовкві було найбільше поляків і євреїв. Вони передовсім були свідками Голокосту. Нічого нема про довоєнний напівофіційний антисемітизм.
Поляки у Жовкві зводяться до «нешкідливих» короля Яна Собеського та гетьмана Станіслава Жолкевського, засновника Жовкви. Польські акценти міста тактовно тут промовчують. Міжвоєнний період асоціюється з дискримінацією. Злочини стосовно поляків жовківчани стараються якось виправдати, раціоналізувати. А молодше покоління майже нічого не знає про часи війни і те, що місто було в межах Польщі. Також і виїзд до Польщі «репатрійованих» поляків не несе ніяких емоцій. На місто чекає шлях освоєння неукраїнської культури як спільного багатства.
Вартісним у книжці є аналіз героїв, яких мають ці два міста. Виявляється, що Кшиж таких, по суті, не має, оскільки місто втратило своє корінне населення. У пам’яті жителів закарбувалися антигерої – варвари совєтської армії. Кшиж зазнав більше втрат не від бойових дій, а від знищень, учинених радянською армією. Жовква зате стала плацдармом для змагань за пам’ять про Українську повстанську армію (УПА) між совєтськими прибульцями та депортованими й місцевими жителями.
Кшиж і Жовква будують свою нову ідентифікацію. Польське місто – на приналежності до Великопольщі. Тут історія менш травматична й не має такого значення, на відміну від Жовкви. Західноукраїнське містечко будує свою ідентичність на українстві, але не до кінця переробило свою історію.
У докторській дисертації А. Вилегали є кілька недоліків. У деяких моментах праця має публіцистично- моралізаторський стиль, що радше не повинно траплятися в науковій роботі. Однак більшим огріхом є явно історичні помилки й неточності. Неґативний стосунок до УПА авторки зрозумілий, але для неї доказом колаборації упівців з німцями є… СС «Галичина» (с. 57). Це недопустиме узагальнення. Іншим дивним прикладом є випадок, що бандерівці вбили чоловіка, бо він не хотів вступити до колгоспу (с. 103), а в іншому місці А. Вилегала пише про ситуацію, коли вбили за вступ до колгоспу (с. 374). У кількох випадках авторка констатує, що депортації в Україну відбувалися ще 1947 р. Можливо, поодинокі випадки були, але не групові. Те, що спогади про УПА були темою «табу» і часто люди стишеним голосом розповідали про це тільки після вимкнення диктофона, не дивує. Це нерідке явище, з яким можна зустрітися. Під час таких розповідей люди також промовчують невигідні факти – це правда. А. Вилегала пише, що інформатори обминали тему «відплатних акцій УПА проти українського цивільного населення» (с. 103). Відомо, що селяни боялися партизанів, упівці навіть тероризувало українське село. Відплатна акція проти мирного населення мені асоціюється, однак, зі знищенням селян за ворожі дії. Вони вішали окремих осіб за зраду, але я не чув про збірну відплату на українському населенні. Авторці забракло точності в тому, що саме вона мала на думці. Чим для неї є «відплата» на групі цивільних людей?
Солідна робота дає соціологічно-культурний образ того, в яких умовах жили колись і тепер живуть наші земляки на «обітованій землі», а поляки – на «Дикому заході»; що вони пам’ятають, що знають їхні нащадки про рідну землю і як міняється їхній світогляд.■
